Інфляція з рукава-2

Нещодавно в газеті «Свобода» було надруковано статтю «Інфляція з рукава», у якій ішлося про те, як наш «уряд професіоналів» якщо й не запустив інфляцію на рівному місці, то, принаймні, допоміг активізуватися всім наявним чинникам, що загрожували інфляцією та зростанням цін. Потужним поштовхом для цього стало миттєве кількаразове підвищення комунальних тарифів.

Проблему було розглянуто з суто економічного погляду. Але якби ж то ним вона й вичерпувалася! Інфляція висвітлила таку вельми цікаву річ, як економічна філософія уряду Віктора Януковича й, ширше, його філософія керування. Річ у тім, що дії «професіоналів», узагалі-то, аж ніяк не були оригінальними. Щось дуже подібне ми вже проходили років 15 тому й встигли вже добряче підзабути – хотілося вірити, що назавжди. Саме тоді мали місце стрибки цін у рази та на порядки, й саме тоді нас теж переконували, що оце все й є верхом професіоналізму. На що найбільше схожа була економічна політика уряду «антикризової коаліції» – то це на дії людей, що все своє життя вивчали економіку «розвиненого соціалізму» з його держпланами та держпостачами, а потім прочитали кілька книжок західних економістів із купою математичних формул і вирішили, що тепер їм підкориться економіка вільного ринку.

А поміж тим, пік моди на «математичну економіку» на Заході припав на 70-і – 80-і роки минулого століття й з тих пір пішов на спад. Бо стало зрозумілим: «математична економіка» є іншою крайністю порівняно з «економікою соціалізму». Якщо остання не враховувала об’єктивних закономірностей та вважала, що за наказом партійного керівництва може відбутися будь-яке диво, то перша нехтувала суб’єктивною складовою, тим, що зветься людським фактором, і практично не відрізняла економіку від природничих наук. Простіше кажучи, «математична економіка» виходила з того, що всіма без винятку продавцями та покупцями (тобто всіма нами) завжди рухає гранична раціональність і більше нічого.

Тож для керівників, що звикли сприймати людей як «гвинтики», «трудові ресурси», зрештою, як засоби, а не як істот зі своїми прагненнями й мотивацією вчинків, як об’єкти, а не як суб’єктів, такий підхід був цілком логічний. До того ж, пострадянські прихильники «математичної економіки» мають ще одну рису, що простежується в діях «уряду професіоналів» – вони не переймаються аналізом системи, до якої намагаються прилаштувати визубрені формули, не замислюються над тим, чи діють у цій системі змальовані закономірності. Проста, здавалося б, істина: напівфеодальна олігархічна економічна система докорінно відрізняється від вільноринкової, – залишається поза їхнім розумінням; вони просто не вірять, що слова західних економістів та політиків про вільний ринок – то не просто балачки, покликані обдурити довірливий плебс.

Про що йдеться в нашому випадку? Знову пригадаймо: коли зростання цін стало помітним настільки, що про нього заговорили як про сталу тенденцію? Навесні. А що цікавого відбулося в той самий час? А от що: люди, які до того намагалися в різний спосіб ігнорувати підвищення комунальних тарифів, сподіваючись на те, що якось обійдеться, саме тоді почали (були змушені почати) платити їх по повній. Саме тоді вони змирилися з підвищенням цих тарифів. Отут усі нормальні продавці – як виробники, так і посередники – постали перед яскравою спокусою: якщо люди проковтнули підвищення комунальних тарифів у кілька разів, то, напевне, вони проковтнуть і підвищення цін на їхній товар на кілька відсотків. Порівняно зі зростанням комунальних тарифів вони ці кілька додаткових відсотків просто не помітять. І добре, якби не встояли одиниці продавців – але ж спокуса була такою привабливою! Іншими словами, підвищенням комунальних тарифів уряд переконав усіх суб’єктів економічної діяльності: ціни можна встановлювати у цілком волюнтаристський спосіб (бо чим який-небудь «генеральний директор» фірми з роздрібної торгівлі гірший за пана Азарова?), а поступовість та обережність ні до чого.

Черговим доказом того є обіцяне підвищення цін на проїзд у київських маршрутних таксі: уже розклеєно оголошення про майбутню ціну у 2 гривні на тих маршрутах, де сьогодні проїзд коштує 1 гривню (а на деяких маршрутах підвищення планується в чотири разі – з 75 коп. до 3 грн! – ред.). Власники фірм-операторів пояснюють підвищення тарифів подорожчанням пального. Але хіба ціни на нього зросли удвічі?

Що ж чекає на нас надалі? Знову пригадаймо початок 1990-х років: продавці різко підвищували ціни, кількість покупців різко зменшувалася, й для того, щоб не прогоріти, продавці були змушені знову різко підвищувати ціни – аж до того моменту, поки кількість покупців не стабілізувалася на нульовому рівні, а продавці таки прогорали, й притому в масовому порядку. Оце й був один з механізмів розгортання всеосяжної кризи перших років незалежності.

Тоді, щоправда, існувало виправдання: суб’єкти економічної діяльності тільки-но вийшли з радянської економічної дійсності й вважали, що за ринкової економіки можна геть усе. Тепер, здавалося б, мав прийти досвід, надто ж коли йдеться про професіоналів. Виглядає ж так, що лідери Партії регіонів усе ще живуть у тих «золотих часах» початку 1990-х, коли вони й створили свої шалені капітали. Мабуть, ті роки й є для них взірцем омріяної стабільності.