Битва трафаретів

Наприкінці листопада Україна відзначила сумну дату – 75-і роковини Голодомору 1932 – 1933 років. На відміну від попередніх років, цього разу до Дня пам’яті підійшли вдумливо; можна тільки подякувати київським двірникам, які розносили свічки, листівки й просили вшанувати пам’ять безневинних жертв. (З іншого боку, навряд чи саме цей день був найдоречнішим для проведення у столиці щомісячних районних ярмарків.) От тільки прикро, що ані ЮНЕСКО, ані парламенти деяких країн не визнало Голодомор геноцидом, обмежившися більш обтічними формулюваннями.

«Україну не поважають у світі, з нею не рахуються», – так коментували ці прикрі рішення численні політики та оглядачі, роняючи чергові сльози з приводу нашої нібито меншовартості. Із цього приводу хотілося б тих політиків запитати: а чи самі вони зробили все від них залежне, щоб ці рішення були іншими, щоб світова спільнота зрозуміла, що саме відбувалося в Україні три чверті століття тому? Даруйте за, напевне, не надто доречну в даному разі злостивість, але що, окрім нескінченного «ой лишенько! ой людоньки!», чує від українських політиків світова громадськість? Які аргументи наводить українська сторона для того, щоб переконати світ: те, що сталося 75 років тому, було саме геноцидом і нічим іншим?

Закликати світ не занурюватися в юридичну тяганину, а виявити співчуття до української трагедії – то не переконує.. Бо звучить надто по-дитячому. «Геноцид» – то цілком юридичний термін із чітким визначенням складу злочину, а отже, без чіткого вивчення юридичного боку справи, зважування всіх «за» та «проти» ніхто кваліфікувати ту чи іншу подію як саме геноцид не стане. Емоції тут не допоможуть: адже ніхто не сперечається, що те, що коїли нацисти, було страшним злочином проти людства – от тільки як геноцид кваліфікують винищення нацистами євреїв та циган, і все. А що, за великим рахунком, окрім емоцій, пропонує світові українська сторона? Називає цифри – дуже приблизні, з похибкою в кілька разів? Це не дає підстав розглядати Голодомор саме як геноцид. До того ж, світ бачить, що в самій Україні дуже далеко до одностайності в оцінці (а якщо зважати на комуністів, то й у визнанні самого факту) тих подій – тож у світі знаходиться вдосталь політиків, які просто не хочуть виглядати так, ніби підтримують одну зі сторін у внутрішньоукраїнському протистоянні.

Видається, що, обґрунтовуючи свою позицію, українські патріоти мали б зсунути акценти. Робити наголос не на кількості жертв, і не на стражданнях українських селян, і не на страшних подробицях тих страждань.. Наголошувати варто на організаційному боці Голодомору. А конкретно: як можна тлумачити заборону на продаж залізничних квитків саме для мешканців України? Як можна тлумачити загороджувальні загони по всьому периметру українського кордону, відловлювання та репатріацію тих, кому вдалося-таки втекти? Видається, якщо щось може переконати світову громадськість у тому, що Голодомор був нічим іншим, як геноцидом, то саме ці два моменти – а не змалювання того, що відбирали у селян та в якій послідовності. Ці два моменти доводять: керівництво СРСР розглядало українців як політичну націю – й як політичну націю їх знищувало.

А ще Україна могла б наполягати на коригуванні міжнародно визнаного визначення геноциду. Що таке «геноцид» за змістом, що відрізняє його від інших злочинів проти людства? Це – просто кажучи, знищення людей за анкетними даними, коли метою є не примусити їх щось робити або чогось не робити, а цілеспрямовано винищити. Супротивники визнання Голодомору геноцидом закидають: масове вбивання українських селян відбувалося за соціальною, а не за національною чи етнічною ознакою, а соціальна ознака у визначенні геноциду не фігурує. Причина її відсутності, може бути, проста – про неї забули, її не врахували. А можливо, вважали, що соціальний стан за бажання можна легко змінити: будь-який селянин може переїхати до міста й стати робітником чи службовцем. Українських селян цієї можливості свідомо позбавили – отже, саме на цьому треба наполягати.

Узагалі-то, цілком можливо, під визначення «геноцид» потрапляє не Голодомор, а взагалі вся сталінська внутрішня політика, а Голодомор був лише одним з її епізодів. Адже чим відрізнявся СРСР від інших репресивних держав, навіть від нацистської Німеччини? У гітлерівській Німеччині, якщо людина не була євреєм або циганом, не виступала проти уряду й не робила нічого забороненого, вона могла почуватися впевнено, вона знала, що їй нічого не загрожує. У сталінському СРСР неможливо було поводитися так, щоб бути в безпеці, неможливо було вирахувати, що робити й чого не робити, не існувало відповіді на запитання: «За що?» Це була жахлива лотерея. А отже, йшлося саме про знищення людей заради їх знищення. 

Звісно, якщо поставити проблему таким чином, її прибічникам закидатимуть: «Від сталінських репресій страждали не лише українці, а мешканці всього СРСР!» Але це саме закидають і стосовно Голодомору: мовляв, водночас із Україною від голоду страждали Поволжя та інші регіони Росії. Відповідь на ці закиди мала б бути винятково простою: так, страждали мешканці всього СРСР, і Україна не заперечуватиме, щоб і керівництво Росії оголосило сталінську політику щодо росіян геноцидом. Ба більше: якщо Росія її такою оголосить, вона зможе розраховувати на всебічну підтримку в цьому питанні з боку України. Врешті-решт, той факт, що гітлерівці знищували циган, не заважає вважати геноцидом знищення ними євреїв і навпаки.

Неможливо оминати ще один кут зору. Під час обговорення питання Голодомору чи то у «Свободі слова», чи то у «Свободі Савіка Шустера» (чесне слово: наступного ж після обох програм дня вже геть неможливо пригадати, що де було) народний депутат від КПУ Алла Александровська навела частку етнічних українців у керівних органах СРСР у різні роки (й на час Голодомору їх було більше за 30%), а потім не без пафосу запитала: якщо знищували українців, то хто тоді їх знищував? Відповіді були ухильними, й лише представник тягнибоківської «Свободи» сказав: треба перевірити етнічну належність усіх керівників тогочасних СРСР та УРСР. Сказав, власне, те, на що й розраховувала Александровська. Але, якщо я не помиляюся, те, що відбувалося в Кампучії за часів «червоних кхмерів», офіційно визнано геноцидом. При тому, що вбивці були такими самими кхмерами, як і їхні жертви.

Нерозуміння проблеми юридичної кваліфікації Голодомору, як в Україні, так і за кордоном, далеко не завжди є наслідком душевної черствості, байдужості чи зневаги. Надто часто нерозуміння це має набагато простіші (й від того більш прикрі) причини: ті, хто прагне визнання Голодомору геноцидом, не чують опонентів, а тому не дають чітких відповідей на їхні сумніви та заперечення. Саме чітких і детальних, а не загально-розпливчастих. Власне, прагнучи визнання Голодомору геноцидом, вони вимагають, щоб їхні опоненти ВІРИЛИ в це, а не ЗНАЛИ це й ПЕРЕКОНАЛИСЯ в цьому. І дуже ображаються, коли їм відповідають: «Ні, не віримо». Не кажучи вже про те, що вони мали б розглянути не лише вже озвучені (а їх не так уже й багато) аргументи «проти», а й усі можливі.

А висновок напрошується вельми простий: вести просвітництво в питанні історії Голодомору, як усередині України, так і у світі, треба не експромтом та вряди-годи, не наскоком до пім’ятних дат, а системно та концептуально. Треба на державному рівні розробити стратегію такого просвітництва й покласти у її фундамент не емоції, а юридичні викладки.

Утім, що більше переглядаєш телевізійні політичні ток-шоу, то більше переконуєшся: наші демократи, вони ж патріоти, найчастіше взагалі не вміють відстоювати свої ідеї, а тому й програють дискусійні двобої. Чи не тому, до речі, й на суто політичному полі в них складається далеко не так, як вони хотіли б? Яскравим прикладом була дискусія в іще одній «Свободі» (знову ж, чи то «Слова», чи то «Савіка Шустера»), де з одного боку були такі визнані майстри, як Юрій Костенко та Володимир Яворівський, а з іншого – Петро Симоненко, якого навіть за найбільшого бажання ніяк не назвеш вправним оратором. Націонал-демократи засуджували комуністичну владу, таврували її за злочини проти України та українців. Симоненко намагався тримати удар. «А що ви скажете про Корольова та Глушкова, які лише завдяки комуністичній владі відбулися як учені й досягли наукових висот?» – спитав лідер комуністів. Демократи не знайшли жодного іншого аргументу, як відповісти запитанням: «А скільки мільйонів українців та влада знищила?» Симоненко не стримував посмішки: мовляв, знову ви завели свою пісню!

Найсмішнішим (і найтиповішим) у даній ситуації було те, що запитання Симоненка аж ніяк не відзначалося свіжістю та оригінальністю думки, воно було однією з тих «болванок», зовсім не великий перелік яких він раз за разом повторює от уже більше 15 років. І тим не менше, за весь цей час його опоненти не спромоглися знайти нетрафаретну відповідь. Адже, вибравши для прикладу саме цих двох видатних діячів, Симоненко просто-таки провокував відповісти йому так, щоб від його теорії пір’я летіло! Замість згадувати про мільйони без імен і прізвищ, можна було закинути головному комуністові: «Якби завдяки комуністичній владі Корольов не сидів у ГУЛАГу, він, імовірно, не помер би у 59 років і створив би набагато більше, ніж встиг. І Глушков створив би набагато більше, якби роки його становлення як ученого не припали б на влаштовані комуністичною владою гоніння на кібернетику». От цікаво, який вигляд мав би Симоненко, якби почув подібну відповідь? Це, напевне, було б видовище, яким будь-яка дискусійна програма пишалася б як найбільшим досягненням. А далі можна було б закинути лідерові комуністів, що саме завдяки комуністичній владі Корольов, досягнення якого без перебільшення мають загальноцивілізаційне значення, так і не отримав Нобелівської премії. Його хотіли висунути, й, якби це сталося, він неодмінно її б отримав, бо був би поза конкуренцією. От тільки радянська влада відмовилася розкрити його інкогніто, а анонімні кандидатури Нобелівський комітет не розглядає. Чи, може, панове Костенко та Яворівський згодні з іще однією комуністкою, Аллою Александровською, яка у згаданій «Свободі», де обговорювали Голодомор, заявила: український народ – це лише етнічні українці, а всі громадяни України іншого етнічного походження не мають до українського народу жодного стосунку? Може, для добродіїв Костенка та Яворівського етнічне походження Корольова та Глушкова робить їх не вартими уваги?

У будь-якому разі, якщо подібний підхід до аргументування своїх позицій збережеться й надалі, українцям тільки й залишиться, що й далі бідкатися й плакати над «знедоленою й зневаженою» Україною. Якщо наші політики й надалі дискутуватимуть штампами й саме їх лише й використовуватимуть як аргументи, розуміти Україну з її проблемами ніхто не почне. Бо ані на які конструктивні зміни, зокрема у ставленні до нашої Батьківщини світового співтовариства, розраховувати не доведеться.