Куди йдеш, «Євробачення»?

Підсумки конкурсу «Євробачення» цього року відверто розчарували. Діма Білан (Росія) – переможець... Поза сумнівом, гарний співак, хоча мене й не гріє подібна музика. От тільки пісня Believe – не найкраща в його репертуарі. Занудно-пафосна якась. Та ще й зроблено все так, ніби метою було показати: дивіться, скільки грошей ми вклали! Ані Лорак (Україна) – друге місце... Блискуча вокалістка, вона так і не змогла знайти чогось, що зробило б її спів теплим, що запалювало б. Хоча виступ у Белграді був незрівнянно кращим за виступ у Києві в березні – й аранжування пісні істотно покращили, й виконала її Ані Лорак незрівнянно емоційніше, майже подолавши свою звичку приглушувати закінчення музичних фраз замість обігравати їх. Каломіра (Греція) – третє місце... Солодкий стандарт, дуже вже нагадує переможну пісню Елени Папаризу 2005 року, послухати приємно, ще приємніше подивитися, але послухав – і забув.

Після першого півфіналу моїм особистим фаворитом стала Сірушо з Вірменії. Навіть попри набридлі вже фольклорні мотиви (цього разу вони дуже вдало поєднувалися з модерним танцювальним звуком), це був вибух. На жаль, у фіналі Сірушо співала далеко не так яскраво, якось механічно. Хто ще запам’ятався? Марія з Норвегії, турецька рок-група з неможливою для запам’ятовування назвою, Боаз із Ізраїлю з його проникливим співом, під який так і постають в уяві пустеля, верблюди... Запам’ятався Родольфо Чикілікуарте – іспанський послідовник Вєрки Сердючки. Враження від фіналу було загалом доволі яскравим, попри відверто слабкий виступ англійця та німкень.

Так само непоганими вийшли й півфінали, хоча перший був вочевидь сильнішим за другий. Як завжди, вихід до фіналу декого з виконавців, як і невихід декого з інших, видався дивним. Утім, degustibus non dissertandum est.

Хто став справжнім героєм, то це український коментатор Тимур Мірошниченко. Такого майстерного коментування «Євробачення» ще не було. Влучно, коротко, змістовно, з чітким називанням імен учасників, а не лише країн, за темою, про подію, а не про власне її бачення, без нав’язування власних смаків та уподобань. Навіть постійну ваду українських коментаторів – демонстрацію братерських почуттів до Росії – вдалося майже стримати. Трішечки особливе ставлення до Росії промайнуло під час демонстрування нарізки з виступів усіх учасників наприкінці першого півфіналу та подекуди під час підсумкового підрахунку голосів і оголошення переможця. Коли переможець став відомий, саме йому було присвячено увагу коментатора. Якщо порівняти з минулим роком, то тоді про Марію Шерифович узагалі не згадували, а переможницею повсякчас називали Вєрку Сердючку.

 

Було ще два моменти, що промовляли на користь ведучого українського ефіру. Зронивши одного разу в першому півфіналі брутальне й недоречне: «Ані Лорак порве Європу», більше Мірошниченко до подібної стилістики не вдавався. Під час другого півфіналу він називав представницю Грузії Діану Гурцкаю (грузинське чи абхазьке прізвище на кшталт Цхакая, Шенгелая) Діаною Гурцькою. У фіналі вже виправив прикру помилку.

Що ж до картинки, вона, як і завжди на «Євробаченні», була різною: деякі виступи було знято вдало, під час деяких найцікавіше залишалося за кадром або на задньому плані.

Що запам’яталося чи не найбільше, то це поведінка Філіппа Кіркорова, автора тексту (тепер деякі ЗМІ повідомляють, що вже й музики) пісні Shady Lady та ad hoc продюсера Ані Лорак. Під час підрахунку голосів після другого півфіналу, в якому виступала українська співачка, оператори час від часу зазирали у «грінрум», де учасники конкурсу чекали на вердикт глядачів. Кілька разів у кадрі опинялася українська делегація. Усі її члени, як і члени інших делегацій, помахували прапорцями своєї країни, й лише Філіпп Кіркоров обережно, ніби криючись, витягав російський прапорець. Після фіналу, коли показали українську делегацію – вона щойно отримала найвищу оцінку від Португалії – всі також помахували маленькими прапорцями України, а от Кіркоров просто-таки ліз у камеру з великим російським прапором, затуливши й Ані Лорак, і всіх решту.

У жодній іншій делегації такого не було. Росіянинові Дімі Білану на сцені допомагав угорський скрипаль Едвін Мартон, пісню для нього написав американський композитор. У російській команді й натяку не було ані на угорські, ані на американські прапорці, Мартон, як і всі решта, помахував собі російським. Українські танцюристки, що супроводжували виступ азербайджанців Ейнура та Саміра, тримали в руках азербайджанські прапорці. Тільки українська делегація «відзначилася». Італієць – один із солістів латвійської групи «Пайратс ов де Сі» – так само не здогадався дістати прапор Італії, навіть попри те, що він не допомагав створити номер, а співав, і навіть попри те, що представників його країни на «Євробаченні» не було, тож він єдиний міг ніби засвідчити її присутність там.

От ви можете собі уявити, щоб легіонери з донецького «Шахтаря», виходячи отримувати медалі чемпіонів України з футболу, розгортали кожен свій національний прапор? Абсурд? Коли ж ідеться про Росію, подібні абсурди стають нормою і, схоже, саме як норма нами сприймаються. Добре, можливо, стосунки Ані Лорак із її ad hoc продюсером були не такі, щоб вона могла зробити йому зауваження після півфіналу. Але ж у фіналі у групі її підтримки були й постійний продюсер, відома своїми патріотичними висловлюваннями Альона Мозгова, й дочка президента Віталіна Ющенко! Вони, здавалося б, ніяк не залежать від Кіркорова. То, виходить, і для них українська делегація під російським прапором – то норма?

Після конкурсу Кіркоров кинувся роздавати інтерв’ю, у яких наголошував: перше місце – російське, друге – теж наполовину російське. Чи можна уявити собі, щоб перемогу Діми Білана хтось із його команди тлумачив як «на третину американську, на чверть угорську»? Чи можна уявити, щоб хтось почав пригадувати: інший учасник його шоу – фігурист Євгеній Плющенко – має українське прізвище, та й сам Віктор Бєлан (таким є справжнє ім’я російського співака) за пропозицією свого першого продюсера Юрія Айзеншпіса почав писати своє прізвище на український лад?

Пригадується, минулого року Кіркоров не мав ніякого стосунку до другого місця Вєрки Сердючки. Але й тоді він давав чи не найбільше коментарів із цього приводу. «Ми кажемо – “Євробачення”, розуміємо – Кіркоров», – такою є реальність. Щороку цей артист з’являється в контексті України та Білорусі на «Євробаченні» і щоразу прагне опинитися у центрі уваги. Цього року можна було б лише подякувати йому, але подібні провокації не дозволяють зробити це щиро. Можна припустити: сам він колись дуже невдало виступив на цьому конкурсі, й тепер для нього справою честі стало «втілитися в учнях». Але ж і поважати тих учнів було б непогано! Наслідком надактивності Кіркорова стають лише досить поширені сумніви в об’єктивності результатів конкурсу та підозри: російський співак веде передусім якусь кулуарну роботу.

Цього року дещо змінилися правила конкурсу, й стало неможливо простежити, чи не повторився торішній скандал. Нагадаю: торік був один півфінал, і голосували в ньому всі країни, а не лише ті, чиї представники брали участь безпосередньо в ньому. А після фіналу виявилося: порядок місць, які посіли артисти, що виступали в обох турах, у півфіналі та фіналі виявився абсолютно різним, таким, ніби йшлося про що завгодно, тільки не про однакове виконання ними одних і тих самих пісень із інтервалом у два дні. Або ніби місця розподіляли за датчиком випадкових чисел. На присвячених «Євробаченню» форумах зайшлося навіть про необ’єктивність, випадковість глядацького інтерактивного голосування та про необхідність журі.

Цього року в кожному півфіналі голосували лише ті країни, представники яких виступали саме в ньому, й порівняти результати півфіналів із результатами фіналу неможливо. Утім, таке правило, цілеспрямовано чи ні, хоча б до певної міри й хоча б у півфіналах розв’язало проблему сусідського голосування – ще один постійний привід для нарікань. Випадково чи ні, але Росія опинилася в першому півфіналі, а Україна та Білорусь, які завжди голосують за Росію, – у другому. Польща, яка завжди дає дуже високі бали Україні, теж була в першому. По різних півфіналах було розведено Грецію та Кіпр. Майстерно було розбито скандинавський ланцюжок: у першому півфіналі опинилися Фінляндія та Норвегія, які не надто підтримують одна одну, а от Швеція була у другому. У другому була й Данія, яку завжди пов’язує сусідське голосування з Норвегією. Спробували розрубати й балканський гордіїв вузол: у першому півфіналі опинилися Боснія та Герцеговина, Словенія і Чорногорія, у другому – Хорватія та Македонія. Щоправда, пари Румунія – Молдова, Туреччина – Азербайджан, Болгарія – Македонія опинилися в одних півфіналах.

 

Примара сусідського голосування переслідує «Євробачення» ледь не з початку його історії. От тільки коли країн-учасниць було вдвічі, а то й утричі менше, й усі вони були із Західної Європи, ця проблема не набувала такої вже гостроти. Тепер, коли брати участь у конкурсі почали багато нових незалежних та посткомуністичних держав, мешканці яких усе ще до значної міри не ставляться до колишніх партнерів по імперіях нейтрально, сусідське голосування загрожує зруйнувати бодай натяк на об’єктивність підсумків. Порівняймо: із семи країн, що віддали перше місце (12 балів) Дімі Білану, шість були пострадянськими – Білорусь, Вірменія, Естонія, Латвія, Литва, Україна, а сьома – це Ізраїль, де «на чверть наш народ». З п’яти країн, що дали йому друге місце (10 балів), одна – Молдова – пострадянська (перше місце вона віддала, звісно ж, Румунії), одна – «братня» Сербія й три – Румунія, Угорщина та Фінляндія – східноєвропейські. З п’яти країн, що віддали Дімі Білану третє місце (8 балів), дві пострадянські – Азербайджан та Грузія, одна – «братня» Чорногорія, лише тут з’являються дві країни, чиє голосування було безумовно позбавлене ідеологічної складової – Кіпр та Мальта. Натомість сім західноєвропейських країн – Велика Британія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Сан-Марино, Швейцарія, Швеція – не дали росіянинові жодного балу.

У результатах Ані Лорак цю тенденцію виражено не так сильно, але однаково помітно (12 балів – Португалія, де багато українських гастарбайтерів, 10 балів – Азербайджан, Білорусь, Грузія, Ізраїль, Латвія, Мальта, Польща, 8 балів – Албанія, Росія, Туреччина, Чехія). Натомість західноєвропейська сімка – Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Сан-Марино, Франція, Швейцарія, Швеція – не дала Ані Лорак жодного балу.

За всі роки своєї участі у «Євробаченні» Білорусь завжди віддавала перше місце лише Росії. Недалеко від неї пішла й Україна: було лише два винятки, 2005 року, коли Наталія Подольська отримала, здається, 4 бали, та торік, коли групі «Сєрєбро» Україна віддала друге місце, подарувавши перше білорусові Колдуну. Завдяки голосуванню пострадянських країн «Сєрєбро» тоді вийшло на загальне третє місце, хоча гурт досить посередньо виконав вельми стандартну пісню, і навіть попри те, що ані до конкурсу, ані після нього про групу майже ніхто нічого не чув.

«Євробачення» на очах розвалюється щонайменше на чотири конкурси – західноєвропейський, східноєвропейський, пострадянський та балканський; глядачі з країн усередині кожного з них голосують за співаків переважно зі свого ж регіону.

Ще однією примарою, що постала не так давно, стали демозаписи. До великої міри втрачено сенс виступів на сцені: заздалегідь прослухавши записи конкурсних пісень, багато глядачів так само заздалегідь знають, за кого голосуватимуть. Сценічні виступи часто-густо вже не грають вирішальної ролі, хоча вони подеколи дуже сильно відрізняються від демозаписів і за якістю, й навіть за манерою виконання. Сусідське голосування та конкурс записів, накладені на відсутність журі, становлять сьогодні реальну загрозу подальшій долі «Євробачення».

Нарешті, варто дослухатися й до скептиків: мовляв, конкурс давно вже не відкриває виконавців, які стали би лідерами в європейському шоу-бізнесі. Видається, роль «Євробачення» взагалі не варто переоцінювати. Воно лише дає шанс, можливість бути почутими, й не більше. Та сама «АББА» здобула популярність завдяки тому, що одразу після конкурсу, поки не забулася ще їхня перемога, змогла запропонувати слухачам цілий альбом, усі пісні якого виявилися не гіршими від Waterloo. Чи має Ані Лорак альбом пісень, подібних до Shady Lady? Якщо їхати на конкурс із однією піснею «спеціально для “Євробачення”», аби лише відчути швидкоплинну радість перемоги або ж записати факт успіху до своєї творчої біографії, розраховувати на європейське визнання не варто.