Соціологія з секретом

Як повідомили ЗМІ, компанія “R&B Group” провела соціологічне дослідження, метою якого було виявити, що найбільше хвилює українців. Його результати засвідчили: суспільство переважно переймається збереженням стабільних цін, боротьбою з бідністю та турботою держави про її громадян.

Проблеми створення умов для малого й середнього бізнесу, а також захисту індивідуальних прав та свобод посіли значно нижчі місця. Лише 5% респондентів висловили стурбованість проблемою вступу України до НАТО. “Наявним є бажання обміняти свої права та свободи... на допомогу і доплати”, – ошелешує читачів “Московский комсомолец в Украине”.

Посилання на маловідому фірму “Ар-енд-Бі Груп” тут зроблене лише з міркувань коректності: подібні дослідження з подібними висновками є вельми типовими. Типовими є й хиби, що містяться в їхній концепції. Завданням соціології є не так збирання й публікування відповідей респондентів, що самі по собі є звичайною констатацією факту, як науково коректне їх тлумачення.

З наведених даних зовсім не випливає “бажання обміняти права та свободи”. Стабільність цін та боротьба з бідністю – це те, що дається взнаки щодня й повсякчас. Те, що наболіло. Й те, з чим сьогодні дуже й дуже негаразд. Тож саме ці питання посіли чільне місце у відповідях респондентів. Зі свободами та загальними правами більш чи менш задовільно – тож і проблеми ці хвилюють українців у суто теоретичному плані. До того ж, на відміну від рівня цін чи бідності, пересічний громадянин стикається з порушенням прав та свобод не кожного дня. Звідси й нижчі місця цих позицій. Що ж до вступу до НАТО, то ця проблема громадян узагалі безпосередньо не зачіпає. Отже, судити про справжнє ставлення українців до прав та свобод з результатів даного дослідження неможливо.

Згадуване дослідження висвітлило загальну ваду української соціології, притаманну навіть соціологічним грандам. Полягає вона от у чому: нерідко пропоновані респондентам варіанти відповідей лише здаються однорідними, хоча насправді такими не є.

Якщо в людини, в якої болить зуб, спитати: “Яка проблема вас найбільше турбує — 1) щоб зуб перестав боліти; 2) підвищення зарплатні; 3) вступ України до НАТО?”, то зовсім неважко передбачити, якою буде відповідь. От тільки навряд чи буде науково коректним робити з цієї відповіді висновок, буцімто проблема стосунків України з НАТО українців майже не цікавить, та й проблема зарплатні цікавить їх остільки-оскільки. Варіанти, що містяться в такому запитанні, мають різну актуальність і стосуються різнопланових, різнопорядкових проблем, різних сфер життя. Коли багато росіян відповідають, що могутність їхньої держави цікавить їх більше, ніж проблеми корупції чи співвідношення зарплат та цін, то або вони нещирі у відповідях, або це – суспільна шизофренія. За нормального стану речей, коли не йдеться про надзвичайну ситуацію загрози загальнонаціонального масштабу, такого бути не може, бо от не може, й усе.

До цієї ж серії “досліджень із секретом” (чи, радше, “досліджень з привітом”) належать регулярні опитування щодо довіри українців до різних суспільних інститутів. Намальована ними картина ніколи не змінюється: найбільшою довірою щоразу користуються церква та армія, найменшою – міліція та суди, десь близько до них завжди розташовуються органи влади, серед яких найменшу довіру завжди викликає Верховна Рада. Але чи справді подібні опитування дають яку-небудь нову інформацію? Чи можна очікувати, що розстановка сил буде іншою? Багатозначним тут є ключове слово дослідження – “довіра”. Справді, в чому вона полягає? Чи означають результати таких опитувань, що українці довірили б керувати державою армії та церкві охочіше, ніж Верховній Раді? Навряд чи так. Армії довіряють як армії, церкві — як церкві; респонденти, обираючи з запропонованих варіантів, не приміряють на всіх одну й ту саму роль.

Із церквою громадяни спілкуються лише з власної волі, до того ж це спілкування ніяк не впливає на матеріальний бік життя та його умови: професійний та чемний священнослужитель не зробить життя кращим, а непрофесійний і нечемний – гіршим. Що ж до армії, то для переважної більшості українців вона є цілковитою абстракцією: всі знають, що вона є й, у разі чого, краще чи гірше захистить, і на цьому уявлення про неї вичерпуються. Громадяни не стикаються з армією в повсякденному житті, повсякденне життя – то взагалі не сфера діяльності армії, як і церкви.

Що ж до міліції та судів, то громадяни стикаються з ними або проти власної волі, або в тяжкі моменти та з украй неприємних приводів. Тому й будь-які неподобства в цих організаціях (в армії та церкві вони взагалі залишаються невідомими широкому загалові) викликають украй болісну реакцію. Саме звідси й місця аутсайдерів суспільної довіри. Влада теж приходить до нашого життя, не стукаючи у двері, до того ж, якщо про діяльність Президента та Кабміну ми судимо за результатами, то стосовно Верховної Ради можемо спостерігати ще й процес. Тож і тут місця в рейтингу довіри можна передбачити без зайвого напруження.

Власне, всі ці дослідження суспільної довіри дають і, головне, тільки й можуть дати лише два висновки. Перший – це констатація радісного факту: в нас не військова диктатура й не теократична держава. І другий – це підтвердження загальновідомої істини: враження є різницею між очікуваним та побаченим. Від міліції та судів громадяни чекають допомоги у вкрай скрутних, екстремальних ситуаціях, і після стикання з реальністю розчарування буває вкрай сильним. Від влади громадяни чекають регулювання повсякденного життя в його буденних проявах, а тому розчарування, яке вона викликає, є помірним. Від армії та церкви громадяни в цьому плані не чекають нічого, а тому й не розчаровуються.

А виглядає так, ніби всі подібні опитування мають на меті постійно підштовхувати українців до переконання: нема чого лізти в політику, нема чого перейматися громадськими проблемами. Ваш світ – то кухня, діти, церква, от йому й довіряйте.

P.S. Останніми днями набули поширення результати соціологічних опитувань про рейтинги кандидатів на посаду київського міського голови. Ото цікаво дізнатися: чи мали на увазі соціологи той факт, що далеко не всі з тих, хто живе й працює у столиці, тут і зареєстровані, а отже, мають право голосу? Як вони відрізняли киян від некиян, якщо ті, хто мешкає в Києві тимчасово, без крайньої потреби не афішують цього?