Відмовлюсь від букетика пролісків!

Вони неймовірно гарні: чисті, мов сльоза, підсніжники, блакитноокі проліски, аметистові шафрани, повита стародавніми повір’ями сон-трава… Як на мене, то з нашим українським первоцвітом не зрівняється ані визнана королева квітів троянда, ані увесь разом узятий екзотичний експорт, який наповнює важким пристрасним ароматом квіткові крамниці та київські тунелі метро.

Знаю: наших чоловіків приваблює дешевизна первоцвітів, які вони купують у бідних гуцулок, щоб «відмітитися» у День св. Валентина та в Міжнародний жіночий день. Скажете – не в грошах справа? І чоловіче серце також тріпоче від поезії цих крихітних скромних квіточок?

Якщо так, то такі мрійники-романтики мусять знати, що заради хвилинної забаганки під загрозою сьогодні генофонд українських первоцвітів. Десятки тисяч ніжних веснянок з рідного лісу потрапляють у вигляді зворушливого дарунка до рук наших прекрасних жінок, а вже за кілька днів, забуті й зів’ялі, завершають свій шлях у смердючому сміттєпроводі.

Пропозицію диктує попит. Не бажали б ми зірваних квітів – то й не везли б їх нам до столиці зубожілі селянки, котрим у свою чергу здається, що там, у Карпатах, їх ще так багато… Про якусь там Червону книгу їм ніхто не розповідав. А «продвинуті» столичні плювати хотіли на ту Червону книгу. Для більшості з них, так званих міських, це – якась чужа термінологія. Треба жити простіше: в одній руці пляшка з пивом, друга – на талії коханої з букетиком подарованих пролісків, у зубах – сигарета, а з вуст – через слово російський мат…

Великий німецький поет Йоган Вольфганг Гете сіяв (не зривав!) фіалки у лісі… Правда, дивак?

Невже ж геть усі українці такі примітивні варвари, яким властиво зривати, а не споглядати й милуватися незайманим? Невже всі живуть за принципом «мати, а не бути»?

Достеменно знаю, що є й інші: ті, що збережуть, захистять, не дадуть знищити… І вони сильніші за тих, хто думає, нібито все, що ворушиться, що дихає – створено для їхнього, «царьків природи», вжитку. Якби все було так безнадійно, то не прикрасила б світову літературу «Лісова пісня»… Усім серцем відчувала Леся Українка конфлікт Лукаша й Мавки, такий типовий, вічний конфлікт між грубим прагматизмом і витонченою поезією.

Я, мабуть, була б безнадійною песимісткою, якби не спостерігала (і не завжди пасивно), як наростає в Україні молодий і потужний рух на захист природи. Скільки сили, мужності й інтелекту вкладають молоді бійці Національного екологічного центру України, захищаючи і первоцвіти, і заповідні дніпровські острови, й неповторну українську флору й фауну… Це їм вдалося вивести з «партизанського підпілля» кампанію «Первоцвіт», яка бере початок у романтичних 1960–х. І не лише вивести з небуття, а й довести до певних перемог.

Ще кілька років тому могло здаватися маренням, що сьогодні кожен підрозділ київської міліції регулярно звітує «по первоцвіту», а метрополітен прикрашає соціальна реклама «Не зривай. Не купуй…».

Рейди в столиці, а також в Сімферополі та Харкові з виявлення та конфіскації рідкісної весняної флори ставлять за мету остаточно відучити населення від беззаконного продажу-купівлі червонокнижних квітів. Зелені воїни усе ще йдуть «проти течії», про що свідчить побиття одного з них під час рейду 8 березня в Сімферополі. Але все-таки захисники природи підсилюють свої позиції завдяки певним змінам громадської думки, а подяка за це – небайдужим  журналістам.

Отже, є надія, що формуються в Україні справжні ековоїни – котрі не вбивають і не плюндрують, а захищають. І прекрасна половина людства в Україні все частіше демонструє відмову від ніжного букетика первоцвіту на користь кімнатних рослин у горщиках, які зберігають пам'ять про чоловічу увагу принаймні до наступних свят. І чи не найкраще освічення в коханні нам, жінкам, коли буде збережено ще і ще один вид неповторних квітів?..

 «Свобода», № 10 (374), 17 березня 2008 р.