Інформаційна безпека… від кого?

Однією з найнагальніших проблем національної безпеки часто звуть домінування Росії в українському інформаційному просторі. От тільки чи не є це перебільшенням, чи не полягає насправді проблема у зовсім іншій площині?

Показовими з цього приводу є популярні телепрограми, які веде Савік Шустер – раніше це була «Свобода слова» на ICTV, тепер «Свобода Савіка Шустера» на «Інтері». Однією з характерних рис цих програм є регулярне запрошення до студії як експертів російських політиків. Зокрема, коли йдеться про дуже резонансні питання геополітичного вибору, стосунків з Росією, політики у паливно-енергетичній галузі, історичних питань, як от Голодомору або ОУН-УПА. Отут щоразу й відбувається те, на що варто звернути увагу. Скажімо, виступає хтось із представників Партії регіонів – звісно ж, за якнайтісніше співробітництво з Росією, проти НАТО, проти УПА. Приблизно половина аудиторії не підтримує його, інша приблизно половина підтримує. Потім бере слово російський політик, каже майже те саме – й налаштовує проти себе практично всю аудиторію. Здавалося б, публіка, почувши проросійську аргументацію, як то кажуть, з перших вуст і не сприйнявши її, мала б радикально змінити думку й почати підтримувати ті погляди, що їх відстоюють патріотичні сили? А от і ні: знову виходить до мікрофона представник Партії регіонів, знову повторює майже те саме й знову здобуває підтримку приблизно половини аудиторії.  

Важливим, звісно, є те, що гостями Шустера найчастіше бувають або політики на кшталт Рогозіна, Затуліна та Жириновського, або на кшталт Нємцова та Хакамади. Нікого з них – та й навіть Черномирдіна! – аудиторія не сприймає як виразників поглядів Кремля. «Затулін – то одне, а Путін – то інше», – так гадають глядачі. «Сталін добрий, його оточення погане», – спрацьовує саме такий принцип, однак за умов надмірно персоніфікованої системи влади в Росії інакше навряд чи може бути. Не менш важливим є й інше: російські «захисники єдності та неподільності», хоч би як прагнули бути переконливими, а не можуть позбутися підсвідомої упевненості в тому, що «хохли – то ті самі росіяни, тільки маргінальні, темні й затуркані; от мине час, і до них дійде, що вони мусять якнайближче тулитися до Росії». Ведучи агітаційну війну проти України, подібні діячі не сприймають українців за гідних чи, принаймні, рівних супротивників, усі вони – від Жириновського до Хакамади – ніяк не можуть позбутися зверхності та менторства. А тому вся їхня агітація приречена на відторгнення українською публікою.

Але головним, як видається, є те, що залишається поза увагою політиків та аналітиків. А саме: агітація, під впливом якої перебувають мешканці Сходу та Півдня, має не російське походження, а українське. Точніше, східноукраїнське, найчастіше донбаське. Вона є не запозиченням, а власним продуктом Сходу та Півдня, й вона не дорівнює російській. Зовсім не Росія є метою та змістом цієї агітації, а Україна – тільки Україна як такий собі «СРСР № 2». От саме тому, зокрема, істотне розчарування в політиці Партії регіонів серед її прихильників не призвело до радикального збільшення голосів, відданих за КПУ чи ПСПУ, саме тому стала можливою божевільна ситуація, коли донбаські шахтарі, тільки-но проголосувавши на виборах за Партію регіонів, влаштовують акції протесту проти політики уряду тієї ж ПР: окрім регіоналів, ніхто з провідних політичних сил не відстоює Україну «незалежну, але не націоналістичну та не антиросійську».

До речі, відійшли в минуле часи, коли мешканці Донецька віддавали перевагу російським теленовинам, заявляючи: «Українські новини я не дивлюся й дивитися не збираюся». Поява телеканалу «Україна» витіснила російські теленовини на маргінес. І зовсім не російські друковані видання читає більшість «пересічних обивателів», а цілком українські з формального погляду газети на кшталт «Сегодня». А отже, зменшення російського агітаційного впливу на українців не стане панацеєю. Совкові погляди чудово самовідтворюються й на українській території. Поділ України на дві частини є зовсім не примхою злокапосних політиків: навпаки, політичне протистояння віддзеркалює світоглядну розбіжність мешканців «двох Україн». Саме ця розбіжність є першопричиною, а протиборство «помаранчевих» та «біло-синіх» – лише її наслідком. А тому будь-які «універсали національної єдності», будь-які політичні торги та поступки не можуть вилікувати хворобу: вони намагаються вплинути на наслідок, але не на причину.   

А отже, проблема є складнішою, ніж видається, й підтверджує універсальне правило ринкової економіки: витіснити з ринку чужий товар за допомогою заборон неможливо, треба запропонувати свій товар, якість якого була б на порядок вищою. Виклик, що стоїть перед Україною, вимагає непростих рішень, творчого, креативного підходу. Пригадаймо: вже майже чотири роки тому, коли західні сусіди України мали вступити до Євросоюзу, наші політики бідкалися, що українська економіка від цього постраждає, експорт нашої продукції до західних сусідів зменшиться. А як би вчинили справжні професіонали? Вони б зрозуміли ситуацію як тривожний дзвінок: треба негайно вживати радикальних заходів для підвищення конкурентоспроможності українських товарів; часи, коли українська економіка може за інерцією існувати як уламок радянської, добігають кінця. Отак і з розділеністю України: замість бідкатися й шукати, що ще треба заборонити, чи не краще було б здійснити якісний ривок? Тим більше, що це не так уже й складно: рівень інформаційних програм того ж таки телеканалу «Україна» є аж ніяк не високим. Власне, все це є проявом загальної української драми: керівники держави звикли плисти за течією, а не намагатися змінити її річище.