(Репортаж з місця події з елементами аналізу)
Повідомлення «Живцем замуровані», яке з’явилося на кількох зоозахисних та інформаційно-аналітичних сайтах, спонукало мене на власне розслідування. Як представник мас-медіа я домовилася про зустріч з керівництвом ЖЕКу № 803. Однак спочатку обстежила будинок № 15 по вул. 50-річчя Жовтня, аби на власні очі переконатися, чи дійсно решітки такі щільні, що жоден кіт не пролізе. Тим більше мені стало відомо, що деякі форумчани з форум.doggy.kiev.ua також оглядали ті зловісні решітки й повідомили, що коти там можуть вільно пролазити. Не знаю, навіщо було їхати в таку далечінь (мені особисто довелося витратити на дорогу 1,5 години), щоб зрештою не оглянути ті решітки ретельно.
Я обстежила всі підвальні віддушини цього будинку. Ґрати зроблено нашвидкоруч, шпарини мають різні розміри. Для порівняння я сфотографувала кілька. На фото видно, що в одній з віддушин відстань між арматуринами становить 6 – 7 сантиметрів. Є й інші варіанти: на фото видно, що решітка дуже густа і хтось дуже старався, щоб вона була ще щільнішою. Щоправда, в іншій віддушині шпарини вдвічі ширші – до 12 см. Для порівняння об’єм талії моїх котів: Білосніжки – 35 см, кота Ельфа – 36, Тигрини – 40, Бджілки – 45. Навіть тримісячне кошенятко, яке я наразі влаштовую у добрі руки, має об’єм 25 см. Отже, здійснюючи нескладні математичні розрахунки, можна вирахувати, що для того, щоб доросла кішка мала змогу, хоча б докладаючи зусиль, вилізти з підвалу, діагональ чарунки, яку утворюють перехрещені арматурини, має становити приблизно 15 см, а її сторона (відстань між арматуринами), відповідно, 9 – 10 см. Отже лише деякі підвальні виходи придатні для того, щоб коти з зачиненого наглухо підвалу мали змогу вибратися на свободу.
Треба сказати, що після слізних благань однієї з котячих годувальниць, яка підбігла на місце діяльності зварювальників вже під кінець їхньої роботи, вони залишили ширшу шпарину і одна котяча родина таки має тут захисток. Отже, справа вже не в тім, чи замуровані живцем коти, а в тім, що їм нема де сховатися.
Я сфотографувала підвальні віддушини (вірніше, те, що від них залишилося) і в іншому будинку – поруч. Тут отвори не зарешічені, а просто щільно замуровані, що є грубим технічним порушенням.
Як повідомила мені котяча годувальниця з «нашого будинку», після зварювальних робіт вона таки не дорахувалася двох котів. Чи вони забилися в якусь діру в іншому кінці підвалу й бояться виходити через нормальний отвір (кожна котяча родина має свої сфери територіального впливу), чи встигли вискочити і знайшли собі притулок в іншому місці – дізнатися неможливо. Власне, як неможливо оглянути велетенський темний і страшно брудний підвал.
У ЖЕКу № 803 від головного інженера мені довелося вислухати дуже поширене серед комунальників і працівників санепідемстанції твердження. Занотуйте будь-ласка, цю вершину людської думки: «Від котів у підвалі розводяться блохи. Від цього страждають слюсарі вася з колею. Бідолашні». Це їм дає право тих котів винищувати, наприклад труїти миш’яком (в даному випадку, не стверджую, що це відбувалося коли-небудь у ЖЕКу № 803), однак у багатьох інших – так. Власне, я деталізую тому, що це досить типово, і ми маємо навчитися, як тому протистояти.
Однак, повернімося, як кажуть французи, до наших баранів.
Усе почалося з публікації в газеті «Сегодня» від 4.12.2007). А точніше, зі скарги мешканки будинку 15 Валентини Леонідівни, яка викликала журналістів цієї газети. Громадянці заважав безпритульний пес, який вже 10 років мешкав у цьому мікрорайоні і якого всі нормальні мешканці гуртом підгодовували. Вони свідчили мені, що пес дуже ласкавий і боязкий, до того ж старий і хворий, стресу від спілкування з ловцями та дії транквілізатора може не витримати.
Однак журналістові Олександру Харчуку було на те начхати, як і на те, що більшість – за собаку. Мабуть у Валентині Леонідівні цей горе-журналіст відчув рідну душу. То ж заголовок газети вийшов такий, як треба: «Пес-террорист захватил подвал и не дает спать жильцам дома». (Уточнення: не «жильцам», а окремо взятій Валентині Леонідівні). Собака, якого цей добрий журналіст називає не інакше як «пес-терорист», «зверь», «вредитель», знаходив собі захисток в підвалі, разом з котами. Після цієї «блискучої» публікації ЖЕК і вирішив задовольнити Валентину Леонідівну разом з Олександром Харчуком. Отже 15 котів і один пес втратили захисток від холоду, а заразом і від людей на кшталт Олександра Харчука. Заразом втратили душевний спокій ті люди, які на свої скромні кошти цих тварин утримували.
Треба віддати належне заступнику начальника ЖЕКа № 803: вона оформила заявку на відлов, дотримуючись вже нових правил: прохання відловити, простерилізувати й відпустити на його місце проживання. Галина Дмитрівна, якщо їй вірити, до спілкування зі мною була переконана, що КП «Притулок для тварин» – це собачий курорт, а ловці не вбивають тварин, а тимчасово присипляють їх літаючими шприцами.
Під час мого візиту довелось поспілкуватися і з начальником ЖЕКу. Він, як і більшість людей на таких посадах, виявився абсолютно далеким від якогось там гуманізму, однак пройшов інструкції в КМДА про те, що місто переходить на нову програму, за якою тварин не вбиватимуть, а стерилізуватимуть з випусканням на нажиті місця. Однак…
На моє питання, куди подітися простерилізованим тваринам, якщо ви замуровуєте підвальні отвори, він та головний інженер відповіли, що тварини не повинні жити в підвалах, бо це забороняє санепідемстанція.
На цьому глухому куті я не закінчила перемовин і мені вдалося добитися від керівництва ЖЕКу обіцянки дозволити захисникам тварин поставити для собак будки поблизу будинків. Досі ці будки руйнувалися двірниками, що призводило до конфліктів, у якому перемагали двірники. Також мені пообіцяли, що не забиватимуть підвальні віддушини так щільно. Мій логічний аргумент, що замість котів у підвалі заведуться пацюки, не справив на моїх опонентів жодного враження.
Загалом, ситуація в цьому ЖЕКу потребує подальшого контролю з боку громадськості. Захисники тварин цього району збираються днями йти на прийом до згаданого начальника, щоб той точніше вказав місце, де можна поставити собачі хатинки. Ця розмова покаже, наскільки комунальники дотримаються слова. Якщо результати будуть негативними, доведеться скаржитися на начальника цього ЖЕКу в КМДА. Нехай там і розв’язують цей проблемний вузол між своєю гуманною програмою і абсолютно негуманною санепідемстанцією.
Отже, проблема в санепідемстанції. Ця організація тисне на ЖЕКи, вимагаючи нищення тварин. Так було, так і залишається. Як залишається питання, куди подітися тваринам після стерилізації (а це хірургічна операція), якщо їх не пускатимуть у підвали, а також на територію базарів, госпіталів, дитячих закладів. Якщо відловлені, стерилізовані й відпущенні на місця їхнього перебування тварини будуть позбавлені будь-якого прихистку, втрачається сенс цих заходів міської влади.
До речі, на програму виділено 76 млн. 200 тис. грн. на чотири роки її дії. На такі гроші вже можна не лише стерилізувати й вакцинувати кожного собаку, а й привчити керівництво санепідемстанції до толерантності стосовно і тварин, і їхніх захисників. А якщо ні, то можливо, передивитися кадрове питання в цьому департаменті. А може доречно було б перед дверима санепідемстанції провести мітинг протесту? Час покаже.
Висновок.
Пропоную частіше спілкуватися з працівниками ЖЕКів, доброзичливо, але настійливо втлумачувати їм, що в Україні від 2006 року діє Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», а також міська Програма, яка є альтернативою вбивства та передбачає стерилізацію, вакцинацію та випускання тварин на їхні старі місця. Це означає, що люди повинні бути толерантнішими до тварин. Після стерилізації вони не несуть в собі агресії, через певний час зменшиться їхня кількість. А поки що – трохи терпіння.
І ще що є слушним у таких малоприємних відвідинах: комунальники повинні знати, що є в суспільстві сила, яка здатна постояти за тварин.
І ще один висновок. Сумний.
Просвітницька діяльність у сфері захисту тварин – важкий хрест. Украй важко розмовляти з людьми зі сформованим світоглядом, у якому немає місця співчуттю до тварин та елементарній логіці. Їм говориш, що в тісні віддушини пролізуть не коти, а самі лише пацюки. Однак вони наче не чують. Мені здалося, що вони не бачать між котами й щурами великої різниці, тому в багатьох ЖЕКах і тих, і інших жорстоко труять. Мені особисто дуже хотілося б покласти край отруєнню і пацюків також. Хто не знає, що таке смерть від миш’яку, нехай перечитає Флобера «Мадам Боварі». У нормальних країнах кількість гризунів контролюється тими ж котами, які живуть вільно на вулицях (особисто довелося це спостерігати в Німеччині), а також за допомогою спеціальних препаратів для зниження репродуктивної функції, які з їжею розкидають в місцях локалізації гризунів. У нормальних, гуманних країнах не отруюють навіть пацюків – бо це жорстоко, бо через це страждатиме жива істота – хоч би ким і чим вона була.
Якщо комусь з випадкових читачів спаде на думку висміяти моє співчуття до мишей і пацюків (мені особисто подобаються і крокодили, і змії, і акули – в усякому разі, вони не шкодять довкіллю і стають частими жертвами гомо сапієнс) – то прагматично можу аргументувати (це спостереження лікарів), що випари миш’яку та інших отрут, які використовують для нищення пацюків (і котів – такою є практика наших ЖЕКів) призводять до інтоксикації людського організму, до подразнень носоглотки тощо.
Додам також і спостереження психоаналітиків та філософів, які дійшли висновку, що тонка, непомітна енергія страждання малих гризунів, які споріднені з нами належністю до класу ссавців, (як і коти з собаками, то ж так само відчувають біль) – нікуди не дівається в нашому цілком логічно влаштованому світі. Вона повертається, і не обов’язково до тих, хто цей біль спричинив. Тому й наш загальний обов’язок зупиняти жорстокість у будь-яких проявах і до будь-кого.
13.12.2007
(Створено Тетяна Метельова, головний редактор, Грудень 18, 2007, 11:29 PM)