Україна: між перемогами та поразками

Останнім часом Президент України Віктор Ющенко підписав низку указів, що стосуються знакових подій вітчизняної історії. У будь-якій іншій «цивілізованій» країні подібні укази сприйнялися б належно, оскільки гідне пошанування минулого – це не лише ознака високої політичної культури народу, а й передусім засіб його національного самоствердження. В Україні усе не так. «Історичні» укази Ющенка фактично поділили суспільство навпіл. Виявилося, що такі дати як 300-річчя трагедії Батурина, битви під Берестечком, святкування Дня Соборності, відзначення бою під Крутами, день народження командира УПА Юрія Шухевича, створення УПА, і навіть вшанування жертв Голодомору 1932-33 років, у кращому випадку не сприймаються окремими політичними середовищами, у гіршому – викликають спротив, що проявляється в зухвалому ігноруванні зазначених указів глави держави.

При цьому впадає у вічі, що опоненти Ющенка все частіше застосовують один і той самий аргумент: мовляв, Президент України з допомогою свого авторитету і даної йому влади намагається нав’язати суспільству історичні дати, які свідчать про наші національні поразки, а отже підкреслюють неповноцінність української нації, її неспроможність перемагати, а отже бути успішною.

Такий аргумент, на мій погляд, є абсолютно фарисейським, оскільки у згаданих указах йдеться насамперед про «білі» сторінки нашої історії, які з відомих причин замовчувалися або ж свідомо перекручувалися. Справжня мета указів – донести до суспільства ту історичну правду, яка довгий час була від нього прихована. Водночас, так звана полеміка довкола указів Президента – це добра нагода пригадати ті віхи минулого нашого народу, які безпосередньо свідчать, що історія України, як, зрештою, історія будь-якого європейського народу, сплетена не тільки з поразок, а й величних перемог. Пригадаємо лише деякі.

У вересні наступного року відзначатимемо чергову річницю перемоги українців у Хотинській битві – одній з найкривавіших баталій ХVII сторіччя. Саме тоді українське козацьке військо під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного вщент розгромило переважаючі у живій силі турецько-татарські частини. Втративши близько 80 тисяч чоловік і не досягнувши жодного успіху, турецьке командування було змушене піти на переговори та укладення мирного договору.

Таким чином героїчна перемога українського війська зруйнувала міф про непереможність турецької армії, ліквідувала небезпеку іноземного поневолення українського та польського народів та зупинила експансію Османської імперії в Європу.

Перемога під Хотином справила сильне враження на інші європейські народи і знайшла свій відголос у світовій літературі. Пісні про героїв цієї битви складав український народ. У Польщі на цю тему поет Вацлав Потоцький написав поему. Знаменитий хорватський поет Іван Гондулич також оспівав подвиг українців під Хотином. Скрізь було модним переписувати та популяризувати щоденники учасників та свідків цієї війни. Пізніше український письменник Осип Маковей перемозі українців присвятив повість «Ярошенко». А Іван Франко відзначав непересічне значення Хотинської перемоги, вважаючи, що після поразки під Хотином в 1621 році Туреччина «почала хилитися із зеніту своєї величі і слави».

Однак перемога у хотинській війні – не єдиний успіх гетьмана Сагайдачного. У наступному році виповниться 390 років його переможного походу на Москву. У 1618 році П. Сагайдачний на чолі двадцятитисячної армії увійшов на територію Росії з метою примусити московського царя відмовитися від практики заохочування Туреччини до нападів на східні й південні українські землі. На шляху до столиці чужої держави козацькі загони захопили Путивль, Лівни, Скопін, Ряжск, Єлєц, Міхайлов та безліч менших російських міст і сіл. На зустріч об’єднаним українсько-польським частинам російський цар вислав своїх кращих полководців – князів Пожарського та Волконського. Однак уже в першому бою російські війська були розбиті. Після цього фактично без суттєвих перешкод П.Сагайдачний підійшов аж до Арбатських воріт і почав облогу Москви. Вирішальний штурм було призначено на початок жовтня. Однак згодом гетьман Сагайдачний відмовився від свого наміру, оскільки вважав, що його перемогою у своїх інтересах скористається Польща. Та, не зважаючи на це, похід Сагайдачного на Москву увійшов в історію як блискуча перемога української зброї.

В один ряд з перемогами гетьмана Сагайдачного можна поставити переможну битву під Оршею (берег Дніпра на території сучасної Білорусі), коли 1514 року об’єднані війська під командуванням п’ятдесятичотирилітнього волинського князя Костянтина Острозького розгромили 80-тисячну московську армію й на кілька десятиліть зупинили експансію Московської держави на захід.

Перемога під Оршею зробила Костянтина Острозького відомим європейським політиком і полководцем. Про неї розповідається у багатьох книгах, виданих латиною та німецькою мовою. Князя Острозького як переможця вітали у Варшаві та Вільні. На честь його перемоги у Вільно споруджено Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви.

Але справжнім тріумфом української зброї стала перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом 1659 року. Спочатку п’ять тисяч козаків Ніжинського та Чернігівського полків під командуванням полковника Гуляницького зупинили під Конотопом стотисячну московську армію. Упродовж 70 днів українці відбивали запеклi штурми та безперервні обстріли ворога. На підмогу землякам прибуло шістнадцять тисяч козаків під безпосереднім керівництвом гетьмана І.Виговського. Фінальний бій відбувся 27 червня, у результаті якого переважна більшість російських військ була розгромлена, а недобитки врятувалися втечею.

Більшість українських й російських істориків єдині в тому, що битва під Конотопом – одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини ХVII сторіччя. Поразка росіян під Конотопом спричинила величезну паніку в Москві. Зокрема російський історик Соловйов у зв’язку з цим писав: «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...».

Сьогодні можна лише собі уявити, які геополітичні зміни заіснували б у східній Європі, якби гетьман Виговський таки рушив на безборонну Москву…

Очевидно, що наведеними фрагментами не вичерпується перелік історичних перемог українського народу. (Скажімо, свідомо не розказуємо про загальновідомі перемоги Богдана Хмельницького над поляками під Корсунем, Жовтими Водами, Пилявцями тощо.) Але й вони ілюструють один незаперечний факт: наше минуле – це не тільки історія поразок, а й свідчення великих перемог.

Президент Ющенко своїми указами поки що відновлює історичну справедливість щодо тих дат минулого, які у радянські часи та добу Кучми свідомо не відзначалися. Але неминуче настане час, коли на державному рівні святкуватимуться наші справжні перемоги, без усвідомлення історичного значення яких Україна ніколи не стане успішною державою.