Філософ Володимир Шинкарук та український неомарксизм

У далекому вже вересні 1968 року старшокурсники філософського факультету Київського університету якось зачекалися свого декана професора Володимира Шинкарука. Чекали-чекали – не йде ніяк Шинкарук. Коли раптом підіймається, похитуючись, сходами. Вочевидь уживши понад сто грамів, і чимало понад... Тоді підкликає до себе студіозів і таємниче каже: “Хлопці, хочете розкажу найкоротший анекдот?” І, не чекаючи на відповідь, у шанобливій тиші прорікає, похитуючи вказівним пальцем: “Комунізм”. Постояв хвильку, та й пішов собі.

Неомарксизм у світі і в Україні

Не забуваймо, коли це відбулося: за кілька тижнів після переможного маршу радянських танків на Прагу. Коли тиск марксистсько-ленінської ідеологічної ортодоксії на все, що тільки в УРСР ворушило кебетами, став просто-таки нестерпним. От саме у такій атмосфері, коли тільки добряче зазирнувши у чарку, небуденний філософ (якщо тільки не відвертий дисидент) міг уголос сказати те, що у тверезому стані навряд чи б не осмілився вимовити навіть наодинці з собою.

Володимир Шинкарук не був дисидентом. Але він не був і слугою системи. Він був філософом, який зумів створити свою школу.

“Шинкарук Владимир Илларионович - (1928-2001), российский философ, академик АН Украины (1978), член-корреспондент РАН (1991; член-корреспондент АН СССР с 1981). Основные труды по диалектическому материализму”.

Так сказано практично в усіх сучасних російських енциклопедичних словниках й Інтернет-довідниках. Це було б смішно, якби не було сумно. Інтелектуальне хамство та піратство – такі найлагідніші визначення можна дати спробам до всіх інших привласнених Росією українських вчених, митців та політиків додати ще й одного із найяскравіших представників українського неомарксизму.

Утім, можуть запитати: а навіщо сьогодні перейматися якимось там неомарксизмом? Хай собі забирає його той, хто хоче! Хіба таке вже важливе місце посідає неомарксизм у світовій та українській філософській культурі?

Поняття неомарксизм використовується як спільна назва філософських течій, орієнтованих на певні ідеї Карла Маркса та критично налаштованих щодо догматичного марксизму-ленінізму як офіційної ідеології комуністичних держав та комуністичних партій. У межах неомарксизму зазвичай виокремлюють два головних напрями, які опонують один одному: діалектико-гуманістичний та сцієнтичний. 1960-ті і навіть 70-ті роки – світова доба неомарксизму. Як серед українського дисидентського руху (Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, Левко Лук’яненко) чи серед інакодумців Польщі (Адам Шафф, Лешек Колаковський), так і на демократичному Заході. Ба більше: провідні університети Європи та Америки були тоді значно більш “червоними”, ніж Київський університет й Інститут філософії. Порівняно з радикальними варіантами неомарксизму на тодішньому Заході київська філософська школа видається навіть ліберальною.

Власне, ідеї Карла Маркса та їхнє відлуння у концепціях Каутського, Лукача, Ґрамші, Маркузе, Фромма, Адорно, Альтюссера – це не зловмисна вигадка, це – серйозний погляд на певні політичні, культурні, антропологічні і техніко-економічні проблеми розвитку людства та окремих націй. Адже свого часу Карл Маркс зумів побачити і позначити ряд дуже серйозних і цілком реальних проблем розвитку людства, - інша річ, що запропоновані ним методи і засоби розв‘язання цих проблем зазвичай були неадекватними висловлюваним самим же Марксом ідеям гуманізму.

У спадщині Маркса поєднуються речі мало поєднувані: скажімо, ідея диктатури пролетаріату й палке обстоювання повної свободи слова; наголос на необхідності рівноправності всіх рас та народів й прирікання т. зв. “контрреволюційних націй” на зникнення у ближчому майбутньому внаслідок дій “революційних націй”; намагання обґрунтувати ідею проведення переможної пролетарської революції ще у ХІХ столітті й розуміння, що справедливе суспільство на основі машинного виробництва, тобто економіки індустріальної доби побудувати в принципі неможливо. Ігнорувати виклики Маркса, тим більше, що його ідеї спробували було підхопити більшовики? Чимало мислителів вирішило, що це недоцільно. На їхню думку, слід було дати належні відповіді на порушені Марксом питання з позицій нового дня. Ба більше: для цього вже не треба бути ортодоксальними марксистами, головне – знайти відповіді на ці інтелектуальні ребуси, а не вважати, що їх немає, - наголошували ці філософи.

Власне, як би ми сьогодні критично не ставилися до будь-яких мислителів минулого та їхніх ідей, проте розвиток філософування, набуття філософського знання не є наслідками якихось миттєвих дивовижних осяянь; це складний і тривалий процес. І в ньому у другій половині ХХ століття розвивався неомарксизм в тому числі й український, хоча нерідко представники цього напряму дуже далеко віддалялися від висхідних ідей Карла Маркса у бік гуманізму.

Володимир Шинкарук і “київська школа” філософів

Отже, дуже коротко: провідні київські філософи-неомарксисти 1960-80 років. Люди, які взяли від Маркса тільки його гуманістичні ідеї.

Отже: Вадим Іванов, котрий відновив у неявній, але самозрозумілій полеміці з Леніним та ленінізмом право на існування в філософії поняття “людський досвід” як одного з центральних і висхідних пунктів філософування; Вадим Іванов, котрий “розкрутив” поняття “життєвий світ” так, як це мало кому вдається з теперішніх, наче вже й звільнених від тиску цензури мисленників.

Олександр Яценко, чиї наївні слова про мораль й ідеали, якими має вимірюватися і яким має відповідати будь-яка практична діяльність – від виробничої до політичної, - про любов, що їй належить бути альфою й омегою всіх людських дій, звучали єрессю тридцять років тому і видаються анахронічною дивовижою зараз.

Ігор Бичко, чи не єдиний з київських філософів, що його тексти друкувалися і коментувалися ще у 1970-ті роки на Заході, причому коментатори небезпідставно зазначали: Бичко протиставляє гуманізм молодого Маркса радянському ленінізму; Ігор Бичко, котрий під виглядом “критики буржуазної філософії” примудрився видрукувати ледь не весь текст Нобелівської лекції Альбера Камю з його нищівними знущаннями з “соціалістичного реалізму”.

Микола Тарасенко, чиї хитромудрі словесні завороти зрозуміти було ой як нелегко, оті всі тонкощі суб‘єкт-об‘єктних і суб‘єкт-суб‘єктних стосунків у сфері людського, технологічного і природного буття, але ті, хто доходив розуміння, разом з ним долав усі етапи руйнації безграмотних ідеологем “класичного” ленінського “Матеріалізму й емпіріокритицизму”.

Мирослав Попович, теперішній директор Інституту філософії, знаний і в Україні і за її межами, для одних – “український буржуазний націоналіст”, для інших – “безродний космополіт”, фахівець з логіки наукового пізнання, автор, крім іншого, кількох написаних “у шухляду” книжок, друком з яких вийшла під час перебудови тільки одна-єдина – про Миколу Гоголя; лавреат Шевченківської премії за нариси з історії культури України, які знов-таки, одним видаються надто, іншим – замало українськими.

Павло Копнін, фундатор новітньої “київської школи”; у роки брежнєвського застою професура Київської політехніки, котра обслуговувала радянський ВПК, а тому не мала жодних ілюзій щодо реальної могутності “всепереможних ідей марксизму-ленінізму”, з ностальгією згадувала його лекції з філософії – як єдиного з-поміж київських гуманітаріїв, котрий мав клепку у голові і пояснив їм щось суттєве про світ, у якому вони живуть, і про них самих.

Нарешті, Володимир Шинкарук. Людина, яка в будь-який наче абсолютно лояльний до влади текст вставляла неомарксистський крученик, скажімо, щодо вільної реалізації кожним потреби у будь-якій ним жаданій (“сродній”, як казав Сковорода) діяльності, без будь-якого зовнішнього контролю і примусу.

Дві течії були в українському неомарксизмі, як і у світовому; вони одержали свого часу неофіційні назви “червоного позитивізму” й “червоного екзистенціалізму”. Володимир Шинкарук започаткував другий з них, створивши потужну філософсько-антропологічну дослідницьку школу.

Власне, діалектик-матеріаліст Шинкарук насправді був ідеалістом вищого ґатунку – у сенсі того, що в центрі його філософування завжди були вищі духовні здатності людини, її ідеали, сподівання, мрії. Світ не ворожий людині, це її світ, тільки треба зняти запони, створені як самою людиною, так і обставинами, - ось його кредо. До останніх днів, коли вже в незалежній Україні він писав про потребу вимірювати розвиток суспільства не економікою, а моральністю. У сьогоднішню добу тотального прагматизму слова його звучать дуже наївно. Проте, якщо згадати, що цій же добі притаманні глобальна екологічна криза, шалений розвиток всесвітнього тероризму, війни за енергоносії та бездумне нарощування економічних потужностей у розвинених країнах, - то мимоволі замислишся: а чи таким уже й прагматичним є отой позбавлений культу культури прагматизм?

http://www.radiosvoboda.org/article/2008/04/d0bd1aa7-125a-48d6-90b4-daea9e1ef065.html