Двічі полонений. Корінний донеччанин після тортур повернувся в Донецьк помститися

Сінченко Григорій – корінний донеччанин, двічі полонений. Після тортур і каліцтва він повернувся туди знову аби помститися. Григорій поклявся собі ще тоді, коли вперше лежав три дні у підвалі зі зв’язаними руками і відбитими легенями. «Це пробачити неможливо, я буду повертатись», – сказав він мамі.

27 грудня 2017 року. До ночі українці дивляться прямі трансляції з масштабного обміну полоненими. Тоді з окупованих територій Донбасу повернули 73 людей – військових та цивільних. У списку звільнених значився і Сінченко Григорій.

26-річного корінного донеччанина представники незаконних збройних формувань затримали у грудні 2016-го і звинуватили у партизанській діяльності. Григорій Сінченко пробув у полоні рік. 

Переживши катування, він вирішив повернутися до окупованого Донецька та мститися. Зараз пішов четвертий місяць, як Григорія схопили вдруге.

31 жовтня 2019 року хлопця – побитого та в наручниках – привезли в будинок бабусі в передмісті окупованого Донецька представники так званого «МГБ ДНР». Більше Григорія ніхто не бачив. Де зараз утримується полонений, ані родичам, ані адвокату невідомо. 

Його мама, Тетяна Гулевська, показує знімок сина кількарічної давнини. Говорить: після звільнення з полону у 2017-му він не фотографувався – «схуд, став лисим і негарним». Чи живий наразі Григорій, вона не знає.

Як це – бути мамою полоненого, Тетяна Гулевська розповіла «Українській правді».

«Я вже кілька разів померла»

– Пані Тетяно, як для вашої родини розпочалася війна?

– Коли все це почалося, Гриша навчався на третьому курсі університету в Сімферополі на політолога. Їм сказали, що треба написати заяву, мовляв, просимо перевести нас до російського вишу. Коли син цього не зробив, його відрахували.

Він розумів, що відбувається. Ми ще якось були налаштовані проросійськи, а Гриша відкрив очі всім нам. Сказав, що це – окупація, що Путіна судитимуть в Гаазі.

Коли Гришу відрахували з університету, він приїхав до Херсону, винайняв там квартиру і знайшов роботу. Але робота була непостійною, а йому було необхідно подовжити групу з інвалідності (за словами Тетяни Гулевської, з дитинства у її сина проблеми з хребтом та кістками тазу – УП).

У Херсоні він цього зробити не міг, тому був вимушений їхати в Донецьк. Повернувся, полежав у лікарні, отримав довідку. Але назад до Херсону не встиг повернутися – 2 грудня 2016 року його вже заарештували. Як мені потім сказали, він займався партизанською діяльністю.

– Ви про це не знали? Син не розповідав?

– Я на той час працювала в Москві нянею, бо вже була на пенсії. До мене ця звістка надійшла від доньки. Вона зателефонувала й розповіла: «Бабуся сказала, що у нас в домі все перевернуто, Григорій зник».

Донька мені зателефонувала в п’ятницю, а в понеділок я вже була в Донецьку. Більше місяця ми про нього нічого не знали, навіть, чи він живий. Дзвонили в лікарні, в морги, винайняли адвоката, писали в поліцію, «МГБ ДНР», прокуратуру. Але скрізь нам відповідали: «Його тут немає, його тут немає…».

Як Гриша потім розповів, у цей час він був на підвалі, вмирав. Туди його кинули після тортур. У нього був розрив легені, зі зв’язаними за спиною руками він лежав три дні. Його не виводили в туалет, не давали води.

Тільки на третій день до нього підійшли. Потім повезли у СІЗО, але там сказали, що таких не беруть. І тоді його повезли до лікарні імені Калініна.

– Вам тоді вдалося його побачити?

– Ми з мамою домовилися відвезти Гриші їжу, теплі речі. Але нас не пустили. Наші телефони прослуховували – ми про це знали.

Пам’ятаю, я весь цей час тільки молилася і плакала. Це було дуже важко пережити. Але найстрашніше було в другий раз. Коли він повернувся з полону, я приїхала до нього, і він сказав:

«Я буду повертатися. Я, коли був на підвалі, дав слово, що буду мститися, це пробачити неможливо».

Ігор Козловський, який разом із ним сидів, казав, що Гриша, ще перебуваючи в тюрмі, говорив, що він буде мститися. Я його благала, щоб він цього не робив, але…

Коли я просила сина: «Не ходи туди, Бог їх покарає». Він відповідав: «У Бога немає інших рук, крім наших». Він говорив, що хоче помститися більше за життя. Я людина віруюча, а Гриша – ні.

Ми з мамою молилися, щоб тільки ніхто не загинув від його рук. І щоб він був живий.

Коли він вдруге повернувся в Донецьк, я ходила, як мертва. Тому що коли твій син не хоче жити і йде до пекла добровільно, то живеш і не розумієш, навіщо ти жива. Я вже кілька разів померла.

– Після звільнення у грудні 2017-го чим займався ваш син?

– Спочатку був в Києві, проходив лікування. А потім йому дали кімнату в модульному містечку для переселенців у Харкові. Я приїжджала до нього, привозила гроші, які ми накопичили, пропонувала придбати квартиру. Але він відмовився.

Нещодавно в Києві була акція на підтримку полонених, я поговорила там з людьми, які недавно пережили полон. Запитувала їх: «Вам не хотілося помститися?» Вони відповідали: «Ні, нам хотілося померти».

І Гриша казав, що найбільше він хотів померти. Тому що це біль, який неможливо пережити. Коли тобі до статевого органу підводять струм, коли по шість годин мій син висів на наручниках, його сильно били.

– Коли він повернувся в Донецьк?

– Не можу цього сказати. Він з Харкова поїхав до Бєлгорода, звідти – в Ростов.

А потім пішки пройшов 50 кілометрів. Не знаю, як він це зробив, у нього з дитинства проблеми з хребтом, кістки тазу трохи перекошені. І, коли він багато йде, у нього все болить. Він розповідав, що вночі йшов, а вдень ховався.

Гриша прийшов додому і почав готуватись. Він зробив не одну акцію.

– Зараз у соцмережах пишуть, ніби його затримали за підрив базової станції нелегального мобільного оператора «Фенікс».

– Так, 27 жовтня. Це недалеко від того місця, де ми живемо в Донецьку. Він з терикону все це зняв. Ще до цього, у вересні, до моєї мами приїжджали з управління по боротьбі з організованою злочинністю, шукали Гришу.

27 жовтня 2019 року в окупованому Донецьку була підірвана одна з вишок мобільного оператора «Фенікс», підконтрольного бойовикам ОРДО.

Пізніше невідомі виклали у мережу відео, де показали записку зі словами:

«Це зроблено з метою привернути увагу до нелюдських тортур у підвалах МДБ. Жорстоке поводження і прив’язування до кінцівок проводів зі струмом в «народних» республіках стали нормою. Народ Донбасу повинен вийти на акцію протесту проти тортур або фашистська республіка залишиться без зв’язку».

– Як це було?

[…] На мене надягли наручники, на голову – мішок. Довезли до управління, допитали, забрали телефон і відпустили. Я весь час казала, що Гриша в Харкові, там працює, зустрічається з дівчиною.

Це було ввечері, а наступного дня я побігла в ОБСЄ, розповіла все, і мені сказали поїхати з Донецька. Я так і зробила. Потім мені телефонували, запитали: «А чого ви поїхали?». Я сказала: «Я вас боюся».

«Над мамою сміються, кажуть, не треба було виховувати терориста»

– Із вересня 2019-го ви не були в Донецьку?

– Ні. Якщо мене закриють, Гриші ніхто не допоможе. Зараз я живу у Харкові, там також живе мій молодший син.

– А що було з Григорієм у цей час?

– Місяць ми думали, що з ним усе добре. Я з ним продовжувала спілкуватися скайпом. На зв’язок він виходив, а де саме перебував – не казав. Говорив, що у нього є «подаруночок для окупантів». Потім виявилося, що він цей місяць жив у наметі у посадці.

У цей час за нашим будинком стежили. А привезли його вже 31 жовтня в наручниках всього побитого до мами, в Ларине (селище у передмісті Донецька – УП). Приїхали п’ять машин, всі з автоматами. Мама сказала йому: «Що ж ти наробив?». Гриша відповів: «Багато чого наробив».

– Навіщо його привезли до бабусі?

– На якийсь слідчий експеримент. З того часу ми не знаємо, де він. Кажуть, начебто в ІТТ. Адвоката до нього не пускають, Червоний Хрест також. Мама вже дві передачі йому туди носила.

– Тобто бабуся носить йому передачі, але ви навіть не знаєте, чи ваш син утримується там?

– Ні. Мамі 84 роки. Вона обійшла ОБСЄ, ООН, Червоний Хрест, ходила до Дар’ї Морозової («уповноважена з прав людини «ДНР»» – УП). Мама, коли приходить з передачею, над нею сміються. Кажуть, що не треба було терориста виховувати.

– Її підтримують знайомі, сусіди? – Після того, як на нашу вулицю приїхали п’ять машин «МГБ», з мамою перестали розмовляти, боялися. Але тепер у нашого сусіда теж хлопчика забрали і теж нібито за шпигунську діяльність. Може, тепер ці люди будуть з нею вітатися.

Там краще не говорити на політичні теми, бо не знаєш, хто свій, а хто чужий.

– Що взагалі зараз відбувається в Донецьку?

– Дуже багато людей у місті, видно, що з Росії. Ті, хто з автоматами ходять. Коли заходиш в ОДА, питаєш у них, де проспект Титова, вони кажуть, що не знають. Говорять, що місцеві, а самі не знають міста. Я ще минулого разу, коли бігала в ОДА, прокуратуру, чула багато російської говірки.

Там залишилися пенсіонери, які не можуть виїхати. Молоді майже немає. Та й небезпечно їм там перебувати. Життя, яке було до війни, і зараз, звичайно різне.

– Як ви облаштувалися в Харкові? Хто вам допомагає?

– Ми з молодшим сином знімали там соціальний готель. Три місяці платиш по 50 гривень з людини, а потім – по 100 з гаком. У мене пенсія та допомога – 2800 гривень, тому для мене це дуже великі гроші. І, хоча син пропонував платити за двох, я бачу, як йому важко. 

Адміністрація готелю дозволяє мені прийти вранці, щоб помитися, попрати, приготувати синові їжу. А на ніч я йду. Ночую в монастирях, на вокзалі, можу приїхати до Києва, щоб зробити свої справи – у мене є пільга, тому квиток дешевий. Коли ти не знаєш, що з твоїм сином, що з тобою – вже все одно.

Я звернулася в Харківській області в одне село, щоб мені дали ділянку землі. Але, коли дізналися, що я з Донецька, що у мене син у полоні, відмовили.

Я звернулася до президента з проханням дати моєму синові звання Героя. Хоча деякі чиновники мені сказали, що він же не військовий, ніхто його не посилав туди. А я як мама всім відповідаю, що його туди послала не армія, а честь і гідність. Мені сказали, що від якомога більших організацій потрібно зібрати подання про прохання, щоб йому дали звання.

– Ви це робите, щоб його як Героя України включили у списки на обмін?

– Одна мати, у якої теж син повернувся з полону, почула мою історію і сказала: «Він що в тебе, божевільний?». Я не можу цього дозволити. Я хочу, щоб його вчинок відзначили, і щоб це побачили ті, хто називав мого сина божевільним. 

Ми не сподівалися на цей обмін. Ми і на наступний не сподіваємося. Головне, що він був живий.

– Ви зараз вдруге проходите те, що проходили у 2016-му.

– Так. Тоді теж ОБСЄ, Червоний Хрест, ООН, СБУ. Але минулого разу через місяць ми вже знали, де він. Я зараз ходила до офісу Омбудсмена, залишила свою заяву. Отримала відповідь, що вони знають, займаються справою мого сина, але кажуть, що та сторона на переговорах в Мінську не підтверджує, що Гриша в полоні, хоча й дали папір, що він там, у них. Ми винайняли адвоката в Донецьку.

– Судячи з того, що зараз розповідають звільнені з полону, адвокат там не надто велика допомога.

– Минулого разу адвокат допоміг хоча би тим, що передавав записочки від Гриші. Для цього він і потрібен. Як у нас кажуть: «Адвокат – це дорогий листоноша».

Розповідь Тетяни Гулевської місцями збивається, місцями здається нереальною. До того ж, довести причетність Григорія Сінченка до «терактів» в окупованому Росією Донецьку неможливо. Та й чи треба? За них чи ні зараз у буцегарнях ОРДЛО вбивають українців.

Найжахливіше те, що українська сторона достеменно не знає, скільки насправді людей утримується у підвалах та СІЗО на окупованих територіях (за словами представниці Тристоронньої контактної групи в Мінську Валерії Лутковської, зараз це – близько трьох сотень).

На фото: Григорій Сінченко

https://myrotvorets.news/dvichi-polonenyi-korinnyi-donechchanyn/