Залаштункова публічність

А чи не надто давно в риториці більшості представників демократичних сил нічого виразного не чути про демократію та свободу?

Демократія – це публічність політики. «Демос» та «публіка» – синоніми, тільки перше грецьке, а друге – латинське. Демократична влада спілкується з суспільством, а не лише дає йому директиви. Представник демократичної політичної сили має право публічно висловлювати свою думку – й саме свою, а не лише погоджену з партійним керівництвом. Демократичні політичні сили об’єднані спільністю ідей, а тому їхні члени довіряють один одному й не бояться, що хто-небудь із них скаже що-небудь антипартійне. Здавалося б, аксіома. А як із цим у нас, в Україні? Зокрема, серед тих політичних сил, що звуться демократичними?

Фракції нинішньої парламентської більшості – безумовні лідери за кількістю депутатів, що прийшли або до цих політичних сил, або взагалі до політики як уже цілком сформовані, самодостатні публічні діячі. Причому, діячі, чия демократичність нібито не підлягала сумніву, так само як і їхня активність. Здавалося б, ніхто й ніщо не в змозі змусити їх мовчати, бо відмова від публічності стане кінцем їхньої кар’єри. Здавалося б, єдине, що може об’єднати їх у команду – це той факт, що вони є однодумцями в головному, але цінують свої думки та свої голоси й ніколи не шикуватимуться під команди «Рівняйсь! Струнко! Розмови в строю!».

Однією з найцікавіших програм на Національному радіо є «Двадцять хвилин із Володимиром Яворівським». Ведучий – народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко, письменник, публіцист, публічний політик ще з кінця далеких 1980-х років, автор яскравих виступів та статей на найрізноманітнішу політичну та суспільну тематику. От і випуски його радіопрограми зазвичай було присвячено актуальним проблемам держави та суспільства, наболілим проблемам. Це була висококласна публіцистика. Була.

Переломним моментом став початок передвиборної кампанії у Києві. Здавалося б, таке широке поле для публіцистики Яворівського, для публічності його як політика! Аж ні – протягом більше місяця у його радіопрограмі лунали лише цитати з книги японського автора про історію Донбасу з коротенькими коментарями ведучого, що стосувалися здебільшого комуністичних часів. Якраз у день виборів цитування японської книги було завершене, й два наступних випуски начебто повернулися до звичного формату. Але тільки на перший погляд. Націєтворення – ото й була тема обох випусків. Боротьба за українську мову та культуру, боротьба з українофобами – ото було й усе.

Сьомого червня, зокрема, ведучий зачитав листа від слухача, в котрому той, поміж іншого, запитував: навіщо нам чужі для нас норми чужої для нас європейської демократії, якщо Україна має власні традиції державного устрою, а ота от чужа демократія, даючи всім право на висловлення своїх думок, продукує яничарів? Гадалося: ну от зараз переконаний демократ Яворівський, як це зазвичай бувало, зверне увагу й автора листа, й слухачів на хибність такої логіки! Яким же було моє здивування, коли ведучий схвально відгукнувся про патріотизм автора та його активну громадянську позицію, й на цьому все! І тут раптом спало на думку: а чи не надто давно в риториці більшості представників демократичних сил нічого виразного не чути про демократію та свободу? Усе більше про коаліцію, опозицію, протистояння та різні варіанти політичного блокування, а от про те, заради чого це все – анічичирк! Але ми – про Яворівського. Окрім цієї радіопрограми, він хіба що зрідка з’являється у ток-шоу на телебаченні та радіо, де відзначається здебільшого кількома коротенькими репліками. Ото й усе.

От іще одна людина з давньою репутацією публічного демократичного політика – Віктор Пинзеник. Не можна сказати, що він зовсім не з’являється на публіці. З’являється, але теж дуже зрідка й розмовляє лише про економіку, фінанси та бюджет. Можливо, міністрові фінансів не личить публічно обговорювати найрізноманітніші політичні проблеми? От тільки Пинзеник є ще й лідером партії, а інтереси та позиції партії навряд чи не виходять за межі фінансів.

Можливо, не личить надмірно виступати публічно й міністрові внутрішніх справ. От тільки як забути яскраву публіцистику Юрія Луценка періоду Майдану?!

Микола Томенко тепер публічно переймається гуманітарними проектами на кшталт «семи чудес України», а ще боротьбою за здоровий спосіб життя. Нагадаю: відомий політолог Микола Томенко, директор Інституту політики.

Інший відомий політолог, Володимир Полохало, взагалі зник із публічної політики. Це той самий Полохало, якому навіть за часів Кучми вдавалося регулярно з’являтися на телеекранах! Гаразд, в українському телеефірі не люблять експертів і надають перевагу політикам. Так от же вам щасливе поєднання політика й експерта в одній особі! Ні, немає.

Андрій Шкіль із публічної політики зовсім не зник. Вряди-годи він з’являється на якій-небудь «Свободі» й виступає з якихось партикулярних, аж ніяк не фундаментальних, питань. Хіба можна порівняти сьогоднішнього Шкіля зі Шкілем хоча б трирічної давнини?

Андрій Шевченко, Святослав Вакарчук, Ольга Герасим’юк, у яких публічність, здавалося б, у крові? Не чути... Хто ж залишився, скільки сьогодні в Україні публічних політиків не з-поміж лідерів політичних сил? Останніх, власне, теж не можна назвати справді публічними політиками, бо з’являються перед публікою вони як вожді, що все кличуть у якусь нову далечінь, а не як співрозмовники, що розмовляють на рівних. Незламний Олесь Доній, Владислав Каськів, Давид Жванія... З іншого боку – Ганна Герман, Тарас Чорновіл, Інна Богословська з її дуже своєрідними манерами нещодавнього «лідера середнього класу»... Леонід Грач... Василь Волга, зі спроб якого бути публічним щоразу виходить щось не те... От, здається, й усе.

А дзвін уже щосили дзвонить. Ганебно низький результат луценківців на виборах у досить прихильній до них столиці – чи не завдячує він відходові Луценка за лаштунки? Невтішний результат для БЮТу – чи не тому він став саме таким, що Олександр Турчинов показав на цих виборах просто-таки анекдотичну, доведену до абсурду непублічність, ніби передоручивши функції публічного політика Юлії Тимошенко й створивши дивну пару «підопічний та патронеса»? Чи не запрограмувала Тимошенко свою силу на саме такий результат, бо побоялася, щоб хоч хтось із її політичної сили сприймався як самодостатня політична постать, незалежна від неї, щоб поруч із вождем були не лише «солдати партії», а й віце-вождь? Так, під час передвиборної кампанії були проблеми з доступом Турчинова, як, власне, і Кличка, до ЗМІ. Але ж публічний імідж не напрацьовують за два тижні… Кияни, наприклад, так і не зрозуміли наполягань БЮТу: чому це публічний діяч, хай і публічний не як політик, Віталій Кличко мусив зняти свою кандидатуру на користь геть непублічного Турчинова, та ще й без жодних переговорів, без привселюдних дискусій, без громадського вибору, в ультимативному порядку? Оця от ситуація чітко показала: для політичних сил, які звуть себе демократичними, публічність не входить до переліку необхідних чеснот, а потреби у зворотному зв’язку з суспільством вони не відчувають.

Здавалося б, сьогодні як ніколи є великою потреба в публічності політиків-демократів. Тоді, коли відбувається щось таке, чого не мусило б відбуватися за визначенням, суспільство конче потребує, щоб хтось зі знаних демократів розтлумачив йому, й розтлумачив саме на свій власний розсуд і своє власне розуміння: в чому полягає причина сварок та розбіжностей, як їх подолати. Не хто винен апріорі в усіх гріхах, бо він робить не те, чого від нього хоче лідер нашої політичної сили, й не хто сильніший, а саме в чому причина. Врешті-решт, практика демократичних політичних сил передбачає можливість для їхніх авторитетних представників, для широко відомих публіці інтелектуалів ставити умови керівництву й змушувати керівників поводитися так, як ці діячі, що користуються загальносуспільним авторитетом, вважають за потрібне.

Якщо визнані публічні політики-інтелектуали замовкають, це означає: щось із нашою демократією негаразд.