У чому шукати силу для національної єдності?

Я – росіянин, мешкаю в Україні з 1957 року. Зрозуміло, що серед моїх дідів-прадідів було немало російських шовіністів, які дивилися на українців, як на окремий народ, і не переймалися, чи й справді росіяни з українцями брати по крові.

Але як же воно так сталося, що я вивчив більш-менш пристойно мову, маю цілу бібліотеку з історії України та всі українські словники, що я зміг придбати, хоча мене до цього ніхто не спонукав? Моя мати просила мене віддавати дітей у Києві до російських класів, але я встояв навіть проти матері.

Та хіба я один з нацменшин ставлюся так до української культури, мови та державності? Хіба не росіянин Морозов, тодішній міністр оборони України, на зорі відновлення української державності перевів українську армію на її мову, а пан Гріньов, що в ті самі часи був провідним українським політиком, обіцяв вивчити мову і вивчив за півроку?

А велика по-справжньому людина, поет-грузин Чилачава? Він є дипломатом та досконально знає українську мову, і навчив своїх дітей українській та грузинській мовам.

Я впевнений, що нікого і ніщо людина або народ не переможе, якщо буде перекладати відповідальність на когось, як більшість українських істориків та сучасних діячів – на росіян чи поляків!

Немає у світі народу, якого б не гнобили сусіди і не колонізували. І завжди це супроводжувалося мовними та церковними утисками з боку завойовників. Але для захисту своєї території, національної ідентичності, релігії та мови має бути у нації міцний стрижень, мужність, кураж, якщо хочете.

А що я бачу кожного дня навколо себе? Виходячи з дому вранці, я вітаюся з сусідами, які десяток років тому переселилися до столиці з сіл: «доброго ранку», - у відповідь чую – «доброе утро».

У магазині «Дари моря» питаю продавщицю, чого вона вже п’ятнадцять років на мої звернення українською відповідає російською, я чую: «я ненавижу этот язик», – тобто рідну мову, адже при цьому вона каже, що є українкою. Це досить екстремальний приклад, але для більшості таких людей відповідь одна: «а какая разница?».

Не якісь там Петров з Сидоровим, а саме Левченко (відомий діяч в Луганській області) з Табачником (колишній віце-прем'єр з гуманітарних питань) брутально хоронять багатющу, чудову українську мову, повторюючи заяложені імперські тези, що беруть початок від українофоба Белінського про те, що українською користуються надто мало людей, і ця мова не особливо потрібна, та і взагалі ставлять під сумнів існування української мови.

В українській мові приблизно на 14 тисяч слів більше, ніж у російській. Це я дізнався, порівнявши кількість слів у своєму 11-томному Словнику української мови видавництва «Наукова думка» (134 тис. слів) з Повним академічним словником російської мови (120 тис. слів). От тобі і «нарєчіє»!

Панове українці! Шануйте українську мову та власну ідентичність, вивчайте, вживайте та розвивайте українську мову. Вона того варта!

Адже багато інших народів, у тому числі – і самі росіяни, не кажучи про євреїв, чехів та навіть англійців, колись пройшли через етап становлення та неодноразового відстоювання власної національної ідентичності, мови та культурних надбань

http://banderivets.org.ua