Сповідь ідеаліста

Я ідеаліст. Ідеалістом був і залишаюся, і я цього не приховую. Напевно, я ще надто молодий для повного цинізму, – а може бути, я таким залишуся до кінця життя. Час покаже.

Я вважаю, що я повинен пишатися тим, що в страшні 90-ті, будучи школярем, я не опустився до рівня своїх однолітків, не почав бити своїх однокласників і ходити на «стрілки», не почав говорити матом, не почав курити план... Що 2004 року розпочав свій хресний шлях боротьби проти незаконної забудови. Мені ні за що не соромно. Мені вже однаково, що скажуть мені мої опоненти. Я плювати на них хотів.

Так само мені не соромно, що я вийшов на Майдан – тоді, 2004 року. Нехай уся та сволота, яка править країною й купує голоси людей за ціну від ста гривень до двохсот доларів, згадає, чим вони ТОДІ займалися. Я – захищав свою країну. Я захищав її аж ніяк не тоді, коли через півтора року одяг на 17 днів берці й камуфляжну форму та вчився крокувати в строю як офіцер запасу. Я захищав її своїм витраченим у пікетах (проти знищення природи) часом, своїми недоспаними ночами, протягом яких я писав листівки, своїми статтями, про авторство яких багато чиновників не здогадуються дотепер.

Я приховую своє ім'я в цих «неугодних» статтях. Тому що до цих пір у моїй країні є чого боятися. Потрібно боятися мафії, потрібно боятися бандита з бейсбольною битою, вантажівки з-за рогу... Злочинність була й залишається. Але мені важливо усвідомлювати, що в 2004 році революція була.

Сплеск народної волі й людських емоцій. Людського таланту й творчості. Через два роки це намагалися повторити сябри в Мінську – їх побили, заарештували й принизили. І Білорусь буде ще двадцять років жити при диктатурі, поки жив Олександр Лукашенко. А він буде жити довго.

І Білорусь буде «процвітати» ці двадцять років. А ми будемо усвідомлювати всю неідеальність нашої країни, нашою пронизаної корупцією економіки та нашої сволотної політики. Так кому ж буде краще?

Колишні браві революціонери, (ідеалісти, герої...) стали банальними грантоїдами та третьосортними політиками. Колишні вожді Майдану стали сволотою, що купує людські голоси. Саме поняття «Майдан» стало цирковою виставою, пародією, котру ми могли споглядати цього року в Києві.

Так, Київ забудують і він остаточно стане мегаполісом. Так, центр міста буде відданий бізнесу всупереч усьому – забудьте про культуру і про магазин «Знання». Вони не потрібні рилам, які вершать бізнес в Україні. Так, шизофренік Черновецкий залишиться при владі й збагатить себе ще на багато мільйонів баксів.

Але це не заважає мені щоденно впроваджувати в маси думку, що ТАК МОЖЕ НЕ БУТИ. І робити все, щоб цього не відбувалося.

Люди ніколи не стануть ідеальними. Я ніколи не побудую у своїй країні той рай, про який я мрію і у якому я хотів би жити.

Але я ношу уявлення про цей рай у собі.

Я вийду на вулицю й стану в пікеті під Київрадою. Я назву по іменах тих покидьків, які розпродають Київ за мільярди доларів. Я поясню, чому цього робити не можна, всупереч всім «доброхотам», що бажають швидкого житла в столиці. Мені призначено впливати на помисли людей – хоч би що всі довкола про це думали.

Я не скажу, що мене навчив цьому один лише Майдан. Але без Майдану робити це щоденно було б у сто крат складніше.

Я наївний ідеаліст, якого ще не обкатало життя. Я дитина, по суті. Але я не відмовлюся через це від переконань, згідно яких живу. І я навчу цим переконанням інших.

І я сподіваюся, що найдуться ті, які продовжать мою справу.