Український поет Мойсей Фішбейн: про політичний дальтонізм, геніїв слова і героїв України

Понад чотири роки тому Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. По багатьох роках чужини й самотності. Там, поза Україною, минули й ті 10 років, упродовж яких поет не написав жодного вірша. Почав писати лише тоді, коли з’явилася надія повернутися на Батьківщину.

– Пане Мойсею, нагадайте, чому 1979 року ви поїхали з України?

– Та не я поїхав. Мене «поїхали». КДБ хотів інфільтрувати мене в українське середовище, аби я був викажчиком, стукачем. Я відмовився. Вони почали дихати мені в потилицю. І – випхали. А потім були мої «дєсять лєт бєз права пєрєпіскі». Я не міг не лише мріяти про повернення в Україну, а й відкрито листуватися.

– Але ви на віддалі намагалися допомогти політв’язням.

– Волав про них у мікрофони, писав у західну пресу, спричинився до двох заяв Держдепартаменту США... 1985 року хлопців почали поступово випускати з таборів. Я мріяв, що й Стуса випустять. Написав статтю про нього для однієї з найвпливовіших і найшановніших у світі газет – швейцарської «Нойє Цюрхер Цайтунг». Обсяг був досить великий. Назва – «Одна українська доля. Муки Василя Стуса». Коли вийшла стаття, пішов на Східний вокзал у Мюнхені, купив кілька примірників газети. Радів, бо знав: її читають і в посольствах, і в спецслужбах. А увечері до мене подзвонили знайомі: «Маєш удома щось для заспокоєння?». Питаю, що сталося. «Василь Стус загинув». Я почав страшно кричати. Тоді подзвонив до Цюріха, до редакції газети й сказав, що Василя Стуса не стало. Так воно збіглося.

– Розповідають, що в квартирі на вулиці Чорнобильській, де жив Стус, на полиці, що над його письмовим столом, є томики ваших віршів.

— Так. То остання Стусова оселя в Києві і в Україні. Звідти його забрали вже навіки. Біля того будинку ростуть деревця. Мабуть, це й є київський Сад Гетсиманський... Вулиця Чорнобильська, 13А. Це вельми символічно. Через кілька років після того арешту вибухнув Чорнобиль. Либонь, Господь не завжди прощає вбивство поетів.

– Як, на вашу думку, сьогодні вшановують пам’ять загиблих поетів?

– Часом вшановують. Але не шанують. Не лише загиблих. Політична попса воліє попси не лише естрадної, а й літературної. Майдан переміг? А я вже третій рік не можу пробити головою свій рідний мур, аби в Україні було видано повну перекладацьку спадщину українського генія Миколи Лукаша. Я наголошую: українського генія. Він помер 1988 року. А родом із Кролевця, з тієї ж Сумщини, що й пан Президент. Микола Лукаш знав близько двадцяти мов. Українською володів, як Паганіні скрипкою. Перекладацька спадщина Лукаша – це весь обшир європейської культури в геніальному українському відтворенні. Зрештою, це й є культурний аспект нашої євроінтеграції. Крім перекладацької спадщини, залишилися (на картках) ще й унікальні Лукашеві словники української мови – це мав би бути прикінцевий том того видання. Якби ми видали й поширили по школах, по університетах, по міських та сільських бібліотеках повну перекладацьку спадщину Лукаша, ми б показали, що маємо таку знакову постать, маємо генія, якого, на мою думку, не має жоден інший народ. Ми б показали, що не потребуємо посередника між нами і Європою у вигляді російської мови. Ми б показали: українська мова – божиста, богодана, богообрана.

– Ваша мова багатюща. Чи вдосконалюєте ви її?

– Мову треба любити, мову треба обожнювати – як жінку, як квітку, як зорі, як небо, як симфонію... Часом я сам творю якесь слово. Кілька моїх українських слів по мені залишаться. Наприклад, у перекладі з Рільке – «ніжнороді стегна», у вірші – «все прохолодь», у розмовній мові – «друкопис»... Часом якесь слово знаходить мене. Приклад: у своєму перекладі з нобелівського лауреата Шмуеля Йосефа Агнона я вжив слово «принизь». Вперше я почув його від Віктора Андрійовича Ющенка. Віктор Андрійович не каже «приниження», він каже «принизь». Мабуть, так казали в нього вдома, на Сумщині. Мені це слово сподобалося. Принагідно: Шмуель Йосеф Агнон народився в Україні, в Бучачі на Тернопільщині. Похований в Ізраїлі, писав мовою іврит. Я вже багато років не можу пробити ще одну стіну – щоб у Бучачі була бодай меморіальна дошка, бодай погруддя, бодай музей нобелівського лауреата з літератури. До південноамериканського містечка, де народився нобелівський лауреат з літератури Габріель Гарсія Маркес, який написав «Сто років самотності», щороку паломництва, там влаштовують конференції. Чому в нашому Бучачі цього немає? Чому в нас ніхто про це не думає?

– Звідки цей «комплекс бездіяльності» у влади?

– На жаль, там є комплекс не лише бездіяльності, а й діяльності. Негативної. Там, де не керманичі, а карманичі. Перетасовується засмальцьована колода мічених карт. «Урррааа! Ми на якісно новому етапі! Вбрання голого короля перелицьовано!» Їм потрібна не Україна. Їм потрібна українська територія. Віце-прем’єр-міністр України (!) заявляє: «Ведь кому нужна «мова», если она вымирает». Коли і на столичному, й на державному рівнях у багатьох структурах керують жлобократи – вони роблять і столицю, й державу такою, як вони самі. Йдеться про занепад навіть не української культури, а відтак і Української держави (державу раніше чи пізніше можна відтворити). Йдеться про занепад Української цивілізації. Жлобократія не має кольорів. Хтось із жлобократів називає себе «помаранчевим», хтось – «блакитним», а насправді вони безбарвні. І бачити в них якийсь колір може тільки політичний дальтонік. Вони анаціональні. Це інтернаціонал анаціональних жлобократів.

Принагідно: нещодавно в Службі безпеки України створено підрозділи для боротьби з проявами ксенофобії. Мені дуже хочеться вірити, що бодай якісь підрозділи боротимуться в Україні з проявами українофобії.

– Що вам найбільш неприємне в людях?

– Зрадництво й непрофесіоналізм. Часом, стоячи над могилою Василя Стуса, згадую Шевченкове: «За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?...» Я розумію: коло вузьке, кодло широке. Але від того, що нашою вулицею ходять негідники, ми не оминатимемо нашої вулиці. Від того, що якийсь батюшка чи рабин – не найсвітліша постать, ми не покинемо Храму й не зречемося Віри.

– Ваша книга «Ранній рай» на 500 сторінках умістила майже все, що ви написали за своє попереднє життя. Дехто дивується – чому не більше?

– Я б дивувався, чому не менше. Гадаю, цієї книги вистачило б не на одне попереднє життя. Я пишу лише тоді, коли дано Звідти. Мабуть, так мені було дано – написати саме стільки. Ви звернули увагу на оформлення книги? Воно належить моїй дружині Олені Добровольській. Вона унікальний художник.

– Хто з сучасних письменників вам до душі?

– З прозаїків – Марія Матіос. Це український прозаїк світового рівня.

– Упродовж понад 70 років письменники майже не писали, а художники не малювали творів про Голодомор. Ця трагедія залишилася загалом неосмисленою мистецтвом. Сьогодні якщо такі твори й з’являються, вони переважно пафосні, з політичним присмаком, «до дати». Вони не беруть за душу.

– Є визначні твори: «Жовтий князь» Василя Барки, «Все тече» Васілія Гроссмана. Вони багато років були неприступні для нашого читача. Сама тема була заборонена. Дякувати Богу, наша держава, насамперед на рівні Президента, нині робить усе, щоб світ визнав Голодомор геноцидом. І ми зробимо все, щоб була належно пошанована пам’ять загиблих вояків УПА й щоб було визнано: Українська Повстанська армія була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. А всі ті провокації, всі ті брехні, буцімто УПА винищувала євреїв... Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА? Я був знайомий з євреями, що служили в УПА. Зокрема, з доктором Абрагамом Штерцером, по війні він жив в Ізраїлі. А Самуель Нойман (псевдо «Максимович»)? А Шай Варма (псевдо «Скрипаль»)? А Роман Винницький (псевдо «Сам»)? А інші? А Стелла Кренцбах? Народилася в Болехові. Донька рабина, сіоністка, товаришувала з донькою греко-католицького священика. 1939 року закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року була в УПА. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти – на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Тюрма, катування, смертний вирок. Її визволили вояки УПА. Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати. 1 жовтня 1946 року Стелла Кренцбах пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. Відтак дісталася Ізраїлю. Працювала в Міністерстві закордонних справ Єврейської держави. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу й усі сили моїх 38-ми років віддаю вільному Ізраїлеві, я завдячую, мабуть, тільки Богові й УПА. Членом героїчної УПА я стала 7.11.1943 р. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів...» Я сподіваюся: Українська держава назве їх усіх поіменно. Я сподіваюся: їх, що, не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями.

P.S. Мойсей Фішбейн – поет, перекладач, прозаїк, есеїст. Народився 1946 року в Чернівцях. Освіта вища філологічна. Працював у Головній редакції Української Радянської Енциклопедії. 1979 року (внаслідок відмови від співпраці з КДБ) був змушений емігрувати. 1989 року організував першу поїздку чорнобильських дітей на лікування за кордон – до Держави Ізраїль. 2003 року повернувся в Україну. Лауреат премії імені Василя Стуса. Член Українського Центру Міжнародного ПЕНклубу та Національної спілки письменників України. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200801/article13