Ще політична криза чи вже інституційна катастрофа...

Чимало українських політиків полюбляє говорити, що вони не вірять соціології, що всі соціологічні дослідження чи то кимось куплені, чи то зроблені нефахово, отже, не відображають реальних настроїв суспільства. У таких оцінках є частка правди, адже перед виборами будь-якого рівня нерідко публікуються захмарні рейтинги певних кандидатів на високі посади і політичних сил, рейтинги, які при зіткненні з електоральною дійсністю виявляються фікцією. Але це тільки частка правди,  бо, крім фальсифікованих чи взятих «зі стелі» цифр, якими зазвичай зловживають ефемерні «соціологічні центри», існують ще й вельми точні дані про настрої суспільства, одержані за допомогою наукових методів дослідниками, які вже тривалий час працюють на своєму полі і мають високу репутацію у колег.

Саме таку репутацію має соціологічна служба Центру імені Разумкова, яка щойно опублікувала результати проведеного на початку червня чергового всеукраїнського опитування, покликаного виявити думки громадян про владу, політиків та загальну ситуацію в країні. А оскільки Центр регулярно здійснює подібні опитування впродовж тривалого часу, це дає можливість аналізувати соціальні настрої в динаміці і прогнозувати ближнє майбутнє.

Цифри, які не мовчать

Перше, що просто-таки впадає у вічі, коли ти звертаєшся до порівняння результатів опитувань Центру, це однозначна тенденція до постійного падіння підтримки громадянами діяльності Президента Віктора Ющенка. Якщо на початку 2005 року, у перші місяці після інавгурації, коли нова помаранчева команда бодай демонструвала повну солідарність і намагалася вичистити авгієві стайні колишнього режиму, повна підтримка дій Глави держави перевищувала 46% опитаних, то вже влітку 2005 року, коли перші конфлікти всередині нової влади стали очевидними, ця підтримка істотно знизилася – до 40%, а потім і 30%. Але все одно кількість тих, хто повністю підтримував дії Президента, перевищувала кількість тих, хто не підтримував (інші підтримували окремі дії Глави держави). Поворотним моментом тут став указ Віктора Ющенка про відставку тодішнього уряду Юлії Тимошенко: з вересня 2005 року кількість тих, хто не підтримує діяльність Президента, стабільно вища за число тих, хто повністю підтримує її. На певних етапах (квітень-вересень 2007 року, час гострої політичної кризи) непідтримка сягала майже 50% опитаних; у лютому 2008 року вона зменшилася до 32,4% - тоді здавалося, що Глава держави й уряд успішно працюють у тандемі; зараз вона становить 44,3%, але водночас показник повної підтримки діяльності Президента, який ще на початку цього року сягав 17%, упав до 6,7% - найнижчий рівень за все президентство Віктора Ющенка.

Схожі тенденції зафіксовані і щодо уряду. Тільки з лютого по червень 2005 року число його «фанатів», які підтримували всі дії Кабміну, істотно перевищувало число «критиканів», які не підтримували жоден урядовий крок. Далі ситуація стала оберненою, а з вересня 2005 по грудень 2007 року співвідношення між «фанатами» і «критиканами» коливалося у межах від 1:2 до 1:4,5 при тому, що від 40% до 47% опитаних відповідали: «Підтримую окремі заходи». Дещо вирізняється у цьому плані квітень 2007 року, коли в момент граничного загострення відносин між Президентом Ющенком та урядом Януковича беззаперечно підтримували останній «аж» 16% опитаних – але все одно число негативно налаштованих було вдвічі більшим. І, нарешті, слід відзначити лютий цього року: «повністю підтримую» діяльність уряду Юлії Тимошенко – так відповіли 16,6% респондентів, «не підтримую» – 28,7%. А далі все стало на свої місця – 7,1% - повна підтримка, 40,7% - непідтримка (дані за червень 2008 року) – таким було ставлення громадян до Кабміну хіба що в останні місяці уряду Юрія Єханурова...

І, нарешті, Верховна Рада – державна інституція, рівень підтримки якої з 1992 року традиційно найнижчий з усіх центральних органів влади. Тут та сама закономірність: від рекордної підтримки діяльності парламенту у перші місяці після Помаранчевої революції (лютий 2005 року: «повністю підтримую» – 28%, «підтримую окремі заходи» – 43,9%, «не підтримую» – 19,2%, «важко відповісти» – 8,9%) до майже тотальних скепсису й негації сьогодні (червень 2008 року: «повністю підтримую» – 2,4%; «підтримую окремі заходи» – 48,2%; «не підтримую» – 42,9%, «важко відповісти» – 6,5%. При цьому вже у двох опитуваннях (вересень 2007 і березень 2008 років) непідтримка діяльності парламенту перевищувала 50%. І не випадково: скажімо, березень цього року – це період найактивнішого блокування роботи Ради фракціями Партії регіонів та КПУ, отже, бездіяльності законодавців.

Іншими словами, соціологічні дослідження засвідчують украй низький рівень підтримки громадянами діяльності провідних державних інституцій. Йдеться не лише про Президента, уряд та парламент: на тому ж рівні підтримка й інших владних структур: міліції (маємо 7,1% тих, хто повністю підтримує її діяльність), суду (4%), прокуратури (5,9%), служби безпеки (14,3%), збройних сил (15,9%). Показники непідтримки натомість значно вищі. Отож є підстави вести мову про політично-інституційну кризу, коли більшість громадян не довіряє державним інституціям чи, принаймні, з великим скепсисом ставиться до них, а це надзвичайно ускладнює ефективну роботу цих інституцій, що, у свою чергу, має наслідком ще меншу їхню підтримку.

Позбавлені підтримки

На рівні персоналій провідних політиків ситуація не краща. Лідерами за рівнем підтримки сьогодні є Юлія Тимошенко (повна підтримка – 16,1%) та Віктор Янукович (15,9%). Третє місце посідає Володимир Литвин (9.3%). Це, втім, небагато у порівнянні з кращими часами цих політиків. У Юлії Тимошенко найвищі показники припадають на квітень 2005 року (47,3%), але і кілька місяців тому було не так погано (32,6% у грудні 2007 року, 30,9% - у лютому 2008); у Володимира Литвина майже аналогічна ситуація (35% - лютий 2005 року); а от Віктор Янукович мав 31,4% у липні 2006 року. Водночас у Тимошенко та Януковича дуже високий рівень непідтримки (відповідно 49,3% та 46,8%), у Литвина дещо він менший (38,4%), але водночас чимало опитаних – приблизно 1/8, і це стабільний результат упродовж останніх років, – не може визначити своє ставлення до нього.

Загальна тенденція відбилися і на рейтингу Арсенія Яценюка, дії якого у бутність міністром економіки та міністром закордонних справ у 2006-2007 роках не підтримувало вп‘ятеро більше опитаних, аніж повністю підтримувало,  це при тому, що половина опитаних не знала такого політика або нічого не могла про нього сказати. І зараз ситуація у голови Верховної Ради не краща, ніж у інших: повна підтримка – 8,6%, непідтримка – 39,6%. Утім, це помітно краще, ніж показники ставлення до парламенту – частина опитаних розуміє, що Яценюк не винен у депутатських «ігрищах», проте для значно більшої кількості громадян він поганий уже тим, що є політиком...

Про Віктора Ющенка йшлося вище: варто зауважити, що він програє вже не лише Тимошенко з Януковичем, а й Литвину з Яценюком.

Іншими словами, повну підтримку провідні політики мають сьогодні, схоже, майже виключно від своїх справжніх фанатичних прибічників. Натомість чимало героїв минулих часів сьогодні громадянами сприймаються як суто негативні персонажі: понад 50% опитаних не підтримує дії Юрія Луценка, Олександра Мороза (своєрідний новий рекорд – 64,1%, який перевищив так само рекордну непідтримку Віктора Медведчука, який, на думку експертів, мав чітку негативну харизму), Петра Симоненка і – Віктора Ющенка.

2004 року, напередодні президентських виборів, Віктор Ющенко говорив на адресу Леоніда Кучми: хіба може бути главою держави людина, яку не підтримує більшість громадян, натомість підтримує тільки 7%? Сьогодні сам Ющенко опинився в ситуації Кучми останнього періоду його діяльності. Але принципова відмінність тодішнього стану справ і теперішнього в тому, що зараз відсутні навіть відносні лідери народної довіри, що виборці не хочуть підтримувати жодного знаного політика, натомість рівень непідтримки дуже високий; так само вкрай низьким є рівень підтримки державних інституцій.

Усі ці наче нуднуваті цифри засвідчують наявність серйозної загрози як демократії в Україні (бо не можуть діяти демократично і водночас ефективно непопулярні політики й інституції), так і самій українській державності. От тільки чи почує хтось соціологів? І чи можливо розвіяти скепсис виборців?

http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1139826.html