Свобода слова – мати порядку?

У нас свобода преси! – з гордістю кажуть українські журналісти, політики та й пересічні громадяни. Особливо коли розмовляють зі своїми колегами з інших пострадянських країн. Так, в Україні преса до певної міри вільна, – менш категорично, але все ж оптимістично кажуть представники західних громадських організацій, відносячи Україну – чи не єдину з-поміж країн СНД – до категорії країн, де преса все ж таки «частково вільна».

На цьому бадьорому тлі якось безнадійно губиться той факт, що за час, що сплив після Помаранчевої революції, не з’явилося жодної загальноукраїнської газети формату, скажімо, класичних російських «Извєстій». «День» та «Газета 24» на подібний статус вочевидь не тягнуть. Та й узагалі з новими незалежними виданнями щось не складається. 15 років незалежності України спростували одне з фундаментальних переконань у галузі свободи преси, що до того існувало на Заході: недержавна преса – значить, вільна. Виявилося, що це далеко не так. «Часткова свобода преси» по-українськи має й зворотній бік, так само не надто привабливий.

«Свобода – це право на все, обмежене одним-єдиним – правом кожного іншого на те саме». Як справи в наших журналістів із цим універсальним постулатом? Узагалі з тим, що зветься журналістською етикою? От є в українській пресі така персона – Казбек Бектурсунов. Сьогодні він є одним з керівників медіапропаганди київського мера Леоніда Черновецького. Газети, підпорядковані йому, роздають як агітаційний матеріал у передвиборних наметах Партії регіонів.

А всього лише 5 років тому, під час виборчої кампанії 2002 року, такий собі Казбек Бектурсунов очолював відділ роботи зі ЗМІ (можливо, офіційно він звався якось інакше, але справи це не міняє) у штабі Блоку Юлії Тимошенко. Потім вигулькував у різних місцях – аж поки не осів під дахом Черновецького. Звісно, за 5 років може змінитися багато чого. У світогляді окремої конкретно взятої людини в тому числі. От тільки чи не мусила б людина, що обіймає далеко не останню посаду у пресовому керівництві, якось пояснити таку радикальну зміну світогляду? Чи не мусила б вона виступити публічно – зі статтею, а краще навіть циклом статей та телевиступів – щоб люди не губилися у здогадках? Урешті-решт, якщо керівник ЗМІ має таку кількість фактів і вражень, яка змушує його на 180 градусів змінити його політичні уподобання, то він просто-таки зобов’язаний поділитися ними з громадськістю. Бо в іншому разі він не виконуватиме свого найпершого обов’язку – інформувати громадськість про життєво важливі суспільні процеси.

А тепер скажіть: якби не попередні два абзаци, що б пригадали шановні читачі, почувши ім’я Казбека Бектурсунова? У найкращому разі таке: десь це ім’я вони вже чули, от тільки де саме й стосовно чого – не згадати. Тож Україна подарувала світу не бачений досі феномен: непублічний керівник ЗМІ, непублічний журналіст. І стосується це не лише особи пана Бектурсунова. От зараз у розпалі виборча кампанія – але чи відомі суспільству бодай найвищі керівники штабів провідних партій, що відповідають за зв’язки з громадськістю? Ні, не відомі.

Є ще один керівник підконтрольних Черновецькому мас-медіа – Дмитро Джангіров. Він, нібито, є цілком публічною особою. Усі ще пам’ятають його з Дмитром Корчинським телепрограму «Проте» перед президентськими виборами, яку звали «п’ятихвилинками ненависті». Але з джерел, яким можна довіряти, надходила інформація: у той самий час, коли «Проте» була в розквіті сил, Джангіров писав під псевдонімами до луценківської радикально антикучмівської газети «Грані Плюс». Чому тут дивуватися: якщо гроші не пахнуть, то чому б їх не отримувати водночас і за складання од «дорогому Леонідові Даниловичу», і за його ж висміювання? Проблема тут, власне, не в Джангірові, а в керівниках ЗМІ, які, знаючи про політичну «багатопрофільність» (чи не до цієї «позапартійності»,  «об’єктивності» й «безсторонності» журналістів закликають подеколи моралізатори з журналістського ж середовища?! – ред.) своїх авторів (авторів, що пишуть не про спорт і не про мистецтво!), тим не менше, користуються їхніми послугами й платять їм непогані гонорари.

Неординарне розуміння свободи слова притаманне не лише політичним журналістам. Топ-матеріалом одного з нещодавніх номерів журналу «Україна» була стаття «До Криму – за 8 годин!» Читачам пропонували саме за такий час діставатися машиною з Києва до Ялти через Кіровоград, Миколаїв та Херсон. А тепер трохи порахуймо. До Ялти таким шляхом – понад 800 кілометрів. Отже, середня швидкість руху вже виходить більшою за 100 км на годину – при тому, що Правила дорожнього руху України встановлюють максимальну швидкість на автошляхах у 90 км/год. Але водій навряд чи зможе їхати цілий день безперервно – й відпочивати йому треба бодай трохи, й пообідати. Тож насправді швидкість, з якою журнал запропонував читачам їхати на відпочинок чи повертатися додому, є ще вищою.

Але й це ще не все. Максимальна швидкість, дозволена Правилами в населених пунктах, становить 60 км/год. А щоб проїхати запропонованим шляхом, треба виїхати з Києва, проїхати до кінцевої мети Ялтою, а ще проминути Кагарлик, Корсунь-Шевченківський, Городище, Кам’янку, Бобринець, Миколаїв, Армянськ, Красноперекопськ, Джанкой та Алушту – отже, 10 міст, які не мають об’їзних доріг.. Де надто сильно не розженешся. Кількість селищ та сіл, іноді чималеньких, що лежать на шляху, обчислюється кількома десятками. Розраховуючи час, журналісти, напевне, дотримувалися переконання: всі обмеження швидкості є примхами капосного ДАІ й більше нічим. Тож і вулицями Миколаєва зовсім не соромно їхати зі швидкістю близько 150 км/год. Пішоходи ж хай рятуються як можуть.

А шлях, запропонований журналом, являє собою досить вузькі дороги, найчастіше лише з однією смугою для руху в кожен бік. Наприкінці вересня, повідомивши про страшну автокатастрофу на ділянці між Херсоном та Миколаєвом, телевізійні журналісти розповіли: ця ділянка є особливо небезпечною, вона є чи не загальноукраїнським лідером за числом автокатастроф із надзвичайно тяжкими наслідками. Люди, що загинули в цій катастрофі, поверталися з відпочинку. Може, то вони прочитали журнал «Україна»?

Є в польського детективного письменника Єжи Едигея повість, у якій журналіст, що стежив за розслідуванням низки жахливих убивств і писав про це репортажі, врешті-решт зізнався: то він сам організував усі ті вбивства. Ні, сам він нікого не вбивав – він, за його власним висловом, «просто радив жертвам відкрити двері до кімнати, у якій сидить убивця». Єдине, чого він прагнув – це щоб його статті вийшли якомога резонанснішими. То чи не так само виглядають автори матеріалу в «Україні»? Чи не мучить їх сумління? Чи не приходять до них уві сні жертви їхньої «корисної поради»? Мабуть, що ні: з клавіатури їхніх комп’ютерів кров не крапає…

Ледь не лейтмотивом в українській журналістиці проходить цілком слушна думка: ладу в державі не буде, поки політики не стануть відповідати за свої вчинки. От тільки навряд чи політики стануть відповідальними, поки самі журналісти розуміють свободу слова як повну безвідповідальність і можливість гратися життями людей.