Інформаційні виклики для нації

Хроніка воєнних дій

Уперше серйозна інформаційна війна проти України була розв’язана 2006 року під час російсько-українського газового протистояння. Уже тоді через російські ЗМІ на територію нашої держави хлинула справжня злива різноманітних повідомлень, які мали на меті створити образ української влади, що веде «нечесну гру» з Росією, зокрема намагається «красти» російський газ та не здатна у переговорному процесі керуватися загальноприйнятими європейськими нормами. Треба визнати, що інформаційна атака Москви стала шоком для українського суспільства, а відтак для влади. Українські ЗМІ довший час лише ретранслювали російську позицію, не усвідомлюючи, що «грають» на боці держави – «агресора». На одному з нечисленних тогочасних брифінгів тодішній радник президента України Володимир Горбулін був змушений визнати: інформаційна війна навколо газової проблеми мала місце з боку Росії, а українські засоби масової інформації недостатньою мірою виступали на захист українських інтересів.

Проте, як виявилося згодом, події навколо постачання та транзиту російського газу, були лише початком широкомасштабної інформаційної експансії. З новою силою російська пропагандистська машина запрацювала вже у березні 2006 року, про що й повідомила московська газета «Коммерсант». Саме ця газета розповіла про зняття з ефіру телеканалу «Росія» інтерв’ю з українським президентом В.Ющенком. Зокрема, на запитання журналіста, чи стали б знімати з ефіру «Росії», наприклад, напередодні виборів у Німеччині інтерв’ю канцлера Ангели Меркель, один з керівників компанії відповів: «Це зовсім різні історії, оскільки в нас з Україною так само, як і з Білорусією, – один інформаційний простір».

Між тим російські ЗМІ запустили чергову інформаційну «качку», звинувативши Україну в тому, що на її території начебто розміщені таємні в’язниці ЦРУ. Події навколо Макарова-1, військової бази, де російські ЗМІ «знайшли» таємні буцегарні, засвідчили не лише продовження інформаційної війни, а й небажання Росії припиняти її у принципі.

Уже незабаром російські мас-медіа сконцентрувалися на «придністровському» напрямі. Запровадження Україною нових митних правил щодо придністровських вантажів російські ЗМІ охрестили «спробою економічного тиску на Тирасполь» та звинуватили українську владу в «ескалації напруження в регіоні». У даній ситуації російська пропаганда переслідувала дві мети: по-перше, дискредитувати так званий «план Ющенка», який за оцінками міжнародних експертів залишається найреальнішою «дорожньою картою», що врегульовує конфлікт між Кишиневом і Тирасполем; по-друге, дезорієнтувати українців, яких чимало у Придністров’ї і які можуть стати потенційними союзниками офіційного Києва. Якщо першої мети росіянам поки що не вдалося досягти, то другої – сповна. Більшість українців Придністров’я, не маючи достатньої інформації про справжні причини конфлікту, не підтримали позицію Києва, а пристали на голослівні запевняння Тирасполя і Москви.

Черговий «інформаційний вал» насунувся на Україну у квітні 2008 року під час проведення у Бухаресті чергового саміту «Україна – НАТО». Цього разу інформаційні атаки з боку Росії переслідували мету недопущення приєднання України до ПДЧ.

З цього часу російські ЗМІ фактично не припиняють інформаційної експансії, яка пертворилася у сплановану, системну, професійно підготовлену інформаційну війну.

Очевидно, що тут наведено лише головні «бої» з інформаційного фронту. В ім’я справедливості треба також відзначити, що Росія не одинока країна, яка показує свої інформаційні мускули. Практично усі суміжні держави ведуть мовлення на Україну, переслідуючи при цьому свої економічні, політичні та культурні інтереси.

Телеуроки для України

Сьогодні існує нагальна необхідність розгорнути активнішу інформаційну присутність Української держави в національному інформаційному просторі та посилити мовлення за кордон з метою нейтралізації інформаційної експансії з боку іноземних країн.

У даній ситуації надійним союзникам влади та держави можуть й повинні стати суспільні ЗМІ, про необхідність створення яких вже давно ведеться мова. І тут не обійтися без державного інформаційного ресурсу, зокрема модернізації Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, обласних державних телерадіокомпаній. Наголошую, саме «модернізації», оскільки усі дотеперішні плани створення суспільного чи громадського мовлення базувалися на ідеї їхньої ліквідації.

У протилежному випадку державні ЗМІ опиняться в руках «спонсорів».

Створення на базі державних мовників суспільного чи громадського телерадіомовлення не означає, що держава має позбутися власного інформаційного ресурсу. Навпаки, у її руках мають бути сконцентровані потужні важелі для забезпечення інформаційної присутності України у світовому інформаційному просторі.

Мовлення за кордон – це безпосередня функція держави і влади. Отже, настав час фінансово підсилити Всесвітню службу «Українське телебачення і радіомовлення», перетворити її на окрему спеціалізовану структуру іномовлення, що включає канали телебачення, радіомовлення, інтернет-мовлення, зокрема, впровадити дублювання та титрування передач іноземними мовами, створити на базі УТР та державних телерадіокомпаній прикордонних областей спеціальні редакції мовлення іноземними мовами на прикордоння.

До речі, уряди провідних держав світу не шкодують коштів для утримання державних ЗМІ. Лише в минулому році Палата представників Конгресу США схвалила бюджетні асигнування на розвиток державного телебачення і радіомовлення на зарубіжні країни в сумі 620 мільйонів доларів. У структурі уряду США функціонує Рада керівників з мовлення (аналог вітчизняного Держкомтелерадіо), що несе відповідальність за мовлення за кордон, яке здійснюється на 61 мові каналами «Голосу Америки», ТБ-Марті, телеканалу «Аль-Хурра», радіостанції «Свобода» та інших державних медіа-структур. Аналогічну державну інформаційну політику здійснює Росія, де сьогодні ведеться планомірна робота щодо розбудови державного телеканалу Russia Today, який має забезпечити цілодобове мовлення за кордон.

Роздержавлення чи деукраїнізація?

Під час одного із засідань РНБО України президент В.Ющенко наголосив на такому: виявляється, в Україні відсутній орган державної влади, який би стежив за дотриманням законодавства у сфері друкованих ЗМІ.

Насправді Міністерство юстиції з 2006 року здійснює реєстрацію всіх українських газет і журналів. Держкомтелерадіо забезпечує державне регулювання і контроль в інформаційній сфері. Отже, проблема не у відсутності «органу», а в тому, що значна кількість різноманітних друкованих ЗМІ, які, як правило, мають реєстраційне свідоцтво, за своїм змістом дуже часто виконують роль рупора «п’ятої колони» у різноманітних медіа-операціях, що їх проти України здійснюють окремі сусідні держави.

Власне, настав час навести на ринку друкованих ЗМІ елементарний порядок, принаймні – «вичистити» його від українофобії та антидержавництва.

Скажімо, вже тривалий час уникають кримінальної відповідальності газети «Крымская правда» та «Крымское время», на які не раз подавалися судові позови за антиукраїнські та антитатарські публікації. Або ж прочитайте газету «Русский мир», яка називає себе газетою «русской общины Крыма», поширюється на всій Україні та веде відверту антиукраїнську й антидержавну пропаганду.

Аналогічні приклади є і в Західній Україні. Своєрідним медійним явищем стала так звана «русинська преса» на Закарпатті. Газети «Русинська бисїда», «Республіка», «Русинська газета», «Подкарпатська Русь» аж ніяк не можна назвати лояльними до Української держави.

Наведені приклади мають пряме відношення до такої пекучої теми, як роздержавлення друкованих комунальних і державних ЗМІ.

Сподіваюся, що Міністерство юстиції, яке розробляє законопроект «Про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації», врахує в ньому не лише соціальні інтереси журналістів, а й національні інтереси держави.

Кінець доби «інформаційного пацифізму»

Сьогодні слід радикальним чином змінити характер взаємодії влади і ЗМІ. Тут також не слід вигадувати «велосипед». У всьому світі органи влади виступають чи не найбільшими виробниками інформаційного продукту. Наприклад, у США понад 60% відомостей про діяльність держави продукується самою державою. У провідних європейських державах цю роботу забезпечують спеціальні органи державної влади, які несуть відповідальність за розбудову комунікацій, що поєднують владу і ЗМІ. Наприклад, в Німеччині питанням інформування населення займається відомство Федерального уряду з питань роботи зі ЗМІ, загальна чисельність якого складає 500 осіб, а загальний бюджет на інформаційні цілі – 20 мільйонів євро. В Україні ця функція має стати головною у діяльності Держкомтелерадіо, який згідно чинного законодавства несе відповідальність за реалізацію державної інформаційної політики.

На даному етапі цілком виправданими будуть заходи заборонного характеру. Слід негайно припинити на території України мовлення радіоканалу «Содружество», який є складовою частиною Російської державної радіокомпанії «Голос Росии» й радіопрограми якого спрямовані на підрив авторитету нашої держави, дискредитацію українських культурних і духовних цінностей.

Треба звернути увагу й на відсутність правового врегулювання функціонування суб’єктів інформаційної діяльності у домені «UA» мережі Інтернет. Спостерігається небезпечна тенденція поширення недостовірної, викривленої, а іноді відверто провокаційної інформації, спрямованої на дискредитацію окремих громадян, політичних партій, державних діячів, представників ділових кіл. Міжнародна практика показує, що провідні країни світу на законодавчому рівні унормували відносини, що виникають при використанні мережі Інтернет.

Інформаційна війна може бути успішною для країни лише тоді, коли її ЗМІ займають активну патріотичну позицію, в протилежному випадку — держава приречена на поразку, і не лише в інформаційному протистоянні. До речі, неупереджений аналіз західних видань та інформаційних повідомлень провідних світових мас-медіа засвідчив, що там подекуди більше «українського патріотизму», ніж в окремих вітчизняних ЗМІ, які чваняться демократичністю та професіоналізмом.

Звичайно, не сприяє перемозі України в інформаційному протистоянні значна кількість антиукраїнських і антидержавних партій та об’єднань. Українським ЗМІ практично нічого було б коментувати, якщо б вони відмовилися посилати в ефір ту антиукраїнську маячню, що її несли й продовжують нести різноманітні проросійські політичні діячі та партії.

Уже стало банальним твердження, що проти України ведуться різноманітні інформаційні війни. Настав час, коли необхідно позбутися інформаційного пацифізму та зробити реальні кроки, які б засвідчили, що наша держава рішуче налаштована звільнитися від інформаційної окупації.