Козацькому роду нема переводу…

Рідна земля, батьківська і прабатьківська… Вона необхідна кожному з нас, і кожен рано чи пізно повертається до неї, вдивляючись у такі жадані простори, милуючись ними й шукаючи свої близькі й далекі родинні коріння… Адже земля без кореня, без рідні, що споконвіку жила саме на ній, ще не все… Вона потрібна нам живим, вона назавжди залишається з нашими рідними, що вже давно відійшли у вирій…

І тому ми щороку в поминальні дні йдемо до могил своїх рідних, згадуєио їх самих, їхні справи, вдачі, уподобання… І щоразу це не тільки шана і смуток, а й щира їм подяка: і за їхнє життя, і за нас самих…

У селі Келеберда здавна було два кладовища: одне майже в центрі села, а друге – на високому узгір’ї ближче до Дніпра. Ще на нього казали – козацьке… Адже саме тут здавна ховали козаків, ставлячи на могили дубові хрести. І саме там збереглися до наших днів і хрести козацькі, і могили. І щороку з дитинства, поки жива була бабуня, ходили до одного з цих хрестів, ледь похиленого, діти майора Нестеренка – «вклонитися старому козакові». А ще вечорами тихими літніми розповідала їм бабуня про свій рід, про тих далеких предків, що здавна козакували й на війнах бились, а дехто з них і на Січі бував… А навіть про прадіда свого та його братів знала вона багато, бо про них вона чула від свого батька. А той розповідав про тих далеких предків так, наче вони тільки-но з хати вийшли. І чудовими, і навіть в чомусь казковими були ті бабусині розповіді. Якось так виходило, що за маминою лінією рід ішов козацький, тільки чоловіків в ньому все менше ставало – більше дівчата народжувалися… «Ось так і переводилося козацтво германівсько-руминівське» – сумувала бабуся, та й додавала: «хоча й дівчата з нашого роду бойові та справні…»

А до тих оповідей додавалися батькові душевні слова про козаків його роду-племені. Батько завжди підкреслював, що були вони не лише пересічними козаками, а ще й у козацьку старшину обирались і на ворога загони козацькі водили… Відомі імена і полковника Максима Нестеренка в армії Хмельницького, вірного соратника Богуна та Кривоноса, і сотника Дмитра Нестеренка, що до останнього подиху біля Івана Мазепи відстоював Україну. Це ж саме  Максим  не з’явився на Переяслівську Раду, не згодився ставити свій підпис під Московською кабалою. Як і його побратими, Іван Богун та Іван Сірко. Радянська історія замовчувала його ім’я. Та в пам’яті нащадків жив могутній козак, що ще в 20-ті роки 17 ст. водив козацькі посольства й до Криму, і  до Порти. Та й не лише посольства.

Від дитячих вражень у нинішніх нащадків славного козацького роду залишилося на все життя прагнення бути гідним слави своїх предків, хоча в чому вона полягала, вони не завжди усвідомлювали. І лише в наші дні, коли маємо доступ і до архівів, і до старих авторів, і до нових значних творів про козацтво, ми починаємо розуміти і хто такі козаки, і як вони жили та боролись, і яку роль відігравали в становленні самої держави нашої. Бо хоч би скільки нас було на землі українській і які б ми були різні – в кожного з нас є те, що нас і різнить, і в той же час об’єднує – це наше коріння, наші далекі і близькі пращури, наша родина. Яка багатьма своїми гілками переплітається з великою кількістю інших родин землі української і не лише її.

До наших днів дійшла до нас розповідь, про те як уже в літах повернувся з вдалого походу до свого села Великий Самбір на Сумщині козак з роду Нестеренків. Повернувся не тільки з різними статками, а ще й з полонянкою – чи то турчанкою, чи то татаркою, яка стала його дружиною, а діти в них були все більше хлопці бойові та й відчайдухи великі. «А чого ви хочете: що той був вояка-розбишака, та ще й у жони таку собі бусурманку взяв, то й маємо козаків бойових та різких та й на додачу ще й характерних». Саме такі спогади про цей рід збереглись у односельців, які обов’язково підкреслювали відвагу старого Герасима та згадували його таке незвичне одруження.

Розповіді про діда Луку Нестеренка теж перетворилися вже на легенди. Розповідають, що малюк силу мав неміряну. І в перший же день у церковній школі на удар різкою від дяка відповів своїм ударом. Та таким, що дяк-учитель через весь клас перелетів і під стінкою затих переляканий. Хлопчиком десятилітнім покинув Лука село, наймитував більше тридцяти років і відкладав кожну зароблену копійчину. А на початку ХХ ст. повернувся додому, придбав землю і різний сільськогосподарський реманент та ще з трьома односельцями створив спілку. І вже разом вони збудували млин. І після цього почав він господарювати хазяїном справним і заможним. У часи ж створення колгоспів був розкуркулений, відправлений за Урал, однак домігся звільнення не лише себе, а й дітей і дружини. А потім повів півсела на нові землі на Кубань. Все життя боровся за волю і дітей та онуків  до того привчав. Прожив довге трудове життя, помер у 1951 році в дев’яносто років, до останього дня продовжуючи поратись по господарству. А син його – Павло Лукич – з дитинства добре розумів усі прикмети, за якими краще господарювати. 1932 року за його порадою усі поля засіяли гречкою і така вона вродила, що вистачило й державі, і в селян залишилося, то й такого страшного голоду вони в той рік не знали. Хоча все одну було сутожно. І у війні останній – Вітчизняній брав він участь та не повернувся – загинув…

А син його Іван Павлович закінчив 1941 року сільську школу. Кажуть, ще малим, коли висиляли родичів «за куркульство», схопив малолітнього двоюрідного братика Петра та й сховався з ним. Так і не знайшли чекісти, плюнули та й поїхали далі виконувати плани з виселення. А хлопчика врятували, бо не витримало б дитя тієї дороги сліз та знущань. Виріс хлопчина, став моряком, все життя на Тихому океані прослужив. А Іван у  серпні 1941 був призваний у армію, за десять місяців закінчив Томське артилерійське училище і в травні 1942 року розпочав бойовий шлях на Калінінському фронті. Війну закінчив капітаном, командиром батареї. Про нього не раз писала фронтова газета, розповідаючи про геройські дії артилеристів його підрозділу і в боях за рідну землю, і під час звільнення Румунії, Угорщини, Югославії. Перемогу зустрів під Прагою, де отримав тяжкке поранення. Потім, одужавши, повернувся в рідне село. Сюди ж забрав і дівчину, яку ще в далекому 43-тьому вгледів у селі Келеберді. Тут стояла його батарея і звідси обстрілювала ворога на правому березі Дніпра, якраз напроти міста Канева. Причарували його і ці береги з їхньою прадавньою історією, і Кобзар на високій горі. Адже хоч би скільки розповідав він про ті далекі бої, завжди підкреслював, що по пам’ятнику не стріляли…

А найбільше полонила серце молодого лейтенанта дівчина на ім’я Ольга, що жила саме на тому подвір’ї, де встановили бійці одну з гармат. А тут в цих селах козаками були її предки: Румини – батьків рід з боку мами –ще у ХVІІ ст. були вписані в реєстр сотні Прохорівської Канівського полку, так само як і Германи – сотні Келебердянської. Та так полонила, що після війни привіз він її до себе в село Великий Самбір, де вони й побралися 1947 року. Не минуло й двох років, як знову він був заликаний у армійські ряди і пройшов шлях кадрового офіцера в різних місцях Радянського Союзу та за кордоном. У всіх своїх діях вирізнявся рішучістю і власною гідністю. Мав досить різкий і непоступливий характер, ніколи не мирився з неправдою, сам говорив лише правду й досить часто різку – просто у вічі начальству. За часів Другої світової навіть розстріляв загороджувальний загін. А було це так.

Кинули німці проти нашог плацдарму на річці Дністер більш 300 танків. І скинули батальйони з берегів ріки в холодну ріку з швидкою течією. Батарея старшого лейтенанта Нестеренка прикривала війська. Та раптово з протилежного боку по солдатах, що тонули, відкрив кулеметний вогонь загороджувальний загін. І тоді віддав наказ лейтенант накрити позиції вбивць з трофейних гармат. Залп був точний, і побігли перелякані «загороджувальники». Та так що й танками не наздоженеш. Таким чином врятував він своїх товаришів від неменучої смерті. Командування в іінцеденті не розбиралося, все списали на німців. Бо цінували молодого офіцера. Жодного разу через його позиції не прорвалися німецькі танки. Горіли як свічки, чаділи на рідній землі, яку вогнем чистив від загарбників козак Нестеренко. Та не мав великих чинів. Цінувати начальство цінувало, та через різкий характер не любило. А він не журився, говорив, що всі Нестеренки були такі. При цьому й підсміювався: «От один тільки з нашого роду у полковники вибився, та й того козаки обрали». І розповідав, що козаки, очолювані одним з роду Нестеренків, прийшли на Сумщину з правого берега Дніпра, а до того жили і воювали саме там. Та й додавав, що були серед них і козаки, що якийсь час перебували на Запоріжжі, у Січі. Але здебільшого, як не гинули в боях, то поверталися додому. Вабила їх оселя рідна. А ще часто повторював: «Пам’ятайте, ми нащадки козацьких родин, а це багато значить і багато важить». На той час це звучало не досить переконливо, бо де були ті козаки і що ми про них чули, окрім довгих і захоплюючих розповідей рідних.

Дочка ж Павла – Катерина залишилася з мамою в окупації. Ховали полонених в хаті, допомагали партизанам. А після звільнення з окупації поїхала на Донбас шахти відбудовувати. Закінчила педінститут та й вчитилювала все життя. Сина виростила, до самої старості вчила сільських дітей точним наукам у козацькому селі Безпальче на Черкащині. А доля розпорядилась так, що померла в тих місцях, де в сорокових підіймала з руїн шахти. Та й син Віктор пройшов свій шлях, не зганьбивши козацького роду. В армії служив у розвідці. Став студентом філософського факультету Київського університету. У вісімдесяті піднявся проти радянської системи. Відрахований з університету разом з соратниками-однокурсниками, колишній студент пішов працювати на шахти Донбасу, і наприкінці 80-х піднімав шахтарські страйки… За незалежної України був помічником мера шахтарського міста, і помічником заступника губернатора області. Та не вживався з несправедливістю, бунтував. І, як і дядько, не дослужився до чинів високих.

Син же Івана – Микола теж мав непросте життя. Вступив до престижного ВУЗу – Московського енергетичного інституту. Був знайомий з академіком Сахаровим, пітримував його ідеї щодо «влади технократії». Потім «пішов добровільно» служити в ПДВ. Після армії працював пожежником-парашутистом, здійснив більш 30 стрибків в зону лісових пожеж. Після закінчення ВУЗу працював над створенням автоматичних систем управління.  Був запрошений легендарним Алімом Чабановим до рідного міста працювати на черкаський «Ротор». Після смерті батька очолив  обєднання «Вірність» при раді ветеранів 57-ї армії. І не вмерла справа батьків, бо їх сини та внуки підхопили естафету. Пройшов шлях від ведучого інженера-електронщика до першого заступника генерального директора. Та, ставши на заваді грабунку підприємства, змушений був залишити посаду. А на сьогодні очолив Черкаський курінь Війська Запорозького і веде активну не лише пошукову, а й практичну роботу, підтримуючи щільні зв’язки з учнівськими колективами міста і надаючи їм практичну допомогу.

Прийшов  час, коли історія повертає імена наших рідних, які можемо найти в архівних документах, у видрукованих старих реєстрах, і впевнитись, що ми дійсно роду козацького. І бути гордими імен своїх і вчинків батьків наших. І це добре, що прийшов цей час, який дає нам гордість не тільки за рідню нашу, а й за державу вільну й незалежну.

І це закономірно. Не дарма козакували, не дарма рідну землю захищали, не дарма життя за неї віддавали. Все йде, і як кажуть, все минає. Але полишає пам’ять. Полишає слід. І де в чому ще на круги свої повертає.

І повернулись Нестеренки на рідну землю, яку покинули ще в давнину. Життя не спиняється, підростають нащадки. Їм тепер рідну землю і боронити і відстоювати.