Журналістика катастроф

Про Україну у світі нічого не зна­ють. Точніше, майже нічого. Чор­нобиль, Андрій Шевченко, пома­ранчева революція, корупція. Ото й усе. Це – загальновідомий факт. А тепер спро­буймо чесно відповісти на запитання: а що ми знаємо, скажімо, про Нідерланди? Про Норвегію? Та й навіть про Німеччи­ну? Гете, Гітлер, Бетховен, Маркс – Ен­гельс, пиво, Меркель...

Китай. Найбільша за чисельністю населення країна світу. З одного боку, це економічно потужна и динамічна країна, дехто навіть вважає, що у зовсім недалекому майбутньому вона стане світовим лідером, ще дехто бачить у ній взірець виважених та успішних реформ. З іншого боку, китайські товари часто сприймаються як вкрай неякісні, на самісінькій межі відвертої халтури, а ки­тайських фірм зі світовим ім'ям не при­гадується. Ці два стереотипи мирно співіснують у нашій свідомості, хоча во­чевидь суперечать один одному. Як по­яснити китайське економічне зростан­ня, на чому воно ґрунтується, до якої міри воно насправді потужне? Про це не дізнатися ані з екранів телевізорів, ані зі шпальт друкованих видань, навіть серйозних.

Та навіщо так далеко ходити? Візь­мемо сусідів. Що ми знаємо про Біло­русь? Там утискують опозицію, але там чисто, немає злочинності, усі села пе­ретворилися наагромістечка, економіка працює, а люди живуть незрівнянно краще за українців, майже на рівні пе­ресічних європейців. І не біда, що пере­важна більшість цих «знань» не відповідає дійсності або відповідає їй лише частково. Отримати реальнішу картину життя наших сусідів немає звідки. Так, хіба що окремі й розрізнені фрагменти. От саме вони й складаються у змальовану вище картину.

Згадки  про  Румунію здебільшого викликають поблажливі посмішки, а ще образу й нерозуміння – як це так, із яко­го це дива їх прийняли до Євросоюзу, а нас – ні? А що нам відомо про сьо­годнішню румунську реальність? Про те, зокрема, що ще до вступу до ЄС частка машин та облад­нання в румунському експорті була вдвічі більшою за таку саму частку в українському експорті? Що тепер у країні масово відкриваються філії відо­мих західних фірм?

Сполучені Штати Америки, перед­виборна гонка. Клінтон – жінка, Обама – темношкірий, Маккейн – рес­публіканець, а демократи все чубилися й ніяк не могли визначитися з лідером. Майже як у нас, та й висвітлення пе­редвиборних баталій таке саме – хто кого переможе. Усе це добре, але яка нам усім користь від того, окрім як просто цікаво стежити за черговим серіалом? Хто з кандидатів як ставить­ся до України, Росії, Європи, хто з-поміж них був би найкращим з нашо­го, україноцентричного, погляду? Агов, то хто ж? А майже не чути.

Про Косово згадували лише тоді, ко­ли або туди вводили миротворчий контингент, або край робив черговий крок до незалежності від Сербії. Як і завжди, повідомляли тільки поточні новин и – ані про підґрунтя конфлікту, ані про позиції сторін не йшлося. Коли в матеріалах з Косова журналісти щосили наголошували на тому, що албанці сповідують іслам, а серби – православ'я, єдиний висновок, який міг зробити пересічний глядач (і ро­бив його), був такий: США воюють з ісламом, але в Косовому підтримали му­сульман, отже, головний ворог для них – православ'я. Через фрагментарність інформації реальний конфлікт було цілковито підмінено удаваним, штучно сконструйованим. А потім усі бідкають­ся: «І чого це українці так налаштовані проти НАТО, і що ж із тим робити ?».

Якщо внутрішня журналістика в Ук­раїні дедалі більше перетворюється на журналістику скандалів та розбірок, то міжнародна давно вже стала жур­налістикою катастроф. Вона лише й розповідає, що про стихійні лиха, техно­генні аварії та, хіба що ще, про результати найважливіших виборів у кількох найбільших державах. І все. Однак це цілком закономірно. Коли ЗМІ концен­трують свою увагу на гарячих фактах, здебільшого скандалізованих чи трагедизованих, та ретранслюванні слів та думок політиків, коли такі жанри, як ог­ляд та нарис, зникають, міжнародні відділи тих самих медіа не можуть існу­вати в іншому форматі. Усе, що не має потужного, а бажано такого, щоб іще й полоскотав нерви, інформаційного приводу, стає неформатом. Ну от чого би це раптом хтось почав розповідати про те саме ставлення до України претендентів на посаду президента США? Про взаємні розбірки – тут усе зро­зуміло: десь відбулися первинні вибори, хтось їх виграв, а хтось програв, хтось із цього приводу щось сказав. Є гарячий факт. А зважування, чия перемога була би кращою з українського погляду, ніби й нема куди втулити, нема до чого прив'язати. Потім і виходить, мов у Крилова: «Слона-то я и не приметил».

Іноді навіть закрадається страшна здогадка – якби, не дай Боже, Гітлер жив би сьогодні, й існували би зараз Освенцім та Майданек, українці, цілком імовірно, нічого про це не знали би, бо їм про це ніхто нічого не розповідав би. Знищення людей у концтаборах – ц е ж вам не катастрофа «Титаника», а цілком буденна, щоденна практика. Інформаційного при­воду взяти й повідомити про це так ніко­ли й не знайшлося б. Ну хіба що в якомусь із концтаборів урочисто відзначили би знищення мільйонного в'язня.

Це страшно, але це саме так – роз­тягнуті в часі, неодномоментні події, хоч би якими важливими вони були, не мають сьогодні найменших шансів по­трапити на телеекрани або шпальти га­зет. Це, власне, аж ніяк не гіпотетичне припущення. Тема ісламського ради­калізму є сьогодні однією із найпопулярніших. Висвітлюють її, як здається, від і до. Утім, є держава, де ісламські ра­дикали перебувають при владі. Це Судан. Там не відбувається гучних теро­ристичних актів, там тихо й методично будують свій «новий порядок». От ви знаєте, що саме відбувається в Судані? Ви про це де-небудь чули або читали? Але рано чи пізно завершиться тим, чим і зазвичай – оцей «новий порядок» вих­люпнеться назовні. Для українців ця цілком прогнозована річ стане черго­вою несподіванкою – та хто би, мовляв. міг подумати?

І знову ж – не треба так далеко ходи­ти. Лише після смерті Сапармурата Ніязова у повідомленнях мимохідь зга­дували про середньовічні тортури, що застосовувалися у Туркменістані до політичних супротивників та неблагонадійних. Тривало це довгі роки, а по­відомили про це тоді чи не вперше. На­томість серед українців досить пошире­ною була впевненість, що у Турк­меністані кожен пенсіонер ледь не що­року може дозволити собі купити нову тойоту. Сьогодні у цій країні інший пре­зидент. Чи знаємо ми, куди рухається вона, чи змінилося там що-небудь?

Якщо під час висвітлення внутрішніх подій на екрані вряди-годи можна поба­чити експертів, яким дають сказати одну-дві фрази на кшталт: «Як ви гадаєте, хто переможе, Тимошенко чи Янукович? – Ну, я думаю, що... – Дякую, це була думка ша­новного політолога», то експертів-міжнародників на екрані не буває практично взагалі. Коментарі міжнародних подій, за дуже-дуже рідкісними винятками, не пе­редбачені як такі.

Більшість українських медіа не ма­ють розвиненої кореспондентської ме­режі за кордоном, і через те мовляв всі біди. По-перше, деякі ЗМІ, і зокрема те­леканали, мають хоча би по одному-два кореспонденти. По-друге, в даному разі йдеться якраз не так про кореспон­дентів, як про оглядачів, коментаторів, політологів-міжнародників. Ідеться про заведений в українських ЗМІ формат. Від того, що про суперництво Клінтон із Обамою нам розповідали би з місця подій, ракурс, під яким його розгляда­ють – ракурс мильної опери, – навряд чи змінився б.

Урешті-решт, доступними є світові ЗМІ, Інтернет. Але міжнародна інфор­мація й на 17-му році незалежності йде до України переважно через Росію, у російській інтерпретації, з відтворен­ням усіх російських штампів. Чи звер­нули ви увагу: у випусках теленовин країни колишнього СРСР дуже рідко звуть країнами, а переважно рес­публіками? Мається на увазі при цьому зовсім не форма правління – адже Республіку Польща називають країною, а, скажімо, Таїланд ніколи не звуть замість країни монархією. Тут слово «республіка» виступає у значенні адміністративної одиниці СРСР, що номінально має державоподібний ста­тус. Зрозуміло, чому так роблять у Росії: навіювання ідеї про «неповноцінність», «номінальну державоподібність», «ано­мальний міжнародний статус» парт­нерів по СНД і є одним із наріжних ка­менів тамтешньої інформаційної політики. Але навіщо це робиться в Ук­раїні?

Чи звернули ви увагу, як часто зву­чать словосполучення «сфера інте­ресів», «зона виключних інтересів», «сфера впливу»? І це сьогодні, на початку XXI століття! Пригадується журнал «Огонек» початку 1990-х, де було на­друковано карту Європи, нібито розділену на сфери впливу, причому Португалія належала до американської, а Іспанія до британської, Латвія до аме­риканської, а Естонія до німецької. От саме з тієї карти й почалося масове вторгнення поняття «сфери впливу» як нібито модерної політичної категорії до російських ЗМІ. Мета видається оче­видною – створити враження, ніби зовнішня політика Росії нічим не відрізняється від зовнішньої політики західних країн. Тож навіщо українським медіа підтримувати цю легенду?

Репродукувати повідомлення росій­ських інформаційних агенцій, із усім їхнім ідейним навантаженням, немов істину в останній інстанції, а потім скаржитися на домінування Росії в ук­раїнському інформаційному просторі – вельми специфічне задоволення, але ж хіба не саме так відбувається?

Найбільше потішила російська орієнтація наших ЗМІ напередодні та під час весняного саміту НАТО в Буха­ресті. Німеччина та Франція виступали проти приєднання України до ПДЧ. Зда­валося би, саме представники цих країн мусили не сходити з українських телеек­ранів – їх мали би просити роз'яснити позицію їхніх держав до найменших дрібниць, із ними мали би сперечатися у ток-шоу. Чи було щось подібне? Аж ніяк. З екрану не сходили російські політики, а найактуальнішою темою для обгово­рення стала позиція та реакція офіційної Москви. Охарактеризувати це одним словом не виходить і тепер.

До речі, звідки український телегля­дач може отримати міжнародну інфор­мацію? Є випуски новин. На Першому національному – вузькоспеціалізована програма «НАТО: свій чи чужий?» Що ще? Більшість із них має гуристично-курортно-шопінгово-гастрономічний формат.

Була за радянських часів на мос­ковському телебаченні програма «Міжнародна панорама». Безумовно, пропагандистська. Безумовно, ідеологізована. Хоча її ведучі примудря­лися поміж пропагандою доносити цікаву інформацію. Мова не про те. Ніша програм, де подавали би розгор­нуту інформацію, не прив'язану чи хоча би не жорстко прив'язану до ак­туальних подій, так і залишилася по­рожньою. У міжнародній журналістиці, як ніде, очевидно, що самі лише репор­тажі та повідомлення про поточні факти не в змозі створити цілісну інфор­маційну картину.