Не звіть дурдом цирком!

Трагедії, як відомо, повторюються у вигляді фарсів. Українське телебачення, схоже, внесло в цю аксіому корективи: трагедії цілком можуть плавно перетікати у фарси, оминаючи проміжні стадії. Саме на таку думку наводять випуски «Свободи слова» на «Інтері».

Перед тим, як перший випуск програми вигулькнув у світ, його довго анонсували. Сидів посеред пустелі на стільці Арсеній Яценюк, якимись піщаними пейзажами блукали Інна Богословська та Нестор Шуфрич. Саме вони, й ніхто інший, мусили зацікавити глядачів; керівництву каналу, мабуть, не спало на думку, що далеко не всі з цієї трійці могли переконати глядачів у тому, що програма буде (а) серйозною, (б) толерантною й (в) об’єктивною, політично неупередженою.

«Для ведення програми вибрали дванадцятьох політиків!» – утішали глядачів. Хто вибрав, як вибрали? Може, це нова модель виборів така проходить випробування? Відповідей на ці запитання ніхто не поспішав давати.

А політики й справді, як виявилося, можуть обійтися без ведучого. Самі собі автори сценарію, самі собі режисери й самі собі актори. «Увесь світ – це сцена, й усі чоловіки та жінки – всього лише виконавці» (тобто, режисери – не вони), – це Шекспір писав про кого завгодно, про монархів та селян, але тільки не про наших політиків. Оці от самі собі режисери, щоправда, дедалі більше перетворюються й на самих собі глядачів, але того з телестудії не видно.

А справді, навіщо політичній дискусії журналіст-ведучий? Однаково заведений на українському телебаченні формат таких дискусій не передбачає активної участі ведучого в полеміці, навіть за ситуацій, коли у промовців «логіка поїхала», навіть коли вони надто вже сильно перебріхують реальні факти. Сказати: «Добрий вечір, шановні глядачі!» та: «На все добре, зустрінемося за тиждень!» – це чудово виходить і в політиків, їхнього дискусійного рівня на те якраз вистачає. Тож не треба ведучого, кошти каналів економити треба!

До того ж і сам по собі формат усіх телевізійних дискусій між політиками нагадує маленькі такі, портативненькі пленарні засідання Верховної Ради. Один до одного нагадує. Тож геть умовності, хай торжествує чистота форми!

Усе це було до минулої п’ятниці. 31 жовтня виявилося: всі попередні випуски «Свободи слова» були лише тренуванням. Глядачів потроху привчали до несподіванок, щоб випуск від минулої п’ятниці не надто травмував їхню нервову систему. «У студії зібралися всі провідні політики України!» – щось на кшталт того оголосили в анонсі. І повели далі: «Вони поведуть розмову про банки». Мушу чесно зізнатися: перші півгодини я не міг нічого ані бачити, ані чути. Щелепа, даруйте, відвисла, й ніщо не допомагало їй повернутися в нейтральну позицію. Волосся, як мені потім сказали, встало дибки, але я навіть не звернув на це увагу. Ну чому, – все гадав я, чому ж це наші вельмишановні політики не могли зібратися всі разом, щоб поговорити про проблеми промисловості будівельних матеріалів? Або, скажімо, про вдосконалення бухгалтерського обліку в харчосмаковій галузі? Адже ці теми аж ніяк не поступалися б банківській ані за параметром загальної зрозумілості для глядачів, ані за параметром цікавості! Майнула була зрадницька думка: наш президент є фахівцем саме в банківській галузі, то, може, заради того й було затіяно всю гру? Виглядав він, варто відзначити, й справді переконливо.

Допомогли ж отямитися герої програми – політики. Вони, благодійники, скористалися своїм колективним талантом робити цікавою будь-яку анонсовану тему: хоч би яке занудство було обрано за тему розмови, а вони однаково знайдуть спосіб розмовляти про цікаве. Тобто, кожен про своє.  

Можна, звісно, вважати, що Україна попереду планети всієї в усьому, де тільки можна. (Хай навіть ані з ракетами, ані з балетом не дуже складається.) Але чи випливає з того, що вся решта світу – то самі лише дурні, й напрацьований ними на протязі століть досвід нічого не вартий? Ну, скажімо, такий: глава держави та друга особа в державі, рівною мірою як глава держави та особа, яка стає виконувачем його обов’язків у разі нештатної ситуації, ніколи не пересуваються одним і тим самим транспортним засобом. Чи мало що може статися?

Що ж ми бачили у «Свободі слова» 31 жовтня? Президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради, голова Фонду державного майна, лідери всіх парламентських фракцій, голови всіх парламентських комітетів, лідери всіх провідних партій – усі вони перебували на одному невеличкому п’ятачку, в одній телестудії. І про те, що вони перебувають і ще протягом кількох годин перебуватимуть на одному п’ятачку, знав увесь світ. Чим це могло б закінчитися, моторошно навіть уявити. Ні, не треба уявляти нічого трагічного – просто якому-небудь жартівникові могло спасти на думку заблокувати вхідні двері та вимкнути мобільний зв’язок. Коли б їх розблокували, всі вищеперераховані особи могли б із подивом з’ясувати, що пошта, телеграф, залізничні станції та ті самі банки, про які вони щойно вели мову, вже перебувають у руках того самого жартівника.

Різні політики дуже полюбляють розповідати про загрози та небезпеки, що підстерігають Україну з різних боків. То що ж – вони вирішили колективно продемонструвати усім тим «бокам»: беріть Україну, поки тепленька? Зекономте, мовляв, свої кошти та зусилля? А як не хочете, то ми ще в якій-небудь телестудії зберемося? Мовляв, медики б’ють на сполох: через щоденні проблеми дедалі більша кількість українців страждають на безсоння – тож ми своїми занудними казочками їх лікуватимемо? Про народ піклуємося?

Узагалі ж, головне враження, що складається після перегляду «Свободи слова», й не лише від неї, є, можливо, дещо неординарним. А саме таким: наші політики – незалежно від партійної належності та декларованих цілей – усі як один бояться, що одного чудового дня всіх їх виженуть до бісової матері. От і намагаються, про всяк випадок, перекваліфікуватися на телезірок. Опановують, як сказали б раніше, суміжну професію. Утім, чи таку вже суміжну? Яка, власне, різниця, де саме базікати – у залі Верховної Ради чи в телестудії? Ані там, ані там ухвалення відповідальних рішень не входить до переліку службових обов’язків.

31 жовтня 2008 року, можливо, увійде до майбутніх підручників історії як дата, коли похід політиків у телезірки дійшов тієї стадії, за якої телезірковість стала для них першим фахом, а політиками вони залишилися хіба що за сумісництвом. Тепер, у принципі, можна бути готовим до всього на світі – що наші керманичі нації почнуть регулярно з’являтися у світських новинах, дефілюватимуть на подіумах topless та bottomless, рекламуватимуть діаманти, зубні пасти, «Калгон» та приворотні зілля. Хоча... Хіба ж нічого, подібного до того, досі не траплялося?

За умов світової фінансової кризи дедалі актуальнішим стає запитання: навіщо державі утримувати помпезні будівлі Верховної Ради, Кабінету міністрів та Секретаріату президента? Може, здати б їх в оренду яким-небудь світовим фінансовим організаціям? Політична діяльність в Україні однаково ж бо щодалі помітніше пересувається до телестудій! От тільки парадокс: пересуватися-то вона пересувається, а прозорішою від того не стає ані на гріш.