Туркменістан: від патріархального минулого до авторитарного сьогодення

Туркменістан був останнім регіоном Середньої Азії, завойованим Росією. Початок завоювання Туркменістану російськими військами припадає на 1869 р., коли загін російських військ висадився в затоці Каспійського моря та заклав укріплення — майбутнє місто Красноводськ. Туркмени чинили сильний опір, однак 12 січня 1881 р. російські війська під командуванням генерала М. Скобелева підкорили туркменську фортецю Ґеок-Тепе, а 18 січня – аул Асхабад (тоді загинуло близько 150 тис. туркменів). Через три роки російське підданство без боїв прийняли мервські текінці, ще через рік — мурґабські сарики й тедженські саліри. Приєднання всієї сучасної території Туркменістану до Росії завершилось у 1885 р.

Після приєднання до Росії Туркменістан – на той час архаїчна країна з племіннм поділом та узвичаєним рабством – почав втягуватися в економічну систему російського капіталізму, яку, незважаючи на встановлене царською адміністрацією жорстко централізоване управління цією окраїною, можна назвати прогресивною порівняно з дофеодальним суспільно-економічним устроєм туркменських племен. З новоприбулим після завойування російським і вірменським населенням тут з'явилися перші промислові підприємства, переважно нафтодобувної галузі, були розширені посіви бавовни, а також відновлювалися старі та будувалися нові іригаційні споруди. У 1880-1885 рр. по території Туркменістану була проведена від м. Красноводська до м. Чарджоу Закаспійська залізниця, будівництво якої започаткувало процес проникнення іноземного капіталу в Середню Азію.

Входження Туркменістану до складу Росії привело також і до кардинальних змін соціального укладу життя туркмен. Російській адміністрації вдалося припинити виникнення міжусобних війн між племенами і напади з метою пограбування. Було ліквідовано й традиційне рабство. Однак туркмени, так саме, як і інші народи Центральної Азії, перебували в царській Росії на положенні інородців, і їх родова знать не входила до лав російського дворянства. Статус інородців сприяв тому, що з боку Росії були відсутні систематичні спроби насадження в регіоні православ’я та російської мови.

Самі ж соціальні відносини, родинно-шлюбні стосунки, правила поведінки в туркменському суспільстві, які протягом багатьох століть визначалися нормами звичаєвого права (адат), у нових соціально-економічних умовах почали витіснятися нормами ісламського права, зокрема законами шаріату. Общинну земельну власність, що раніше захищалася адатом, витісняла приватна власність. Родові старійшини і хани, які захоплювали общинні землі, ставали також фактичними розпорядниками води, що зрошувала ці землі. Таким чином, на початок ХХ ст. у суспільному ладі туркмен, який залишався в основному патріархально-феодальним, з'явилися елементи капіталізму, особливо у південних, Ашгабатському та Мервському районах.

Після лютневої революції 1917 р. Туркменістан протягом короткого часу був незалежною державою, однак після жовтневого перевороту у Петрограді, а слідом за ним і збройного повстання у Ташкенті (листопад 1917 р.), радянська влада офіційно була проголошена на території Туркменістану 2 (15) грудня 1917 р. на IV з'їзді Рад Закаспійської області. 30 квітня 1918 р. на V з'їзді Рад Туркестанського краю, що відбувся в Ташкенті, було утворено Туркестанську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (у складі РРФСР). До неї увійшла також основна частина території Туркменістану (Закаспійська область, перейменована в серпні 1921 р. у Туркменську область).

Однак радянська влада тут проіснувала недовго, і вже в липні 1918 р. білогвардійці та есери організували антибільшовицьке повстання й захопили владу в Туркменістані. 23 липня 1918 р. есери проголосили утворення Закаспійської республіки, яку підтримували британські війська, що їх у серпні було введено до країни. Громадянська війна та іноземна інтервенція в Туркменістані тривали близько 1,5 року. Прибулі з Росії більшовицькі війська розбили це державне утворення і в липні 1919 р. зайняли Ашгабат, а в лютому 1920 р. — Красноводськ; англійські війська були вигнані з Туркестану.

У результаті національно-державного розмежування Середньої Азії й окремих територій, населених туркменами, 27 жовтня 1924 р. було утворено Туркменську Радянську Соціалістичну Республіку. У лютому 1925 р., водночас з I з'їздом Комуністичної партії Туркменістану, відбувся I Всетуркменський з'їзд Рад, що ухвалив Декларацію про утворення Туркменської Радянської Соціалістичної Республіки (далі – Туркменської РСР) і постанову про добровільне її входження до складу СРСР. 12 травня 1925 р. Туркменська РСР ввійшла до складу СРСР.

Таким чином, вперше було створено єдину туркменську національну державу, що стало найважливішим чинником формування туркменської нації.

У 1929-1930 рр. в Туркменії, як і інших республіках СССР, здійснювалися масштабні реформи, що включали: індустріалізацію, колективізацію, боротьбу з неписемністю, а також секуляризацію, в результаті якої було закрито 500 мечетей. Усуспільнення земель, худоби, знарядь сільськогосподарської праці підірвало спосіб життя туркмен-кочівників, до яких на 1930 р. належало 30% населення республіки. Відповіддю на ці зміни стали періодичні повстання моджахедів проти радянської влади в південних та західних туркменських районах. Аналогічна ситуація складалась у зонах зрошуваного землеробства, де, як і в першому випадку, будь-які прояви незадоволення характеризувалися як антирадянська діяльність і жорстоко придушувалися.

Збройна боротьба проти повсталих, залучення в радянські та партійні органи представників найбідніших верств населення, в поєднанні з масштабною атеїстичною компанією сприяли відносно швидкому придушенню активного та пасивного спротиву радянським реформам 1920-1930 рр. в Туркменістані. Мало велике значення також і те, що на відміну від царського режиму нова влада підтримувала принцип рівності всіх громадян, незалежно від національної чи племінної належності. У республіку спрямовувалися партійні і радянські кадри з європейської частини СРСР, а також вчителі, лікарі, інженери та представники інших спеціальностей.

Під час Другої світової війни Туркменська РСР забезпечила тилову підтримку радянських військових частин у Північному Ірані; на фронт були мобілізовані десятки тисяч жителів республіки. Під час війни 19 тис. воїнів Туркменістану були нагороджені орденами і медалями, 51 воїн-туркмен був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

До труднощів післявоєнних років додалося страшне лихо 1948 р. — руйнівний Ашгабатський землетрус, під час якого було повністю зруйновано понад 30 поселень і загинуло, згідно з сучасними уточненими розрахунками, щонайменше 40 тис. осіб. Тим не менше, за післявоєнний період вдалося (багато у чому завдяки росіянам і українцям, які приїхали в Туркменістан зі спустошених під час війни регіонів СРСР) успішно відновити і модернізувати народне господарство республіки: створити нафтогазовий комплекс, побудувати Каракумський канал.

Після другої світової війни стабільність радянської політичної системи в Туркменістані підтримувалася системою стримування і противаг, яка в 1950 рр. склалася при діяльній участі центральних партійно-урядових органів. Формуючи цю систему, керівництво СРСР ставило за мету не дати місцевим регіональним групам вступити у відкритий конфлікт між собою і одночасно дозволити кожній з них поперемінно перебувати при владі, достатньо міцно утримувати владу, виключаючи стихійний розвиток небажаних для Москви місцевих політичних процесів. Такою політикою радянське керівництво сприяло збереженню кланового характеру політичної системи в Туркменістані. Самі регіонально-кланові зав’язки в Туркменістані склалися історично і засновані були переважно на земляцькій єдності та певним чином структуровані на всіх рівнях соціальних відносин. Можна виділити п’ять великих локальних субетнічних кланових угрупувань республіки, зокрема народи теке (текінці), що переважають у центральній частині (у тому числі й Ашгабаті), йомуди (ємуди) – у західній, салири і сарики – у південних, прикордонних з Афганістаном районах, ерсари – вздовж середньої й верхньої течії Амудар’ї і човдури – що населяють Дашховузький і північ Лебапського велаятів.

До 1947 р. в республіці при владі в основному перебували представники столичної групи – текінців, оскільки столиця м. Ашхабад знаходиться на їхній історичній території. Однак першим секретарем Комуністичної партії Туркменістану завжди обиралася прислана з Москви людина, яка не належала до жодної з корінних етнічних груп.

Згодом посада першого секретаря була довірена туркмену Ш. Б. Батирову (1947-1951 рр.). Він був представником текінського клану, вихідці якого тепер уже й формально зайняли в республіканській ієрархії перше місце. Згодом Московське керівництво стало притримуватися в Туркменії виправданої попередніми роками практики заміни «керівних племен». Так, представники одного племені на чолі республіки змінювали вихідця з другої. Кожний з них прагнув опертися на своє плем’я – тому при зміні першої особи змінювалось і її оточення.

Таким чином, під наглядом Москви забезпечувалася більш-менш регулярна ротація кадрів. Так, з 1951 по 1958 рр. республікою керував Б. Бабаєв – вихідець із клану алілінців, згодом його замінив представник клану мари Д. Караєв. У 1960–1969 рр. республікою керують представники клану йомудів, зокрема Б. Овезов, а після нього М. Гапуров – представник клану ерсари, який очолював республіку до 1985 р.

На кінець 70 – початок 80-х рр. ХХ ст. в республіці склалася стійка владна система, що поєднувала в собі елементи переважно регіонально-племінного управління в областях і єдиного республіканського керівництва на груповій основі. Лідери племен управляли справами у «своїх» областях і мали представників у республіканських органах влади. При цьому посада першої особи в республіканській ієрархії передавалася «по колу», а Москва зберігала вирішальне слово у визначенні черговості передачі і стежила за дотриманням рівноваги між місцевими кланами.

Така система була реорганізованим варіантом традиційної кочової державності, адаптованої для переходу її населення в режим осілого життя. Глибоко традиційна по суті, система зовнішньо виглядала радянською і, тим самим, залишалася життєздатною, багато в чому завдячуючи тим формальним інститутам, що функціонували в рамках радянської політичної системи. А проте, з 1951 по 1985 рр. представники найбільшого і елітного за міжклановою ієрархією клану – текінців (теке), зосереджених переважно в Ахальському регіоні, не могли отримати доступ до посту партійного керівника Туркменської РСР і інших ключових номенклатурних посад. Ситуація змінилася з появою на цьому посту Сапармурата Ніязова, чому сприяв його статус сироти.

Забезпеченням суспільної стабільності шляхом кланової ротації пояснюється і те, що вже в період горбачовської перебудови другої половини 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. сформований у середовищі туркменської інтелігенції рух за незалежність Туркменістану був менш численним та радикальним у порівнянні з національним рухами інших центральноазійських республік. У вересні 1989 р. він остаточно організаційно оформився під назвою «Агзибірлік» («Єдність») як аналог народних рухів у інших радянських республіках, основу якого складали представники туркменської інтелігенції (Нурберди Нурмамедов, Бабпа Гоклен, Ак-Мухаммед Вельсапар та ін.). Однак рух не мав яскраво вираженої антирадянської спрямованості і опікувався переважно проблемами мовно-культурного відродження. У цей же час у країні зростали паростки громадянського суспільства: виникла перша (й єдина) незалежна профспілка «Солідарність» (керівник – Рафаель Ібрагімов). Однак зі встановленням режиму правління першого президента країни Сапармурата Ніязова дуже швидко ці елементи громадянської активності було винищено, а їх учасників – витіснено з країни або нейтралізовано фізично.

Політичний шлях, яким після розпаду СРСР попрямував Туркменістан, був надзвичайно неординарним, як не сказати фантастичним за своїми проявами, однак по суті типовим для сучасних азійських диктатур/деспотій, для яких характерна сакралізація вождя й його необмежена влада.

Роки горбачовської перебудови перетворили цю традиціоналістськи орієнтовану країну на осередок бурхливих змін, що потенційно містили в собі й можливість класичного демократичного розвитку чи, принаймні, його авторитарного варіанту, яким пішла частина азійських країн колишнього СРСР. Отримавши несподівану незалежність, Туркменістан певний, хоч і недовгий час зберігав інерцію руху в демократичному напрямі. Однак косметичне перетворення Комуністичної партії Туркменістану на Демократичну (за назвою), а першого секретаря КПТ – на лідера «нової» партії й нової країни було останньою зміною, яку можна віднести до позитивних і демократичних. Далі країна рухалася шляхом настільки політично синкретичним, що він не дозволяв їй ідентифікувати себе з будь-якою міжнародною спільнотою. 

Пострадянський політичний розвиток Туркменістану пов'язаний безпосередньо з іменем Сапармурата Ніязова. Майже одразу тодішній президент країни оголосив себе Туркменбаші – вождем усіх туркменів. За кілька років він спромігся зосередити в руках абсолютну повноту влади й, додавши до своїх керівних посад ще й головування в уряді, стати президентом безстроково.

Дедалі насаджуваний культ особи С. Ніязова призвів до активізації протестного руху, який найбільш проявив себе у демонстрації, що пройшла в Ашхабаді в липні 1995 р. і на якій лунали заклики до проведення в країні чергових президентських виборів. У відповідь влада заарештувала багатьох політичних опонентів С. Ніязова, більшість з них були або засуджені, або направлені до психіатричних лікарень, або зникли без жодної інформації про їхню долю. З 1999 р. опозиції, якби така зголосилася, брати участь у виборах було офіційно заборонено, а в листопаді 2002 р. її знищено фізично за сфабрикованим звинуваченням у заколоті (лідери опозиції – Борис Шихмурадов, Гуванч Джумаєв, Иклим Иклимов, Батир Бердиєв були схоплені і зниклі без сліду) [5; 13; 33, с. 60-72].

Номінально в країні існував і існує законодавчий орган – Меджліс (парламент), куди депутати обираються всенародно за мажоритарною системою. Однак навіть такий, «звільнений від опозиції», зручний і кишеньковий парламент дуже швидко було позбавлено будь-яких важелів впливу на життя в країні. Законодавчою діяльністю за час правління Ніязова він займався хіба що до середини 90-х рр., часу, коли народжені в період «перебудови» паростки громадянського й політичного суспільства були в буквальному сенсі розстріляні.

Після майстерного за своєю оперативністю і непомітністю винищення або витіснення за кордон опозиції за ініціативою президента було створено додатковий орган влади – Халк Маслахати – Всенародну Раду. 29 грудня 1999 р. саме цей орган прийняв конституційні поправки з надання С. Ніязову президентських повноважень без обмеження термінів, що означало його довічне президентство, а в травні 2001 р. Гуманітарна асоціація туркмен світу запропонувала присвоїти першому президенту титул Бейїк (Великий). Частина членів Халк Маслахати входила туди за посадою – міністри, члени місцевих органів влади, хякіми (глави) етрапів (міст) та велаятів (районів). Однак входили не всі посадовці, а лише відібрані самим президентом. Він же добирав і решту з числа депутатів, аксакалів, заслужених бавовнярів і діячів культури, всього – 2507 осіб. Головою «вищого представницького органу» з конституційно невизначеним статусом був той таки президент країни. Засідаючи раз на рік, цей орган влади, що перебував над парламентом, був закликаний схвалювати законодавчу діяльність президента. Так, у січні 1995 р. ним санкціоновано рішення відкрити політичні репресії проти «зрадників народу» і визнано за необхідне всі офіційні заходи (а в школах та ВНЗ – заняття) розпочинати з проголошення клятви на вірність Туркменбаші. Подеколи парламент з подивом дізнавався про зміст «ухвалених ним» законів з офіційної періодики.

Період 1993–1994 рр. був переламним і для запровадження специфічної економічної моделі розвитку держави. Якщо на початку 1992 р. було ухвалено низку законів (про захист інвестицій, захист приватної власності тощо [31]), що уможливлювали поступове переведення економіки на ринкові рейки (і це було цілком реальним з огляду на величезні запаси паливно-енергетичних ресурсів, які перетворювали країну на бажаного економічного партнера), то вже 1994 р. указами президента створюються міцні бар’єри на шляху до ринку і розвитку не лише підприємництва, а й зовнішньої торгівлі: скасовано вільну конвертацію валюти, засновано єдину державну товарно-сировинну біржу з функцією надання дозволу на ввезення чи вивезення будь-яких товарів, розпочалося закриття приватних підприємств тощо [32, с. 62-64]. Здійснена на початку 90-х рр. спроба приватизації житла та деяких державних активів у сфері торгівлі та обслуговування також швидко захлинулась: і не лише тому, що на аукціонах з продажу об'єктів нерухомості брало участь лише вузьке коло близьких до влади осіб. Уже за кілька років більшість об’єктів дрібного підприємництва (ресторанів, банно-пральних і спортивних комплексів, ательє з пошиття взуття та одягу, магазинів тощо), що перейшли було у власність приватних підприємців, були або експропрійовані «на користь держави», або зруйновані без виплати компенсацій, в рамках реалізації програми нової забудови міст [24]. Країна ступила на шлях «відкату» й створення жорстко централізованої економіки й політичної диктатури.

Економічні нововведення середини 90-х рр. надзвичайно сприяли розквіту хабарництва та корупції. На відміну від решти пострадянських держав, Туркменістан від боротьби з цими явищами свідомо відмовився. Навпаки, під гаслом соціальної справедливості заробітну платню держчиновникам було фактично скасовано, а систему поборів і хабарів легалізовано й оголошено єдиним природним джерелом їхніх доходів.

З перших років незалежності в Туркменістані почав формуватися культ особи С. Ніязова, якому Меджліс згодом присвоїв титул Туркменбаші («Великий Туркменбаші»), що означає «батько всіх туркмен». Цей культ набув граничних форм. Так, на честь президента і його родичів були названі не лише міста, вулиці, школи тощо, а й місяці року (наприклад січень перейменували в місяць Туркменбаші). В Ашхабаді було побудовано гігантську позолочену статую Ніязова, а об’єктом культу стала написана ним і видана в 2001 р. «Рухнама» (Книга духу – туркм.).

У період правління Ніязова набула подальшого розвитку кланова система, побудована на протиборстві й стримуванні різних кланів. На початках свого правління Ніязов спирався на підтримку чарджоуського клану, який був одним з відгалужень клану теке, однак згодом з метою уникнення монополії на владу в руках одного клану він вольовим рішенням залучав до управління державою представників периферійних кланів. Усе це призвело до того, що і в політичній системі Туркменістану простежувалося постійне протиборство столичного клану теке з найбільш сильними периферійними кланами йомудів і марійців.

У цей час в офіційних джерелах інформації неприховано починає мусуватися думка про те, що специфіку розвитку Туркменістану визначає нав’язаний радянським періодом його історії невиправданий соціально-економічний «стрибок». На думку тодішнього лідера країни, Туркменістан, саме через те, що він, перебуваючи на родо-племінному етапі розвитку, силоміць був затягнутий до соціалізму без проходження всіх належних етапів історичного розвитку, після звільнення з кайданів нав’язаного ладу мав працювати над побудовою розвиненого феодалізму [14, с. 38-40].

Останні роки президентства С. Ніязова ознаменувалися прийняттям зовсім дивовижних рішень, яким важко знайти якесь логічне оґрунтування і які мали руйнівний характер для практично всіх сфер суспільного життя країни. У сфері середньої освіти було здійснено курс на відмову від вивчення гуманітарного блоку дисциплін – передусім іноземних мов (англійської та російської в тому числі), зарубіжної історії, літератури, а термін шкільного навчання скорочено з 11 до 9 років. Іспити з дисциплін і в середній і у вищій школі, як, утім, і при прийомі на роботу, замінено складанням іспиту з «Рухнама» (в перекладі – «Дух туркмена») – оголошеної священною книги за авторством С. Ніязова, де було викладено засади нової офіційної ідеології. Без її знання жодний документ про освіту чи фах, навіть права водія, отримати було неможливо. Решту предметів зараховували «автоматом» [31]. У листопаді 2000 р. наказом президента з роботи звільнено 10 тисяч учителів – за непотрібністю [9, с. 71-72]. 

У країні було введено чотирирічну вищу освіту. Однак навчанням студенти займалися лише перші два роки – за вирахуванням часу, який витрачався на багатогодинні репетиції парадів до святкових днів (їх у країні 24, серед них – день прапора, день дині, день килима тощо) та різноманітні конкурси на краще знання «Рухнама» та біографії президента [18]. Як свідчив один з професорів, з 16 місяців лекційного часу власне навчання складало 5-6 місяців [4]. Два останніх роки до отримання диплому – «практика» за обраною спеціальністю [12].

Було створено й штучні перепони для отримання вищої освіти у вигляді обов’язкової вимоги для абітурієнта мати дворічний стаж роботи «за обраним фахом». З огляду на масове безробіття в країні (за неофіційними даними на початок 2000-х рр. воно сягнуло 80% працездатного населення) така вимога була вкрай зручною, аби остаточно знищити вищу освіту країни [4]. Якщо до незалежності в країні щорічно ставало студентами 40 тис. осіб, то з 2002 р. квота на вступ становила 3900 осіб на всі 16 туркменських ВНЗ [31]. На середину 2000-х рр. переважна більшість абітурієнтів вступала до Поліцейської, Військової та Прикордонної Академій [4].

Одним з перших кроків президента Ніязова в тому ж напрямі освітянської деструкції була й ліквідація Академії наук Туркменістану. 1996 р. на базі колишнього Інституту філософії і права ліквідованої вже Академії Наук відкрито Національний інститут демократії й прав людини, підконтрольний виключно президентові. Його завдання – нагляд за діяльністю правоохоронних органів, контроль над дотриманням прав людини в тюрмах, і – що звучить дуже цікаво на тлі зафіксованих усіма міжнародними організаціями численних порушень прав людини в країні – проведення прикладних досліджень у галузі прав і свобод людини [27]. 

Нищівна політика проводилася й стосовно культурної сфери. 2006 р. указом президента закрито майже всі музичні школи та училища. Діяльність міністерства культури покладено під контроль Міністерства національної безпеки [7]. Ще раніше було заборонено кружки й клуби за інтересами, закрито національні парки [12]. Урядовими декретами заборонено театри драми, опери й балету – ці види мистецтва, на переконання президента, не відповідали національним традиціям [10]. Самі ж будівлі театрів було знищено. Уконсерваторії залишилися лише класи дутара й національної музики. Її колишнього ректора, композитора-авангардиста Реджепа Аллаярова, учня Альфреда Шнітке, було звільнено «за відвідування прийому в американському посольстві» [10].  

За даними Правозахисного центру «Меморіал» [19, c. 31 – 32] та Програми моніторингу прав людини в Центральній Азії, у березні 2000 р. було вилучено й спалено 40 тис. примірників Корану, перекладеного туркменською Ходжа Ахмед ахуном, щодо якого виникли підозри в нелояльності до президента. У жовтні того ж року з подібних причин було знищено 25 тис. примірників нового підручника «Історія Туркменістану» за авторством Н. Рахімова. У 2001 р. з бібліотечних фондів вилучено книги 19-ти туркменських письменників, поетів та істориків – А. Вельсапара, М. Дурдиєва, Т. Джумагельдиєва, А. Хаїдова та ін. Увезення і поширення будь-яких іншомовних видань було заборонено: видання країн колишнього СРСР в аеропорту вилучали як антидержавні [31]. На кінець 2000 р. у країні було конфісковано 350 тис. книг і біля 80 тис. касет з фондів громад неортодоксальних конфесій, а роком раніше – 1999 р – здійснено безпрецедентну висилку з країни 10 тис. іноземців – християн, мусульман, кришнаїтів [20, с. 49 - 50].

Викладання, в тому числі й рідної мови, було переведено на латиницю, якою, окрім «Рухнама», не друкувалося практично нічого. Унаслідок у країні різко пішов на зниження рівень писемності [26]. Імовірно, через це виявилися непотрібними й бібліотеки: указом президента їх, окрім Центральної і тих, що при ВНЗ, було закрито. Рухнамізоване покоління позбавили можливості отримувати інформацію з жодних інших джерел, окрім вітчизняних, виключно офіціозних.

Під розбудову культу трансформувалася й зазнавала алогічних та руйнівних на практиці новацій будь-яка сфера суспільного життя. Не стала винятком система охорони здоров’я. Разом зі звільненням учителів у 2000 р., звільнено було й до 15 тис. лікарів [28]. У країні, де більшість населення – мешканці сіл, систему медичного обслуговування на селі було ліквідовано повністю, а ще раніше, в середині 90-х, ліквідовано всі ветеринарно-бактеріологічні лабораторії, закликані попереджати епідемії зоонозних захворювань [22]. Однак і жителі міст не залишилися без відповідної уваги: повсюдно професійних медичних сестер, акушерок і фельдшерів було замінено солдатами строкової служби. 2006 р. розпорядженням президента до мінімуму скорочено термін перебування хворих у лікарні незалежно від ступеня тяжкості захворювання, заклади охорони здоров’я, що залишилися, переведено на самофінансування. Унаслідок медпрацівники були змушені власним коштом закуповувати необхідні препарати й обладнання, проводити ремонт лікарень [1].

За повідомленням Європейського центру здоров’я перехідних суспільств та Лондонської школи гігієни й тропічної медицини, 2004 р. Міністерство охорони здоров’я Туркменістану видало таємні інструкції, якими заборонило лікарям діагностувати небажані хвороби – гепатит, черевний тиф, холеру, СНІД, чуму, кір, туберкульоз, малярію тощо [22; 9]. Улітку того ж року міжнародне лікарське співтовариство заговорило про приховуваний спалах чуми в країні. Заборона «небажаних хвороб» призвела й до того, що при наявності хвороб невідомої етіології, спричинених, як припускали, хімічними добривами та отрутами, що їх використовують при обробці бавовняних полів, належне лікування не проводилося, і люди хворіли місяцями. Особливо постраждали діти й вагітні жінки [29; 30]. При збиранні бавовни в Туркменістані і в радянські часи широко використовували примусову дитячу працю, чим замінювалися кілька місяців шкільного навчання, ще більшого поширення набула ця практика за часів Туркменбаші. Якщо через поганий стан здоров’я дитини батьки не відпускали її в поле,  правоохоронці забирали її примусово й незалежно від віку, навіть дітей до 10 років. Норма виробітку на дитину становила20 кгбавовни на день, натомість сама праця залишалася практично безоплатною, а основою харчування дітей на невільницький праці становив призначений для годівлі худоби комбікорм [6]. Слід зазначити, що кампанія правозахисників проти цього виду сучасного рабства, здійснена вже в час правління другого президента країни, завдала по бавовняній галузі Туркменістану важкого удару. На сьогодні імпорт бавовни з Туркменістану заборонили США, від туркменського текстилю та сировини відмовилися багато брендів, наприклад H&M [25].

2006 р. світ потрясла звістка про фактичне скасування пенсій у Туркменістані. За даними туркменського Національного інституту статистики та інформації, кількість пенсіонерів на середину 2000-х рр. не перевищувала 400 тис. осіб. За словами ж тодішнього міністра соціального забезпечення Бібітач Векілової [2], унаслідок реформи понад ста тисячам пенсіонерів виплату пенсій було скасовано, ще у 200 тис. вона мала істотно зменшитись. Отож «реформа» торкнулася практично всіх.

Не менш радикальних змін, ніж інші, зазнала екологічна царина. За кілька років, що передували смерті Ніязова, світ побачила низка президентських указів, що викликали шок у екологів усього світу. Так, у листопаді 2000 р. ним видане розпорядження розпочати в пустелі Кара-Кум створення штучного озера «Золоте століття» площею 2 тис. кв. км. На думку екологів, реалізація проекту зруйнувала б екосистему Кара-Кумів, що потягнуло б за собою втрату багатьох унікальних рослин і тварин, які не виживають у вологих умовах [17]. Попри те, що першу чергу проекту урочисто відкрито ще 2009 р., його реалізація провалилася, озеро залишається майже безводним, однак реалізація проекту триває донині.

Після раптової й загадкової смерті С. Ніязова 21 грудня 2006 р. тимчасово виконуючим обов’язки президента став тодішній заступник голови уряду Гурбангули Бердимухамедов. Його призначення відбулося всупереч Конституції Туркменістану, яка передбачає в подібних випадках передачу повноважень очільника держави голові меджлісу. 14 лютого 2007 р. Г. Бердимухамедова було обрано президентом Туркменістану, щоправда для цього в Конституцію країни довелося попередньо внести зміни, які дозволяли виконуючому обв’язки президента брати участь у виборчому процесі.

Після приходу до влади Г. Бердимухамедова, основна влада знову перейшла до текінців, зокрема нині вихідцями з цього клану є майже ¾ державних чиновників та 90% силовиків. Така кланова диспозиція залишається в Туркменістані і на сьогодні. Крім того, саме через регіонально-кланові зв’язки рівень національної самосвідомості туркмен залишається низьким, незважаючи навіть на існування єдиної держави.

У 2016 р. до Конституції та виборчого кодексу було внесено зміни, які зняли верхню межу 70 років для кандидатів у президенти, продовжили термін президентського терміну з п’яти до семи років, а також скасували право громадських об’єднань висувати кандидатів у президенти. У вересні 2020 р. парламент і президент схвалили поправки до конституції, які скасували Халк Маслахати як неформально найвищий орган країни на 2500 місць. На початку 2021 р. цей істотно реформований орган перетворився на верхню палату парламенту з такою ж назвою, а Меджліс залишився нижньою палатою. До нової палати на 56 місць увійшло по вісім членів від п’яти провінцій країни та Ашхабада, обраних відповідними губернаторами, плюс вісім членів, призначених президентом. У квітні того ж року головою цієї палати обрано президента країни Г. Бердимухамедова.

А проте, за час правління другого президента країна повільно, значною мірою – декларативно, однак почала відходити від свого фантастичного шляху в нікуди. Здійснено певні кроки для зменшення інформаційної ізоляції країни: 2007 р. у столиці відкрито перші інтернет-кав’ярні. Разом з тим доступ до більшості соціальних мереж «YouTube», «Facebook», «Twitter», «LiveJournal», Viber, WhatsApp, Facetime, Telegram та ін. заблоковано. У грудні того ж року набув чинності закон «Про правове регулювання розвитку мережі Інтернет та надання інтернет-послуг у Туркменістані», яким попри проголошення мети забезпечити громадянам якомога ширший доступ до інформації регламентовано жорсткі обмеження в доступі до мережі [15]. За даними ресурсу Internet World Stats, проникнення інтернету в Туркменістані у 2017 р. становило лише 17,9% – у країнах Азії гірша ситуація лише в КНДР та Афганістані. До того ж, інтернет тут найдорожчий серед країн колишнього СРСР [25]. Та, однак, і на початках поточного 2022 р. питання контролю над інформацією посідає одне з чільних місць у політиці чинної влади Туркменістану: за повідомленням Радіо Азатлик, Гурбангули Бердимухамедов закликав Міністерство національної безпеки виявляти джерела в мережі Інтернет, що суперечать конституційному устрою країни, громадській думці, що пропагують тероризм, екстремізм, націоналізм та іншу протиправну діяльність. «Спостереження за Інтернетом не здійснювалося належним чином», – заявив президент Туркменстану на брифінгу з питань безпеки за підсумками минулого року [21].

Новий президент повернув скасовані попередником оперу, балет і заново відкрив закриті районні лікарні. 2009 р. рішенням президента країни поновлено спочатку 10-річну, а з 2013 р. – 12-річну середню й 5-річну вищу освіту, відновлено Академію Наук. Станом на початок 2021 р. в країні діяло двадцять 26 ЗВО (усі ЗВО – державні), в яких щорічно вступає понад 12 тис осіб [34].

Здійснюються й деякі кроки до ринкового шляху. У 2011 р. прийнято новий Житловий кодекс, яким передбачено можливість скасованої наприкінці 90-х рр. приватизації житла. У листопаді 2012 р. затверджено держпрограму приватизації на 2013-2016 рр., що передбачала приватизацію державних підприємств різних галузей промисловості, сфер будівництва, транспорту та зв'язку; у грудні того ж року ухвалено нову редакцію Закону «Про роздержавлення і приватизацію». 2012 р. прийнято держпрограму розвитку ринку цінних паперів, низку законів про банківську діяльність і кредитні установи [24]. При цьому Ашхабад не збирається відмовлятися від державного контролю над нафтогазовим сектором, що становлять основу економіки країни. Сама ж приватизація проводиться не прозоро, нові власники й ціни продажу залишаються невідомими громадськості, що підтверджує висловлені професором Інституту європейських, російських та євразійських досліджень (IERES) Школи міжнародних відносин ім. Елліотта при Університеті Джорджа Вашингтона, автором книги «Туркменістан. Стратегія влади, дилеми розвитку» Себастьяном Пейрузом припущення, що «процес приватизації може бути використаний як засіб для збагачення туркменської еліти, а не як реальний інструмент проведення реформ» [16].

За останнє десятиліття в Туркменістані активізувалася діяльність бірж. Наразі функціонування здійснюється Державною товарно-сировинною біржею, Міжбанківською валютною біржею, Ашхабадською фондовою біржею. На законодавчому рівні ухвалено «Концепцію створення в Туркменістані вільних економічних зон на період до 2023 року» та закон «Про вільні економічні зони», що визначають оподаткування, валютні та митні умови функціонування вільних економічних зон. З 2013 по 2019 рр. приватизовано близько 500 держоб'єктів, переважно у тваринницькому, рибогосподарському, туристичному секторах. У 2013-2020 рр. відсоток приватних компаній у Туркменістані збільшився з 65.7% до 72.3%. З 2010 р. обсяг чистого доходу індивідуальних підприємців з різних галузей продемонстрував зростання 2,9-4,2 рази [23].

Разом з тим, згідно звіту організації Freedom House за 2021 р. країна незмінно посідає останній рядок за рівнем політичних і громадянських свобод. «Туркменістан є репресивною авторитарною державою, де політичні права та громадянські свободи практично повністю заперечуються на практиці, - констатує FH. Вибори суворо контролюються, що забезпечує майже одностайну перемогу президента та його прихильників. В економіці панує держава, корупція носить системний характер, релігійні групи переслідуються, політичне інакомислення не толерується» [35]. А організація Human Rights Watch зазначила у своїй доповіді, що в Туркменістані зберігається «один з найрепресивніших режимів у світі».  На початку 2021 р. міжнародна організація «Репортери без кордонів» оприлюднила свій щорічний звіт «Всесвітній індекс свободи преси – 2020», що містить оцінку стану медійних свобод у 180 державах. Рейтинг Туркменістану в ньому визначено одним з найгірших у світі – поруч з Північною Кореєю та Еритреєю. «Туркменістан є однією з найбільш закритих країн світу і єдиною, окрім Північної Кореї, не визнала наявність у неї випадків Covid-19» – зазначено у звіті. [36].

На сьогодні в країні відсутні базові гуманітарні та політичні права людини – право на життя, на свободу слова, свободу совісті, пересування тощо. Human Rihgt Watch опублікувала огляд ситуації з правами людини у Туркменістані у 2021 р. Його автори зазначають, що торік «під правлінням президента Г. Бердимухамедова, його родичів та оточення Туркменістан, як і раніше, залишався однією з найрепресивніших і закритіших держав у світі. Влада не вживала адекватних заходів для пом'якшення наслідків багаторічної економічної кризи в країні, щоб задовольнити продовольчу та інші основні потреби населення. Попри повідомлення, що заслуговують на довіру, країна залишалася серед тих небагатьох держав, де офіційно не було зареєстровано жодного випадку COVID-19. Влада ретельно контролює доступ до інформації, жорстко обмежує свободу ЗМІ та релігії та не допускає жодного незалежного моніторингу». Незалежні активісти, у тому числі в еміграції, та їхні родичі ставали об'єктом помсти з боку уряду. Десятки людей залишалися жертвами насильницького зникнення. Уряд продовжував утискати право громадян на свободу пересування. [8].

Водночас у політичній сфері запропоновано низку реформ, зокрема, 2008 р. змінами до конституції законодавство в напрямі легалізації багатопартійної системи. У серпні 2012 р. створено першу легальну партію промисловців і підприємців, яку, проте, неможливо розцінювати як опозиційну. Наступного ж, 2013 р., президент Бердимухамедов склав з себе повноваження голови та призупинив членство в правлячій Демократичній партії на час свого президентства.

Попри всі косметичні реформи в найрізноманітніших сферах політика нового президента спрямована на відмову лише від найодіозніших нововведень попередника (так, проведено кампанію з перейменування названих на честь Ніязова населених пунктів, скасовано іспити з «Рухнама», вивезено на околиці деякі найпомпезніші золоті пам’ятники першому президенту, відновлено традиційні назви місяв року тощо), однак залишається незмінною в основоположному – збереженні й зміцненні деспотичного режиму й подальшій розбудові культу особи за формальної його лібералізації. «Рухнама» як канонічна основа офіційної ідеології замінюється не менш обов’язковим до вивчення у школах і ВНЗ літературним твором чинного президента «Птах щастя», для чого в шкільну програму навіть введено окрему дисципліну – вивчення книг президента. Демонтовану 2010 р. золоту статую Сапармурата Ниязова в Ашхабаде за 5 років, у 2015 р., замінено такою ж вкритою золотом статуєю Г. Бердимухамедова на коні. Аналітики оцінюють такі нововведення як «новий прояв триваючої в країні кампанії з насадження культу особи» [15]. Отже стабільність зберігається: Баші (Вождя) замінено Аркадагом (Покровителем), золотий пам’ятник Ніязову – таким же золотим пам’ятником Бердимухамедову, а нейтральний статус і досі залишається зовнішньополітичним оформленням внутрішньої політики безперешкодної розбудови новітньої деспотії.

Джерела та література:

1. Бадыкова Н. Кризис здравоохранения в Туркменистане и международная реакция. URL.: http://sovezberdi.com/krizis.html

2. Байрамова Н. Гнида очевидная / Gündogar. URL.: http://www.gundogar.org/?0221042590000000000000011000000

3. Байрамова Н. «Здоровье» здоровью – рознь / Gündogar. URL.: http://www.gundogar.org/?0231042016000000000000011000000

4. Байрамова Н. Образование под гнетом «священной Рухнамы» / Gündogar. – URL.: http://gundog.newhost.ru/?011041344000000000000011000

5. Волков В., Сарыев О. В покушение не поверили... . / Gündogar. URL.: http://www.gundogar.org/?0243042367000000000000011000000

6. Волков В., Сарыев О. Дети и хлопок / Gündogar. URL.: http://gundogar.org/?0231042330000000000000013000000

7. Волков В., Сарыев О. За коррупцию заплатит культура. / DW. URL.: http://www.dw.de /a-1824609

8. Всемирный доклад 2022. Туркменистан. События 2021 года // Human Rights Watch. URL.: https://www.hrw.org/ru/world-report/2022/country-chapters/380749

9. Дангатар О. Новые факты нарушений прав человека в Туркменистане // Эркин Туркменистан – Свободный Туркменистан. Информационно-аналитический бюлетень. –  № 7, апрель 2001. С. 71-72.

10. Если забуду тебя, Ашхабад... / Gündogar. URL.: http://gundogar.org/?0242042515000000000000011000000

11. Закон об Интернете вступил в силу в Туркмении / Риановости-Украина. URL.: http://ria.ru/world/20141229/1040647928.html

12. Идрисова М. Хватит учиться, пора работать! / Немецкая волна. URL.: http://www.gundogar.org/?011042414000000000000011000000

13. Комаровский Л. За тех, кого помню и уважаю... / Gündogar URL.: http://www.gundogar.org/?0243042371000000000000011000000;

14. Кулиев А. Центральная Азия между феодализмом и демократией // Эркин Туркменистан - Свободный Туркменистан. Информационно-аналитический бюллетень, № 7, апрель 2001. – 68 с.

15. Курбанов М. «Птица счастья» влетела в школьные классы / Gündogar – URL.: http://www.gundogar.org/?0110514461000000000000011000000

16. Наттолл К. Туркменистан предпринял робкую попытку приватизации / Business New Europe. – URL.: http://gundogar.org/?0130513428000000000000011000000

17. Новрузов М. Туркменбаши пустит овец в заповедники / IWPR. URL.:

18. Панфилова В. Дипломированные изгои / Независимая газета. URL.: http://www.ng.ru/courier/2004-09-13/10_turkmenia.html

19. Пономарев В. Туркменистан: власти изымают из библиотек книги авторов, «неправильно освещающих» историю страны // Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье: информационно-аналитический бюллетень. - № 27, 15.04.2001. – 47 с.

20. Пономарев В. Туркменистан: власти строят «железный занавес» по рецептам сталинской диктатуры // Правозащитный Центр «Мемориал», 31 июля 2001. – 54 с.

21. Президент Бердымухамедов распорядился ужесточить ограничения на информацию в Интернете // Радио Азатлык. URL.: https://rus.azathabar.com/a/31652318.html

22. Птичий грипп или птичья чума? / Хроника Туркменистана. URL.: http://archive.chrono-tm.org/?id=88

23. Рыночные отношения активно развиваются в Туркменистане // Arzuw news. URL.: https://arzuw.news/rynochnye-otnoshenija-aktivno-razvivajutsja-v-turkmenistane

24. Cтартует приватизация госсобственности / Gündogar. URL.: http://www.gundogar.org/?0130513253000000000000011000000

25. Стыдные вопросы про одну из самых закрытых стран в мире // Meduza. URL.: https://meduza.io/feature/2018/11/14/v-turkmenii-seychas-diktatura-a-kak-tam-zhivut-lyudi-mozhno-li-priehat-v-ahshhabad-turistom

26. Туркменбаши заставит чиновников заговорить по-английски / Gündogar. – URL.: http://www.gundogar.org/?011042505000000000000011000000

27. Туркменистан // Информационный бюллетень, июль-август № 7-8 (47-48). – 64 с.

28. Туркменистану грозит кризис здравоохранения / Eurasianet.org. URL.: http://russian.eurasianet.org/departments/civilsociety/articles/eav061305ru.shtml

29. Убирать хлопок опасно для здоровья / IWPR. URL.: http://gundog.newhost.ru/?0231042239000000000000011000000

30. Ужасные больницы — больные дети / IWPR. URL.: http://gundogar.org/?0231042492000000000000011000000

31. Ханамов Н. Как я стал революционером / Gündogar URL.: http://www.gundogar.org/?0243042525000000000000011000000

32. Черкез Ч. О состоянии предпринимательства и рыночных отношениях в Туркменистане // Эркин Туркменистан – Свободный Туркменистан. Информационно-аналитический бюллетень, № 7, апрель 2001. – 74 с.

33. Ыклымов С. Новый Гулаг в Туркменистане // Эркин Туркменистан - Свободный Туркменистан. Информационно-аналитический бюллетень, № 1, февраль, № 3, 2000. – 80 с.

34. Эксперт назвал количество туркменских студентов за рубежом // Central Asia News. URL.: https://centralasia.news/5665-jekspert-nazval-kolichestvo-turkmenskih-studentov-za-rubezhom.html

35. Freedom in the World 2021. Turkmenistan // Freedom House. URL.:.https://freedomhouse.org/country/turkmenistan/freedom-world/2021

36. Turkmenistan // RSF. URL.: https://rsf.org/en/turkmenistan