Дитя часу й протору

Дім – це добре структурований часом простір, дитя, що народжується від шлюбу часу й простору. Відтак кожен історичний час і кожен культурний простір витворюють свій Дім, який стає і символом, і квінтесенцією їхньої єдності – Хронотопу, таким собі мікрокосмом, що в ньому відбито структуру великого олюдненого Космосу і вказано місце людини в ньому.

Стародавній Схід, попри те, що кожна його просторова частка мала свої неповторні культурні ознаки, за місцем, відведеним у ньому людині, являв собою певну єдність. У кожному культурному просторі, хоч то в Єгипті, хоч в Індії чи Китаї, а чи в Шумері всі одиничні прояви буття були неістотними й нікчемними перед лицем єдиної панівної світотворчої сили, яка й становила справжню дійсність. Людина як одинична істота не була винятком. Єдине, що відрізняло її від інших живих істот – можливість свідомого використання притаманного всьому існуючому зв´язку з магічною знеособленою силою. Однак ця обставина лише полегшувала виконання людиною її головного завдання – прилаштування себе до світової єдності аж до зречення власної особи, до осібного зникнення-злиття з істинним буттям. Незмінність і єдність понад усе – ось гасло Стародавнього Сходу. І воно знаходило своє втілення в конструкції тогочасних споруд.

Насичені соціально значущім змістом будівлі того часу всім своїм виглядом, функціональними особливостями закликані підкреслити незначущість одиничної людини, панування над нею тяжкої стійкості світу, яка у своєму зовнішньому, невтаємниченому оформленні набувала речовинного вигляду. Найдавніші витвори, у яких втілено ідею величі монолітного й незмінного світу – єгипетські піраміди, що, протиставлені плинності часу, ігнорують життя як таке. Зорієнтовані на статичність як найвищу цінність на противагу тимчасовому, змінному й вже тому несправжньому живому, вони випадають з часу, стають символами вічного небуття, мертвого світу, у якому вже ніщо й ніколи не зміниться. Вавилонські зіккурати,  азійські монументальни витвори вказують людині її неістотне, “нульове” місце у світовій величі. Їх призначення – викликати страх і трепет перед монолітністю вищого за неї буття.

 Принцип побудови Дому як зразка тяжкого, масивного світу, протиставленого людині, принцип, що акцентував незначущість одиничного в порівнянні з загальною єдністю, можна звести до вимоги “якомога більше маси”. Він зберігається і з деякими модифікаціями раз у раз відновлюється в тих культурах, де одиничну людину зведено до миттєвого, незначущого носія загальної ідеї. В архітектурі індійських і китайських храмів, як і побутових будівель, житлових приміщень принцип “максимальної маси” замінено близьким до нього принципом “максимальної форми”, безкінечного множення форм. Багаторуки й багатоголові істоти, зображення яких прикрашають ці споруди, несчисленна кількість найрізноманітніших орнаментальних прикрас, типова для Східної архітектури, не лише відтворюють розмаїття світу, а й стверджують зверхність, панівне становище незмінного в речах над живим і мінливим, статики над динамікою, форми над змістом.

 Антична людина  вихована світом, у якому зв´язок усього з усім ще не втрачено остаточно. Однак цей світ уже принципово їншій, у ньому нарешті з´являється можливість виникнення й зростання людського “я”. Наявність обмінних зв´язків, нетипових для східного світу, веде до формування нових світоглядних настанов. Як і на Сході, людина – частка світу, не більша за значенням, ніж інші. Але й не менша за інші. Античний світ, на відміну від Давньосхідного,  визнає право одиничного на існування й самовираження. А тому й місце, в якому людина перебуває “вдома” повинно не пригнічувати її, обмежуючи її особистість, а лише надавати їй зразки Абсолютної Краси, у згоді з якими вона будуватиме своє життя. Дім античної людини – місце, в якому вона почуває себе вільно і водночас не відокремлено від іншого світу. 

 Античний світ з його космоцентричністю, відкритістю до Всевіту і пластичною, гнучко-тілесною природою речей, які заповнювали його, не міг не витворити Дім, відкритий “усім вітрам”, усім космічним потокам, гостинний до сонця і неба. Стрункі, витончені колони, що ніжно, ненав´язливо окреслювали внутрішній простір архітектурного витвору, жодним чином не накидали просторові будь-які обмеження, відіграючи роль скоріше міток, знаків людського буття, органічно вплетеного  в буття космічне. “Світ, не створений ніким з богів чи з людей, є вічно живим вогнем, що мірами спалахує й мірами згасає”, – пише Геракліт Ефеський. Дім людини, відтак, є певною часткою світового буття і не може відсторонювати людину від світової єдності. Це – не Дім-фортеця прийдешніх часів, а радше гостинний куточок Всевіту, який відрізняється від інших лише своєю доведеною до абсолютної досконалості впорядкованістю, здісненою людиною за законами мистецтва, скульптурним, нефункціональним втіленням чистої Краси.

 Середньовічні часи, а надто епоха раннього, романського середньовіччя, знову повернеться до принципу панування маси. Не розкіш, а міць і могутність будівель мусять донести до людини її нікчемність у порівнянні з родовою потугою. Твар земна має тріпотіти перед величчю Дому-Всесвіту. Не функціональні потреби захисту родинного гнізда, а потреби світоглядні – ствердити підпорядкованість особи силам, більшим за неї, перетворивши водночас оселю в замкнений і неприступний для зовнішніх впливів мікросвіт – ось ідея, що надихала творців лицарських замків середньовіччя. Пізніше готика спростує цей принцип, зорієнтувавши людину до горішнього світу.

 Та ж “давньосхідно-романська” ідея, втілення якої завжди пов´язане з монументалізмом в архітектурі, наново народжується в тоталітарних системах, “хворих” на гігантоманію. Як і в стародавніх східних імперіях, людина тут відчуває й повинна відчувати свою безпорадність, беззахисність і страх перед непорушністю спільности. Спільнота понад усе – кредо тоталітарних систем. Цей принцип і втілюють грізні своєю вагомістю, похмурі, навислі на довкіллям споруди, де перебуває “влада як джерело світотворення” – усілякі “обкоми партії”,  “міськради” тощо.   Натомість призначені для проживання пересічної людності “хрущоби” – ці безликі бетонні “коробочки”  послуговують іншій меті – максимального знеособлення індивіда, доведення його до спільного знаменника з усіма іншими, витворення відчуття знівельованості й взаємозамінности. “Людина – гвинтик” – цей принцип тоталітарного устрою суспільств наочно втілено і в їхній архітектурі.