Заробітчани та диктатура

Засоби масової інформації оповістили українців про цікаву цифру: як виявилося, грошові перекази від громадян України, що працюють за кордоном, складають 8% валового національного продукту. Цифра дуже висока – хоча Польща та Туреччина знали свого часу й більші значення цього показника. Окрім суто матеріального, є й морально-психологічний вимір проблеми заробітчан: значна кількість українців власними очима бачать, до якого рівня треба прагнути Україні, як організоване суспільне життя в передових країнах, якими мають бути стосунки громадян з державою та робітників з роботодавцями. Попри навіть те, що всі ці принади не дуже поширюються на українців, що працюють або в Росії, або нелегально на Заході, масштаби такого от «обміну досвідом» однаково важко переоцінити. Тож, здавалося б, тему «заробітчани – то ледь не зрадники Батьківщини» треба раз і назавжди закрити.

Але коментатори з-поміж політологів та журналістів (здебільшого тих, що демонструють підтримку нинішнього уряду) однаково знайшли, в чому їх можна звинуватити. Виявилося, гроші, що їх переказують заробітчани, шкодять українській економіці, бо йдуть на проїдання, а не на інвестиції. Численні пресові коментарі з такими тлумаченнями наштовхують на думку, що ідеалом мусять бути такі громадяни, які взагалі нічого не проїдають, а тільки інвестують та інвестують. До речі, якщо скласти перелік слів, найчастіше вживаних Віктором Януковичем та Миколою Азаровим, то саме слово «інвестиції» буде безсумнівним лідером у ньому. Ну, може, хіба що поряд зі словом «стабільність». Складається враження, що без інвестицій усе зупиниться, а економіка працює лише завдяки титанічній праці урядовців з пошуку тих самих інвестицій.

Іншим звинуваченням стало те, що нібито саме переказані заробітчанами гроші, не забезпечені на українському ринку товарами, стали причиною інфляції останнього року. Про вплив цих грошей на інфляційні процеси, звісно, можна вести мову, але лише після того, як буде дано відповідь на два запитання: по-перше, чи невже всі ці гроші було пред’явлено до оплати у гривнях одномоментно, протягом одного тижня, й, по-друге, невже ніколи раніше, протягом попередніх років, заробітчани не переказували в Україну зароблені гроші? Дуже скидається на те, що уряд вирішив звалити на заробітчан недолугість власної економічної політики – принаймні, той факт, що ця політика не враховувала наявності їхніх переказів.

Оці коментарі та висловлювання політиків дуже наочно демонструють сповідувану Партією регіонів економічну філософію. Справді, якою є функція заробітчанських грошей з погляду нормальної ринкової економіки? По-перше, це функція соціальна: вони істотно залагоджують гостроту багатьох соціальних проблем, від безробіття й пенсій, нижчих за прожитковий мінімум, до злочинності (адже той, хто тяжко працює за кордоном, не вийде на битий шлях). По-друге ж, це функція суто економічна: ці гроші збільшують купівельну спроможність українського населення, а отже, платоспроможний попит на товари та послуги, а отже, кількість продажів товарів та послуг, а отже, доходи підприємств, що виробляють ці товари та послуги, а отже, зарплати працівників та витрати на розвиток виробництва, а заразом і відрахування до бюджету. Якщо сформулювати те саме однією фразою, гроші заробітчан сприяють економічному пожвавленню.

Але в тому-то й справа, що, судячи з публічних висловлювань Януковича та Азарова, економічна політика «уряду професіоналів» узагалі не розглядала такої категорії, як платоспроможний попит. Пошук інвесторів, «підтримка вітчизняного виробника» – от що було пріоритетом для «професіоналів». Тим часом, численні незалежні експерти ставлять українській економіці такий діагноз: головний тромб економічної системи розташований саме там, де має відбуватися обмін «гроші – товар», між виробником та покупцем. Українцям нема на що купувати те, що могли б виробляти українські підприємства. Тим часом уряд прагне накачувати й накачувати виробничу сферу інвестиціями, які лише збільшують тиск усередині неї, бо купівельна спроможність населення не лише не зростає, а істотно знижується. Подібний «професіоналізм» має такий самий стосунок до економіки, який алхімія має до науки: сидить і сидить наш уряд над шматком заліза, й нагріває його, й різні хімічні «інвестиції» в колбу додає, й руками водить, і «шамбра-мамбра-бамбра»... ой, даруйте, «стабільність-дебільність» щоразу повторює, а залізо те як не хотіло ставати золотом, так і не хоче.

Поміж тим, розмови про інвестиції чомусь не супроводжуються кваліфікованим переліком того, на що їх мусить бути витрачено. Що має бути модернізовано, які нові підприємства мають з’явитися. А тепер поміркуймо. Припустимо, підприємство не проводить реорганізації, не замінює одразу все обладнання, не зупиняє виробництва для повної реконструкції технологічних ліній, а просто успішно працює, випускаючи й стабільно продаючи свою продукцію. Чи так уже потрібні йому інвестиції? Чи правда, що воно або знайде інвестора, або вилетить у трубу? Зовсім ні: якщо воно успішне, йому вистачає власних коштів і на виплату зарплатні, й на розвиток та розширення виробництва.

От у цьому, схоже, й полягає мета економічної політики Партії регіонів. Так, інвестиції цікаві тим, що «професіонали» отримують змогу відкушувати від них ласі шматки. Але здається, що головна їхня цінність полягає от у чому: посадити всю економіку на голку інвестицій означатиме, що успішних підприємств більше не залишиться. Не залишиться підприємств, які живуть і розвиваються за рахунок власної діяльності й не потребують ніяких сторонніх вливань, ніякої зовнішньої опіки. Усі суб’єкти економічної діяльності буде поставлено в залежність від держави, а точніше, від уряду: допоможе той уряд чи ні, організує інвестиції чи відмовить або створить несприятливу для цього підприємства інвестиційну ситуацію? Йдеться, таким чином, про бажання прихованого одержавлення економіки. Тобто, ні про що інше, як про створення економічного базису для диктатури.