Ісламська Республіка Крим?

«Проблеми, що виникають у Криму навколо стосунків з кримськими татарами, є проявами загальносвітового ісламського наступу», – раз за разом безапеляційно твердять російські ЗМІ. «Кримські татари є джерелом ісламізму, а кримські росіяни перебувають на першому краї оборони цивілізованого світу», — наголошують слідом за ними активісти різноманітних кримських російських товариств.

В ефірі «Свободи слова» один «російський патріот» заявив навіть, що меджліс кримськотатарського народу є місцевим варіантом «Аль-Каїди». Що ж, коли деякі не лише рядові громадяни Росії, а й так звані політичні експерти щиро вважають, ніби релігія, яку сповідують мусульмани, зветься «ісламізм», а не «іслам», коли після терактів вересня 2001 року поважні оглядачі озвучували з телеекранів ідею запровадити особливий режим в «ісламістських» Казані та Уфі, залишається лише розвести руками.

Натомість опоненти з українських патріотичних сил, не останньою мірою через абсурдність таких тверджень, упевнені: ісламізму в Криму немає, не буде і бути не може! І це таки правда: його немає. От тільки чи не може бути? Адже навіть найпалкіші супротивники тих, хто звинувачує кримських татар в ісламізмі, визнають: радикальні ісламські організації виявляють активність у Криму, а їхніх прихильників серед молоді стає все більше.

Так, кримські татари ніколи не відзначалися релігійним ультраконсерватизмом. Так, Крим ніколи не був моноетнічним та моноконфесійним, і співіснування з численними й чисельними немусульманськими громадами є історичним досвідом кримських татар. Здавалося б, нещодавня історія цього народу мала б заспокоїти ще більше. Річ у тім, що конфесійна відмінність зазвичай є набагато потужнішим запобіжником проти асиміляції, ніж етнічна чи мовна. Євреї не асимілювалися протягом двох тисяч років за умови того, що автентична єврейська мова вийшла з побутового вжитку по всьому світі, навіть у Палестині, завдяки саме тому, що сповідували не схожу ні на кого віру. Ірландці, навіть здебільшого забувши ірландську мову, зберегли свою самоідентифікацію завдяки тому, що, на відміну від англійців, шотландців та валійців, залишалися католиками. У ХІХ столітті влада Російської імперії докладала однакових зусиль до асимілювання українців та литовців, але якщо в Україні ця політика досягла значних успіхів через те, що українці сповідували ту саму віру, що й росіяни, то в Литві – ні. Процес асиміляції литовців серед їхніх одновірців – поляків – у ті самі роки був достатньо потужним.

А з кримськими татарами все вийшло з точністю до навпаки. Депортувавши з Криму, їх розселили в сільських районах Узбекистану та, меншою мірою, Казахстану. Причому на 10 років раніше від того, як у Казахстані з’явилося масове етнічно неказахське сільське населення, до того ж здебільшого не в тих регіонах, де згодом «освоювали цілину». За такої ситуації конфесійний чинник не міг правити за запобіжник проти асиміляції: і узбеки, і казахи були такими самими мусульманами-сунітами, як і кримські татари. Отже, саме усвідомлення етнічної та мовної (навіть за умови близькості мов!) відмінності протягом півстоліття лише й допомагало зберігати кримськотатарську ідентичність, тоді як конфесійний чинник відійшов на задній план.

Отже, на межі 1980 – 1990 рр. вони поверталися до Криму саме як кримські татари, а не як мусульмани. Але отут ситуація й змінилася: іншої значної, а тим більше організованої, етнічної групи, яка сповідувала б іслам, у Криму немає. Тож в усвідомленні ідентичності кримських татар, а надто кримськотатарської молоді, етнічний і конфесійний чинники зрівнялися й поняття «кримські татари» та «мусульмани» перетворилися для багатьох на синоніми, так само як поняття «євреї» та «юдеї». Ще більшою мірою ці поняття правлять за синоніми для слов’янського населення Криму, тобто для щоденного оточення кримських татар. Парадокс полягає в тому, що чим більше нетатари акцентують увагу саме на конфесійному аспекті, то більше самі кримські татари відчувають цей аспект як вирішальний у питанні власної ідентичності.

Не можна не зважати ще на одне. По-перше, процеси національного відродження етнічних меншин та відродження церкви почалися на пострадянському просторі синхронно. А тому надто часто вони сприймаються як спільний процес, тісно переплітаються та підмінюють один одного. По-друге ж, 70 років офіційного атеїзму та гонінь на церкву вилучили релігійне життя на теренах СРСР із загальносвітових процесів, перервали його сталий розвиток. І внаслідок цього релігійне відродження тепер часто набуває, обережно кажучи, надмірно консервативних форм. Зокрема, спрацьовує відомий закон маятника: люди, що були свідомими атеїстами, а тепер навертаються до церкви, роблять це у вкрай ортодоксальний спосіб.

Треба згадати й про те, що за часів президентства Леоніда Кучми набула популярності дурнувата ідея, ніби Туреччина (нагадаємо: на той час вона давно вже докладала надзусиль для вступу до Євросоюзу, а отже, щосили прагнула довести свою, зокрема, й зовнішньополітичну цивілізованість) тільки й мріє про те, щоб відібрати Крим в України, і заохочуватиме сепаратизм кримських татар. Через це українська влада чинила всілякі перешкоди для приїзду до Криму турецьких священиків й заохочувала ісламські місії з арабських (а точніше, аравійських) країн.

Нарешті, ніщо так не радикалізує суспільні настрої й не привертає людей до того, що зветься тоталітарними релігійними організаціями, як життєва необлаштованість, помножена на усвідомлення дискримінованості своєї етнічної чи конфесійної групи. Що активніше кримські росіяни виступатимуть проти кримських татар, то більшою є ймовірність поширення серед останніх радикальних форм ісламу.

Досить поширеною є теорія, згідно з якою ісламська цивілізація проходить ті самі щаблі розвитку, що й цивілізація християнська, тільки років на шістсот пізніше. Відповідно до цих уявлень розквіт науки, поезії та філософії на ісламському Сході на межі І – ІІ тисячоліть нашої ери припадав на період «ісламської античності», тобто становлення державності та класового суспільства, потім настала доба середньовіччя; сьогодні ісламська цивілізація стоїть на порозі реформації. Якщо це так, згадаймо, що стало наслідком реформації у західному християнстві. У підсумку цим наслідком була не лише поява протестантизму, а й модернізація традиційного католицизму. Але то було пізніше. Першою ж реакцією стала фундаменталізація, ортодоксизація католицизму та посилення боротьби як проти іновірців, так і проти «неправильних християн», аж до масового їх знищення. Власне, Варфоломіївська ніч відрізняється від подій 11 вересня 2001 року лише технічним рівнем зброї, засобів транспорту та зв’язку, а ще рівнем глобалізації. До нашої теми це має ось який стосунок: боротьба між фундаменталізмом та «прогресивним ісламом» от-от може сягнути такої межі, коли кожен мусульманин постане перед вибором – з ким він, за кого він? Коли перебувати «над бійкою» не виходитиме. До того ж «модерний іслам» виявляє набагато менше пасіонарності й набагато пасивніший у питаннях навернення до себе нових прихильників, він робить більший наголос на приході до віри як результаті свідомого вибору.

Пострадянські мусульмани є зручним об’єктом у боротьбі між ортодоксальними та модерними течіями в ісламі через їхню значну ідейну невизначеність, розгубленість, схильність до зміни чи істотної корекції переконань. Років 20 тому, якраз у розпал так званої перебудови, в готелі одного з уральських міст довелося познайомитися з сусідами по номеру – хлопцями з Дагестану. Я розповідав їм про Україну, вони мені – про свій край. Зайшла мова і про релігії. «Дагестанці – то мусульмани, а турки, татари та башкири – то бусурмани, неправильні мусульмани!» – безапеляційно заявили вони. Тоді ніхто ще не знав ані про «Аль-Каїду», ані про ісламський тероризм. Так от, усі розмови про «справжній іслам», послідовниками якого вважали себе ті хлопці, відбувалися під пляшку портвейну, щоранку вони ретельно голилися, носили кросівки та модні тоді «варені» джинси, а належність до «справжніх мусульман» не заважала їм розгулювати готельними коридорами голими до пояса (бо влітку це було) – хоча, за ідеєю, правовірний мусульманин не може собі дозволяти з’являтися перед «кяфірами» навіть у сорочці з короткими рукавами.

До чого ці спогади? А до того, що мільйони мусульман на пострадянському просторі перебувають на роздоріжжі: їх з однаковою легкістю можна навернути що до модерного ісламу, що до найортодоксальніших його течій. Усе залежить від активності й наполегливості агітаторів, від переконливості їхніх піар-акцій, а ще від умов, за яких проходить агітація. У нашому випадку – від того, чи не вважатимуть кримські татари, що їхні стосунки з рештою мешканців Криму зайшли у глухий кут, Українська держава їх не підтримує, бо, ймовірно, й сама вважає їх за «чужих», за людей другого сорту; чи не вважатимуть вони, що саме різниця у вірі є першопричиною всього цього, а отже, всі їхні проблеми мають просте пояснення: світом правлять невірні. От саме з цього мала б виходити «кримськотатарська» політика української влади. Якби така взагалі існувала.