«А в остальному я гуманіст…»

Такі терміни, як «расизм», «неофашизм», «ксенофобія», «скінхеди» якось непомітно прижилися у ширвжитковій лексиці мешканця мегаполісу, конкуруючи зі звичними «коаліція», «інфляція», «вибори»… Після довгого замовчування проблеми расової нетерпимості нарешті стало зрозуміло, що шила в мішку не сховаєш.

Расизм від національного виробника

В кінці березня в столичну лікарню швидкої допомоги з ножовими пораненнями в живіт потрапив іммігрант з Нігерії, який уже вісім років проживає в Україні. Злодійство відбулося пізно ввечері в салоні тролейбуса. Нападник зненацька штрикнув темношкірого чоловіка ножем, віддав холодну зброю товаришам, серед яких були дві дівчини, і намагався втекти. Затримати його допоміг пасажир, який не залишився байдужим спостерігачем. Друковані й ефірні ЗМІ освітлювали цей сюжет, не акцентуючи на расових суперечностях: мовляв, «хтось когось штовхнув», то ж читачеві-глядачеві автоматично спадає на думку, що першим почав темношкірий... Слідчий у цій справі також надає перевагу версії «звичайне хуліганство». Прикметно, що молодики (мабуть на випадок тролейбусного конфлікту?) мали при собі холодну зброю. За словами постраждалого, він, стомлений, повертався з роботи і нікого не зачіпав. Нападник з подільниками затримані, ведеться слідство. Можна сказати, що Генрі народився в сорочці: життєво важливі органи не постраждали. Після хірургічної операції чоловіка вже виписали додому.

Що таке негр і якого він кольору?

Нігерієць прибув до Києва на навчання, женився на українці, має маленьку донечку. Як усі люди, Генрі мріяв про краще життя, тому й приїхав (цілком легально) в Україну. Стояв разом з усіма патріотами-українцями на Майдані, та й тепер пильно стежить за калейдоскопом політичних подій в Україні. Донедавна Генрі пишався тим, що проживає у вільній країні. Однак останнім часом почувається незатишно. Він пригадує ще один випадок: кілька місяців тому серед білого дня за ним дня гнався гурт агресивних бритоголових молодиків. Урятував його водій таксі «кавказької національності», що випадково був свідком переслідування і пригальмував біля втікача. Відтоді постраждало кілька його товаришів. Серед них – виходець зі Сьєрра-Леоне, якого по-звірячому закатували на очах його білошкірої дружини. Можливо, саме ця  кривава історія, широко висвітлена в ЗМІ, й стала тією останньою краплею, яка зняла табу з проблеми неприязні до «інородців». Отже, представники МВС, СБУ та низка правозахисних організацій забили на сполох і заходилися дружно оприлюднювати статистичні дані. Картина вийшла страшнуватою. За 3 місяці цього року в Україні було скоєно 91 злочин проти іноземців, серед них – 13 убивств. Проти іммігрантів з Африки та Азії – 5. З них 2 злочини – за расовими мотивами.

Посол з питань расизму й ксенофобії Олександр Горін (переконує в наявності расизму в Україні вже сама назва цього департаменту), висловив думку, що проблема в Україні наростає, як сніжний ком. «Сьогодні на земній кулі практично не існує кордонів. Вороже ставлення до представників інших рас породжує відповідну реакцію до наших співвітчизників, які проживають за кордоном. Ми мусимо ставитися до іноземців так, як хотіли б, щоб вони ставились до нас».

Те, що проблема расизму в Україні таки існує, підтвердив і Микола Калашников, заступник начальника Управління департаменту захисту національної державності. Однак більш точних даних про неофашистські організації, про їхніх ватажків та джерела фінансування  п. Калашников поки що не розповсюджує. Лишень поділився інформацією, що за 2007 – 2008 роки органами зафіксовано більш як 100 окремих проявів злочинності на расовому ґрунті.

Чи справді в Україні є свої національні скінхеди та неофашисти? «Поки що ці угрупування є не чисельними та не систематизованими»,– заспокоїв службовець. А  втім, про власну расову нетерпимість все частіше на повний голос заявляють деякі політичні організації й окремі політичні ватажки.

Шукати темношкірого в темній кімнаті…

Використовуючи національну символіку,  усе гучніше про себе заявляє організація «Патріот України». Так 30 березня її Харківським обласним осередком було проведено смолоскипну ходу на захист прав українських студентів у студмістечку. І це лише одна ланка цілеспрямованої низки акцій, підпорядкованих расовій ідеї під соусом патріотизму та «захисту прав українських студентів». «Близько 100 активістів організації та представники правої молоді пройшли маршем зі смолоскипами», - хвалиться «Патріот України» на своєму сайті. (повна тобі свобода слова!) А 23 березня у Київському Політехнічному інституті місцевий «Патріот України» продовжив свій фашистський шабаш. «Колона зі 100 патріотів пройшла смолоскипним маршем по периметру студентського містечка КПІ та провела мітинг біля гуртожитків, висловлюючи протест проти засилля іноземних студентів», - звітуються організатори на тому ж сайті, заохочуючи новеньких бранців до акцій, які, дай їм тільки волю, –  перейдуть і до погромів.  Для цього містечкового расизму, замішаного на відсутності культури й завищеному рівні агресії, ватажки знайшли виправдання:  «дискримінація українських студентів у порівнянні з іноземними». Сьогодні серед студентів КПІ (і не тільки) важко знайти бодай одного небитого китайця – мабуть бити їх найзручніше. Дивно, що ректорат досі не вжив заходів для їхнього захисту, а заразом для припинення неофашистської діяльності у своїх стінах. Якщо сьогодні будь-який офіс фірми «Роги й копита» стережуть охоронці, то в такому епіцентрі расових суперечностей одного з найбільших національних університетів України сек’юріті не передбачено. Тут би вже жовто- та чорношкірим вийти з транспарантами, та куди там – заб’ють!

До речі, можливо хтось із читачів пригадає бодай один випадок, щоб на нього напав китаєць, почав глузувати з приводу кольору шкіри, зросту, форми очей та некитайської мови? Чи може за кимось погналися негри, щоб засадити «перо» в тіло біле, кість блакитну? І якщо в гуртожитках сьогодні не такі побутові умови, як того хотілося б – то з огляду на те, як неохайно поводить себе студентська молодь, кидаючи пляшки з-під пива, обгортки й недопалки просто під ноги – їм варто вийняти насамперед сучок з власного ока. Однак саме таких, засліплених, озлоблених, залитих пивом, і заводять під свої знамена ватажки, що називають себе патріотами. Тільки до чого призведе такий «патріотизм»? До того, що україномовних, з почуттям національної гідності щирих українців найманці Москви будуть називати фашистами. Чому ж молоді люди, які отримують вищу освіту, не просуваються далі, шукаючи справжніх причин не дуже високої якості життя, і не лише у своїх гуртожитках, а й у своїх мікрорайонах, рідних селах та райцентрах? До речі, забувають національно стурбовані громадяни України, що десь в Італії, Іспанії чи в тій же Польщі їхні матері не цураються найбруднішої роботи і, можливо, виглядають в очах бюргерів також людьми нижчого сорту.

А тим часом Київ перенасичений заробітчанами з депресивних містечок, які торгують в переходах та на базарах, роблять неякісні дешеві ремонти у наших квартирах, перевозять у маршрутках пасажирів... Перенаселення мегаполіса призводить до завищеного рівня агресії в суспільстві, де заповідь «люби ближнього, як самого себе» реалізується украй непросто. І чим же вони, ці знедолені втомлені люди, відрізняються від виходців з африканського континенту? Хіба тільки кольором шкіри. Але саме їх обирають крайніми, щоб звинуватити у власних проблемах. Перенаселення, міграції, безпритульність, втрата традицій, духовного підґрунтя… Африка й Азія від злигоднів шукає притулку в Європі й Америці, й нарешті навіть наша не дуже благополучна країна здається їм землею обітованою.

А в цей час українці у свою чергу поневіряються за кордоном, а то й спрямовуються до українських мегаполісів, перевантажуючи їхні інфраструктури, спричиняючи штовханину в транспорті, на дорогах і тротуарах, сіючи всеїдність у всьому: від телевізійної продукції до неякісних харчів («бидло з’їсть усе!»)

Кому завинили мешканці периферії в тому, що вони, на відміну від киян, завжди були більш приниженими у своїй власній країні, що їх свого часу відучили працювати біля землі, «стираючи грані між містом і селом»? Що бездарна економічна політика від Сталіна й Хрущова до наших днів відірвала їх від землі та закинула в місто? Що земельні угіддя за мафіозною змовою верхівки стала золотими копальнями і, замість розводити корів, земельні наділи продають під будівництво котеджів для товстосумів.

Скажете, до чого тут расизм? А до того, що перенаселення, тіснява, злигодні породжують роздратування й ненависть на підсвідомому рівні. Шукаючи крайніх, неофашисти не йдуть трощити Секретаріат президента й Верховну Раду, а відігруються на найнезахищеніших. Отже, класичне слов’янське питання «Хто винний?» знайшло цапа відбувайла. Звичайнісінький фашизм, панове, від якого тхне, і цей сморід вже переходить кордони. Мені доводилося спілкуватися з темношкірими, які в приватних бесідах сперечаються зі своїм товаришами з Європи, що, мовляв, не всі українці такі страшні. Так, далеко не всі. Але крапля дьогтю вже спаскудила діжку меду.

В Україні знято табу з расизму

“…бо всі люди – це браття на землі, окрім жидів, татар, масонів, негрів, білорусів, которих я ненавиджу. А в остальному я – гуманіст».  

Пригадуєте цей іронічний, сповнений, м’яко кажучи, епатажу текст Леся Подерв’янського? Мої роздуми над темою расових крайнощів викликали в уяві чомусь саме цей виразний шедевр андеграунда. Написано його наприкінці 70-х, коли інтернаціоналізм вважався однією з головних ідеологем багатонаціональної держави. Персонаж Подерв’янського «датський кацап» Гамлет, який видає націонал-шовіністичні сентенції, змальований наче з натури. Здається, цей типаж успішно перекочував у наші дні з епохи побудови розвиненого соціалізму і отримав сьогодні добре підґрунтя для своєї повної реалізації. Користуючись сучасним сленгом (бо серйозні енциклопедичні довідники ще не мають таких визначень) – це типовий «рагуль» з властивими йому характерними проявами «самовпевненої малокультурності». За Подерв’янським, підігрітий сивушними маслами та керований темною силою в особі Привида, він ладен заїхати «дрючком по печінці» усім, хто не такого кольору шкіри, мови, релігії, сексуальної орієнтації…

Не перевантажений інтелектом персонаж скандальної п’єски бродить сьогодні, як той привид, містом, шукаючи собі жертву: «Помсти хочу!». За що?! – на це питання у відповідь жертва отримує черевиком в обличчя. До речі, з часом простуваті хулігани не тільки взулися в черевики з товстим протектором, а й перейнялися певною ідеологією. Адже набагато романтичніше називати себе англомовним терміном «скінхед», що означає в перекладі «шкіряна голова». Найбільше дивує те, що починався цей рух у Лондоні при активній участі саме чорних вихідців з Ямайки. Серед відомих скінів був помічений Боб Марлі, від музики якого ті впадали в кайф. Ці не били, звісна річ, за колір шкіри, більше тусувалися й слухали музику, як то робить сучасна молодь. «Зіпсувалися» скінхеди, як не важко здогадатися, тоді, коли ними «зайнялися» політики.

Разом з тим, автору нещодавно пощастило зустрітися з київськими «червоними» скінхедами, які весело ламали паркан навколо забудови – їх дратує, що забудовники знищують природу. У тому ж районі довелось бачити стіни, розмальовані відчайдушними лозунгами «Скінхеди – не неофашисти!»

Червоними ці скінхеди називаються зовсім не за комуністичні переконання, а просто цей колір їм до вподоби. Як і родоначальники їхнього руху, вони полюбляють музику реггі, ска та сучасну Oi!  Як з’ясувалося, червоні скіни ображаються, коли на них списують гріхи неофашистів. Діти граються у свою війну: вони луплять неофашистських колег, захищаючи темношкірих. У одного з них навіть кохана – смаглява красуня-мулатка. Тож принаймні київські темношкірі мають своїх захисників. Але краще було б, щоб держава таки «дотягнула» своє законодавство до рівня міжнародного. Принаймні на Заході Україну не звинувачували б у роздмухуванні расистських настроїв.

«Свобода», № 14 (378), 14 квітня 2008 р.