Зраджені сподівання

Завжди хочеться вірити у краще. Навіть тоді, коли телеканал «Інтер» береться за рахунок власних сил і власних коштів висвітлити ту чи іншу сторінку української історії. А потім доводиться у черговий раз зітхати: ну, хотіли як краще, а вийшло – як завжди, тож і маємо те, що маємо, точніше – великі сподівання які успішно перетворюються на сподівання зраджені.

 Фільм «Місто, яке зрадили. Києву часів окупації присвячується» (автор Андрій Цаплієнко, режисер Олег Карнасюк), на жаль, став зайвим підтвердженням незмінності чинної української банальщини. І, як на мене, підтвердженням цілком закономірним.

Власне, якби не вічні сподівання на диво, можна було б і не дивитися стрічку – вже її анонс на сайті «Інтера» провіщав те, що сталося увечері 6 листопада. Скажіть-но, що означає: «Реальна історія Київської окупації німецькою армією дещо відрізняється від офіційної версії»? Якої такої «офіційної»? Радянської? Так СРСР, слава Богу, спочив 17 років тому. Української? А де і ким вона зафіксована? Якщо взяти підручники для вишів, то в більшості із них хоча і стисло, але грамотно розказано про цю окупацію. А Ярослав Грицак у своїх «Нарисах історії України» ще 12 років тому розповів багато такого, чого автори фільму чи то не знали, чи то про що не наважились вести мову. То ж із ким і з чим полемізує фільм?

Схоже, що з міфологією ще совєтської доби, водночас залишаючись значною мірою в її полоні і транслюючи ці міфи глядачам.

Із самого початку стрічки відтворюється стандартна схема: спокійне мирне життя до 22 червня 1941 року, всі в білому, – і раптом війна, жах, катастрофа. Але ж це абсолютна нісенітниця, це повоєнний стереотип, вгачений у людську підсвідомість пропагандою. Насправді Україна (і Київ) відчули на собі воєнні часи ще з вересня 1939 року, інша річ, що трагедії ще не були такими масштабними – але вже були масовими. Скажімо, у вересні-жовтні 1939 року десятки тисяч киян були мобілізовані до Червоної армії і взяли участь у польському поході; для того ж був вилучений практично весь автотранспорт. Не знаю, чи існують правдиві підрахунки того, скільки киян загинуло у тому поході, але, найшвидше, має йтися про кілька десятків; а от на Зимовій війні з Фінляндією загинули вже тисячі киян. Згадаймо лишень, що в оточення потрапила і зазнала великих втрат 44-та Київська стрілецька дивізія (та сама, якою колись командував Щорс). Весна ж і початок літа 1941 року – це час, коли з лихоманковою швидкістю (за місяць-два) майже з нуля формувалися нові бригади, дивізії та корпуси, коли тисячі молодих киян раз у раз «висмикувалися» із заводів та вишів, щоб поповнити ці з‘єднання, коли передчуття війни буквально носилося в повітрі. І навіть діти це відчували – бо ж автори фільму декларують, що хотіли побачити події «очима дітей Києва, які, хвала господу, виросли і дожили до наших днів». Знаю це не з книжок – із розмов з ровесниками героїв фільму...

Ще гірший «совок» – у розповіді про генерала Андрія Власова. Так, він справді командував 37-ю армією, яка захищала Київ, так, він (згідно із сталінським наказом) віддавав розпорядження про знищення мостів і споруд Києва. Але Власов ніколи не переходив на бік німців, як твердять автори фільму, він потрапив до оточення на Волховському фронті майже через рік після падіння Києва і був узятий у полон, виданий місцевими селянами...

Ну, а чому розказано про те, як німецька комендатура наказала негайно здати всі радіоприймачі (кара – розстріл), і жодного слова про те, що це саме перед цим запровадила комендатура совєтська? Взагалі, з радіоприймачами була дуже цікава веремія, що стала складовою загальної драми падіння Києва і безвладдя у місті. У фільмі добре показана загальна «грабилівка», коли одні червоні пішли, а інші (бо ж у нацистів, якщо хто забув, також було червоне знамено) ще не прийшли. Але жодного слова про те, що чимало людей у тому рейвахові намагалися не потягти чуже, а забрати своє. Адже в міських ломбардах були зимові речі багатьох тисяч людей – і ці речі з початку війни заборонено було віддавати власникам. Отож люди кинулися шукати й забирати своє, власне. Так само розшукували й здані приймачі – з тією різницею, що їх невдовзі довелося нести назад, бо Гітлер ж довіряв українцям не більше, ніж Сталін.

До речі, забігаючи наперед, зауважу, що мої розмови з тими, хто дітьми й підлітками пережив окупацію Києва, засвідчили: оцю подобу обох режимів бачили й тоді – на наочних прикладах. Скажімо, певне число київських міліціонерів після відступу з Києва (про це у фільмі сказано) потрапила разом із військами в оточення; німці їх здебільшого звільняли з умовою, що ті підуть у міську поліцію. І йшли! (цього у фільмі, на жаль, немає). А потім, коли знову прийшла Червона армія, декого з тих міліціонер-поліцаїв знову бачили у міліцейській формі...

Та, власне, Києву було не звикати до окупації: 1938 року його окупувала прибула з Москви «команда» Хрущова, призначеного першим секретарем ЦК КП(б)У. Так, саме окупувала – прийшли не тільки поїзди з номенклатурою, а й ешелони з військами НКВС, були зайняті всі установи, зміщені вцілілі місцеві кадри (а на той момент внаслідок ретельної «зачистки» майже не залишилося членів ЦК і не було кому зібратися на засідання Раднаркому), і... чистка продовжилася. Тільки й різниці, що розстрілювали не в Бабиному Ярі, а в інших місцях, а трупи звозили у ліс під Биківнею...

До речі: якби киян упродовж кількох років не привчали до нормативного характеру масового терору, то чи пішли б так слухняно київські євреї до Бабиного Яру і чи підкорилося б місто так просто новій владі?

Але все ж таки задля справедливості слід зазначити, що деякі речі автори фільму сказати (і показати) спромоглися. І про висадження у повітря мосту разом із сотнями червоноармійців («ліс рубають – тріски летять»), і про мінування історичних споруд центру міста, і про героїзм німецьких саперів та пожежників, завдяки яким Київ, власне, залишився Києвом зі своїм неповторним обличчям (правда, допоки не прийшов Черновецький – але то інша історія...), і про діяльність міської управи, яку у перші місяці очолювали українські націоналісти (що їх потім у кращих сталінсько-гітлерівських традиціях було ліквідовано), і про настрої багатьох киян, що попервах вбачали у німцях визволителів від більшовизму (не знаючи ще, що таке нацизм і чим німецьке військо зразка 1941 року відрізняється від війська зразка 1918 року), і про повсякденні стосунки киянок з німецькими вояками.

Але не сказано ще більше – і про найстрашнішу першу зиму, і про весну 1942 року, коли щось наче почалося налагоджуватися, і про специфіку роботи на відновлених підприємствах, і про те, як знову пішли трамваї, і про наукові установи, які намагалися зберегти хоч щось зі свого потенціалу, і про бібліотеки та школи (для дітей воєнної пори це були речі дуже важливі!), про перших жертв Бабиного Яру.

А от це вже річ принципова.

Автори фільму забули, як, на жаль, уже традиційно ведеться, про нацистську настанову на тотальне знищення ромів-циган (усіх і всюди, крім невеличкої німецькомовної групи, в якій, мовляв, «частково збереглася арійська кров»). А ці розстріли в окупованому Києві почалися ще до знищення євреїв – першими хвацькі війська Вермахту розстріляли при вступі до міста два невеликих циганських табори, що розташувалися в районі Бабиного Яру (тоді це була околиця). І тут особливого слова заслуговує командувач 6-ю німецькою армією, яка увійшла до Києва, генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау (і справді: Власова згадали, а цього – чому ні?). Бо це ж вам був не якийсь там Гудеріан, який заборонив у своїй танковій армії виконувати людожерський «наказ про комісарів», це персонаж, справді закоханий у «боротьбу з азійсько-єврейською чумою», у масові розстріли та повішення! Райхенау суворо заборонив своїм військам не тільки годувати цивільне населення і військовополонених, якщо вони цей конкретний момент не працюють на благо Райху, – він заборонив солдатам дарувати хліб і цигарки «тубільцям». Це, мовляв, «помилкова людяність». І Бабин Яр – перша такого роду гекатомба у Другій світовій війні – це теж значною мірою «творчість» цього родовитого прусського аристократа, який просто-таки насичував свої тили айнзатцгрупами. Божа кара спинила кар‘єру фельдмаршала 15 січня 1942 року – інсульт; а 6-та армія Вермахту переможно дійшла до Сталінграда і назавжди там залишилася...

Проте це вже якась містика історії, що її, поза тим, не зайве знати.

Ясна річ, що весь цей зміст неможливо вмістити в годинний фільм. То чом би було не зробити його у двох частинах? Взагалі, враження таке, що автори «Міста, яке зрадили» взяли на початку фільму непоганий розбіг, вийшли за межі ліберально-совєтського, ще «перебудованого» дискурсу, а потім... чи то самі себе злякалися, чи то банально не вистачило грошей – і довелося відбуватися скоромовкою, ввімкнувши заяложені штампи тієї самої офіційної історії минулих часів, проти якої начебто спрямована стрічка. Адже, за великим рахунком, поклавши руку на серце, хіба може зміна одного тоталітаризму іншим бути визволенням? Так, справді, у листопаді 1943 року кияни, які залишилися у місті, вітали Червону армію, – а скільки киян тоді подалося на захід, і не тому, що вони симпатизували нацистам, а тому, щоб не жити під «своїм», «рідним» тоталітарним чоботом?

Проте не будемо вимагати занадто багато від каналу «Інтер».

Хоча бодай пунктиром головне зі сказаного вище автори фільму мусили намітити. Щоб не зраджувати глядацьких сподівань – ми ж бо живемо 2008, а не 1988 року, коли подібний фільм став би одкровенням.

І на завершення – про мовний режим фільму. Це якою такою мовою його названо? Українською буде – «Зраджене місто». Російською – «Преданный город». Отож, виходить, якимось суржиком, чи не так? І ще одне: це ж треба мати таке слоняче вухо, щоб не почути, що для доктора біологічних наук Елеонори Захарівни Коваль її питома мова – українська! Як людина глибоко інтелігентна, вона відповідала на поставлені їй російською мовою запитання літературно правильною російською ж, хоч і з жахливим акцентом. Не знаю, як інші фігуранти фільму (з Лесею Захарівною маю честь бути знайомим ось уже десь тридцять років, і вона може розповісти про дні окупації стільки, що вистачить ще на кільканадцять таких стрічок), – але ж довоєнний Київ був переважно україномовним містом (про це пише у ненадрукованих ніде ще спогадах один із тих, хто пережив ті події – академік Литовченко), і тому для всіх «дітей війни» українська мова – принаймні – не чужа...

На цьому поки що крапка. Боюся, що і на проектах наших телеканалів, присвячених нашій же історії – теж поки що крапка. Бо ж криза. От тільки невідомо, де вона лютіша – чи в економіці, чи у свідомості телевізійників.

P.S. Ну, а щодо рекламної паузи посеред стрічки... Така реклама – понад 10 хвилин, чи й усі 15 – можлива у якомусь бойовику чи під час «Моєї прекрасної няні». Можна перервати рекламою навіть виступ президента держави, як це і робить «Інтер». Але давати рекламу «Біленької» посеред розповіді про Бабин Яр – це вже за межами добра і зла, власне, за межами людського.

 Сергій Грабовський, кандидат філософських наук,

член Асоціації українських письменників