Менталітет біологічних об’єктів (видання друге, оновлене і доповнене)

Доки болить хоч одній тварині,

доки страждає хоч одна істота,

зіткана з плоті й нервів –

не знати нам справедливості.

Олесь Бердник

Усі роки незалежності України, хоч би якими були результати чергових виборів, хоч би яка постать перебувала біля керма держави, хоч би як змінювалися гасла і заявлені моделі розвитку країни – економічні, політичні тощо, одна результуюча всіх пертурбацій в підсумку залишалася незмінною – так званий європейський вибір України. Нехай на рівні гасел, а не справ, нехай як формула, за якою – нічого, однак – обов’язкова у зовнішньому і внутрішньому вжитку. Її експлуатували на самітах, зустрічах на найвищому рівні і на рівні най-найнижчому – у спілкуванні з виборцем, переважною більшістю таки налаштованим на діалог зі світом. Тим часом, європейський шлях має свої віхи – економічні, політичні, правові etc, etc, еtc. І, хоч би як трактували ці «віхи-вимоги» політтлумачі та аналітики, у своїй сукупності, у єдності своїй спрямовані вони до гуманізації суспільства.

Бути іншим

В епоху Джона Локка європейська людина проголосила: всі люди народжуються вільними й рівними, і в кожної людини, не графа й лорда, а будь-кого, незалежно від походження та соціального стану, є невідчужувані права. А проте, знадобилося ще кілька століть, аби розуміння невід’ємних природних прав, рівності не сакральної, а цілком світської вийшло за межі окремого соціуму і, подолавши кордони етносу, раси й статі, зрівнялося з двохтисячолітнім християнським «нема ні елліна, ні юдея, ні варвара, ні скіфа…». Минуле століття болісно торувало шляхи до утвердження людини як істоти, свобода якої не обмежена нічим, окрім свободи іншої людини, до гуманізації і зрештою – універсалізації людини, мірою якої є визнання нею за Іншим права на його іншість і включення цього Іншого до власного екзистенційного та правового кола.

Моральні норми дикуна поширювалися лише на його рід. Усе, що перебувало за межами роду, було чужим і, отже, не підпадало під дію моральних вимог і виключалося з кола людського ставлення до нього. Після всіх кривавих жахів та антропологічних катастроф минулого століття людина нарешті дійшла висновку: історичний прогрес полягає не в накопиченні наукових знань і вдосконаленні технічних пристроїв. Мірою справжнього прогресу є поширення морального виміру людського буття на людство в цілому, ба більше – на все Інше, на все, що живе й страждає. Моральність не в тому, щоб іншого визнати собі подібним. Вона в тому, щоб, визнаючи його іншим, визнати за ним такі самі невід’ємні права, як і за собою. І передусім – право на життя. На гідне життя. І на повагу.

Першою до розуміння цього прийшла стара і мудра Європа. І за неповних 200 років тоненьке джерельце руху на захист тварин, народжене в Англії ще у 20-х роках XIX століття, перетворилося на потужний потік, що поєднав людей усіх країн світу. А для Європи, для якої повага до людини, її життя, честі й гідності є природною вже нормою (відсутність якої слід не карати, а лікувати!), критерієм цивілізованості, тим пробним каменем, на якому перевіряється ступінь людяності, є ставлення до гранично Інших, до тварин.

Від моралі до права

Перший у світі закон про захист тварин під назвою «Акт про попередження жорстокого й негідного поводження з худобою» було прийнято 1822 року у Великій Британії. Зусиллями члена британського парламенту Річарда Мартіна та лорда-канцлера Томаса Ерскіна вперше в історії людства коні та інші сільськогосподарські тварини отримали законодавчий захист від страждання. А за два роки, 1824-го, у Лондоні було створено й першу громадську організацію у сфері захисту тварин – «Товариство попередження жорстокого ставлення до тварин». 1840 року за сприяння королеви Вікторії воно отримало статус королівського (RSРСА).

Поволі, однак рух, спрямований на захист прав усього живого жити без страждання, ширився світом. На початку минулого століття його осередки виникли на всіх континентах. 1959 року створено Міжнародне товариство захисту тварин (WSPA), що згодом зорганізувало систему інспекторів, які ведуть роботу із захисту тварин у всьому світі. У грудні 1968-го в Парижі підписано Європейську конвенцію про захист тварин при міжнародних перевезеннях, що набула чинності 1971 року (до речі, цей документ Радянський Союз ратифікував у листопаді 1990-го, однак Україна не ратифікувала й досі). Її сенс у тому, аби під час перевезення убезпечити тварин від страждання, якого можна уникнути. Це ж так просто: якщо можна зробити краще, навіщо робити гірше?

Та переламним у боротьбі за права живого на життя без спричиненого людиною болю став 1978 рік. Тоді, 15 жовтня, у штабі ЮНЕСКО в Парижі було проголошено Всесвітню Декларацію прав тварин. Її прозорі рядки, до яких людство йшло тисячі років, запалюють у серці гордість за свою належність до роду людського, вони – краплина спокутування людством війн і геноцидів, інквізиційних вогнищ і концтаборів. Це так просто: «Життя – єдине, всі живі істоти мають спільне походження й набули відмінностей під час еволюції виду», «Усі живі істоти мають природні права…», «Презирство й навіть нехтування цими природними правами завдають серйозної шкоди Природі й ведуть до здійснення злочину проти тварин…», «Співіснування видів передбачає визнання людським видом права іншої тварини на життя…». І нарешті: «Повага до тварин з боку людини є невід’ємною від поваги людини до людини. Усе тваринне життя має право на повагу».

Уже наступного, 1979-го, року, під час виборів у Великій Британії справою честі й неписаним обов’язком усіх політичних гравців було висловитися з питання захисту тварин. У березні 1986-го в Страсбурзі підписано Європейську конвенцію про захист хребетних тварин, що використовуються для дослідних та інших наукових цілей, сенс якої той самий – не завдавати страждань живому там, де їх можна уникнути. А в листопаді 1987-го в Страсбурзі 21 країна – член Ради Європи (Австрія, Бельгія, Кіпр, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Ліхтенштейн, Італія, Люксембург, Мальта, Велика Британія, Голландія, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Північна Ірландія) – підписала Європейську конвенцію на захист домашніх тварин, яка констатувала: «Людина має моральне зобов’язання поважати всі живі істоти… Між людиною й домашньою твариною існують особливі стосунки…» І висновок, знову ж, – простий і прозорий, як Божий день. Висновок, що мав стати і став для Європи принципом співіснування представників різних родів живого: «Ніхто не має права вбивати тварин, завдавати їм болю й страждання», «Ніхто не має права покинути домашню тварину напризволяще». Відповідальність людини за свої вчинки – ось лейтмотив Конвенції.

«Ми відповідальні за тих, кого приручили» – ці болісно-сонячні слова Антуана де Сент-Екзюпері раптом стали зрозумілими пересічним громадянам і політикам, домогосподаркам та інтелектуальній еліті старенької Європи. І перетворилися на керівництво до дії. Переважна більшість європейських країн ввела до своєї законодавчої бази доповнення до цих вимог, мета яких – зменшити страждання живого. Це закони, що підштовхують до… добра і співчуття. Закони, у яких живе постає не об’єктом регулювання, а цінністю. Тому що воно – живе. Тому що, так само як людина, є воно крихким і недовготривалим, смертним і стражденним. І за спричинення страждання й смерті власними руками людина має нести відповідальність. Європа нарешті зрозуміла: лише поширивши заборону вбивства на все, що може бути вбитим, можна домогтися поваги й до людського життя. Людина – не єдина істота, яка живе. Життя взагалі – священне.

Решта країн світу, і європейські – зокрема, імплементувавши у своє законодавство вимоги Конвенції, додали й власні. Так, у Туреччині за погане поводження з тваринами – два роки ув’язнення або штраф до 250 дол. У Сінгапурі за вбивство собаки – теж ув’язнення або штраф до 800 дол. У Канаді, Ірландії та більшості штатів Америки порушника чекає сума в кілька тисяч або ж – ув’язнення. У Швеції, якщо перехожий побачить, що собака перебуває в автівці із закритими вікнами, він має право безкарно розбити вікно, аби тварина дістала змогу дихати повітрям. А якщо водій авто збив собаку чи кішку, він повинен негайно завезти її до ветеринарної лікарні. Заборонено залишати домашніх тварин голодними, заборонено лікувати їх без анестезії. І всі заборони та вимоги б’ють в одну ціль: якщо страждання можна уникнути, його слід уникнути. У Німеччині ж права тварин гарантовано навіть конституцією держави, зокрема статтею, якою державу зобов’язано поважати честь і гідність не лише людини, а й тварини.

Отож на шляху до Європи – цей малопомітний, однак істотний і на сьогодні майже нездоланний для нашої країни бар’єр. Не наше членство в СОТ, не оборонне співробітництво з НАТО. Ні, «собаче питання» – ось наше мірило. Ми, прагнучи до співдружності різних і рівних, ніяк не можемо второпати, що нас поважатимуть настільки, наскільки ми самі здатні поважати інших. Іншого. Навіть якщо цей інший бігає на чотирьох лапах і весело махає хвостом.

І безглузда для вітчизняного обивателя та вітчизняного політика «собача проблема» вже найближчим часом може мати для країни вельми наочні наслідки. За словами міжнародних експертів з Австрії, Великої Британії, Франції й Німеччини, що періодично відвідують Україну в рамках інспектування підготовки нашої країни  до чемпіонату з футболу Євро-2012, невирішеність проблеми безпритульних тварин у столиці до початку чемпіонату може зруйнувати імідж усієї країни.

Безпритульна проблема

Значною мірою даючи собі в тому звіт, Верховна Рада 21 лютого 2006 року нарешті прийняла закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Ст. 2 цього закону визначено, якими ще законодавчими актами врегульоване це питання. Це – закони України «Про тваринний світ», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про ветеринарну медицину, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, «Про захист населення від інфекційних хвороб». І нібито все гаразд, закони є, навіть ціла їх низка. Тільки кого й від чого вони захищають: чи то тварин від жорстокого поводження, чи то людину від тварин, існування яких її жорстокістю ж і спровоковане?

Почнемо з того, як визначає один зі згаданих законодавчих актів поняття «тварина». «Тварини – біологічні об’єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі… а також сперма, зиготи, … ембріони тощо». Цікаво, чи погодився б хтось із шановних законодавців, аби його, вінець природи, визначили як об’єкт, рівний за своїм статусом зі спермою його ж батька? У рабовласницькій Греції раба визнавали лише знаряддям, що розмовляє. Чи далеко ми просунулися від того вперед, якщо на сьогодні за українським законодавством жива істота – це лише сперма, яка бігає?

Отож тварина – об’єкт. У кращому разі – об’єкт піклування. Такий самий, як і корисні речовини, угіддя, ліси й надра, речі, позбавлені душі й життя. Їх, ясна річ, треба охороняти – заради блага людини. Такою – об’єктом піклування – у законодавстві тоталітарних країн поставала й сама людина. Ми це вже проходили, і не так давно: коли головною проблемою суспільства було «нагодувати», а питання честі, гідності, свободи вважалися ідеалістичними вигадками й буржуазними витребеньками. Ми знаємо вже, у які мільйонні жертви це обійшлося. Однак вперто бажаємо наступати на ті самі граблі. Поки законодавство не визнає права, воно, хоч би який «соціально орієнтований», «гуманний» вигляд мало, залишається законодавством для держави, а не для людини. І людина в ньому – лише об’єкт піклування, якого (заради його ж таки блага) слід позбавити права розпоряджатися власним життям, з гамлетівським питанням включно: жити цьому об’єктові чи ні, вирішуватиме держава, а не він сам.

У базовому законі «Про тваринний світ» – тільки одна згадка про захист тварин, у ст. 8, яка встановлює, що право власності на об’єкти тваринного світу припиняється, окрім іншого, і в разі жорстокого поводження з дикими тваринами. Та хіба можна бодай встановити факт жорстокого поводження чи то з дикою, чи з домашньою твариною, якщо решта статей цього та інших законів виключають розгляд тварини як суб’єкта правовідносин, як істоти, що має якесь право – право на життя? Якщо всі вітчизняні закони створено з позицій панування людини над іншими живими істотами, привласнення людиною права вирішувати «жити чи ні», то неодмінно залишатиметься загроза того, що таке право вирішувати й щодо людей рано чи пізно перебере на себе якась інстанція.

У ситуації з безпритульними тварини, що, зраджені й скривджені людиною, бігають вулицями міст, саме це й відбувається. І не може не відбуватися в умовах, коли ухвалений понад два з половиною років тому закон «Про захист тварин...» фактично не починав діяти. І то не дивно. Для того, щоб він працював, він має не випадати з решти правового поля. На сьогодні ж маємо ситуацію, коли цим законом (ст. 28) управління у сфері захисту тварин від жорстокого поводження покладено на «центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища», тобто – на Мінприроди. Водночас згідно з законом «Про тваринний світ» опікування проблемою безпритульних тварин до компетенції того міністерства не належить. Проблема ця фактично, висловлюючись мовою зоозахисників, немає куратора. А отже – покинута напризволяще, сама – безпритульна. І доля тварин, а отже – й імідж України у світі, залежить від гуманності працівників служб утилізації сміття, що сьогодні займаються їхнім відловом і знищенням. Вдумайтеся, панове! – Жива істота – сміття. Десь ми вже таке чули – не в доброму місці і не в добрий час.

Правові суперечності, викликані перманентною неузгодженістю різних законів між собою, прирікають закон «Про захист тварин…» бути іграшкою, призначення якої – зачарувати стареньку й довірливу Європу нашою «прогресивністю». Він існує для зовнішнього світу, для звітування перед міжнародними інстанціями. Для внутрішнього ж ужитку застосовується дивовижна й узвичаєна, хоч і не прописана в законах, практика, коли розв’язання проблеми гуманізації суспільства, його захисту від власної жорстокості перебуває у віданні місцевої влади. Тоді чи вбиватимуть живих істот «без суду і слідства», а чи милуватимуть, вдаючись у намаганні скоротити їхню чисельність, лише до гуманних методів, залежить виключно від того, полюбляє або не полюбляє якійсь мер котиків і собачок. І хай начуваються всі, якщо має місце останнє: подальші події залежать лише від фантазії виконавців «скорочення».

Нині під гаслами гуманізації й прикриттям корочками закону практикують ті самі, що й колись, якщо не гірші, дикунські методи «захисту людей від біологічних об’єктів». Про яку гуманізацію йтиметься, якщо відстріл кулями замінити на заборонений законом відстріл курареподібними препаратами – дітіліном (інші назви – лістенон, міорелаксант, суксаметонія хлорид)? Чи сприятиме ствердженню в суспільстві визнання за живим права на життя без страждання заміна слова «вбивство» на інше, скажімо «присипляння» або й «відловля зі знерухомленням»? Змінилися слова, вивіски, та не змінилося головне – правове ставлення до живого не як до цінності, а як до непотребу.

Світло й тіні вітчизняної гуманності

Торік улітку весь світ збирав підписи під петицією на знак протесту проти цинічно жорстокого провадженого міською владою знищення собак у Чернігові та Сумах, цей рік розпочався масовим знищенням тварин міською – за рішенням місцевих влад – в Ужгороді, Чернігові, Кременчуку, Житомирі, Рівному. Поширена практика отруєння тварин різноманітними отрутами (при тому труяться й домашні, хазяйські тварини та ризикують бути отруєними людські діти), закопування в землю живцем, ламання шиї чи забиття до смерті. Чого ж тоді дивуватися, що для всього світу ми – дикуни, які й досі, навіть усупереч власному, далекому від європейських норм, законодавству в цій сфері, припускаються масового знищення тварин варварськими методами з завданням жорстокого болю й страждань?

Навіть здійснений у деяких регіонах (Київ, Харків) перехід до, здавалося б, гуманних способів регулювання чисельності безпритульних тварин шляхом стерилізації обернувся несподіваним жахом. Стерилізація по-харківськи – це коли прооперованих тварин тримають чотири дні в  жахливих умовах (клітинках, розміром не більше самої тварини, де вона, не маючи змоги поворухнутися, лежить у продуктах власної життєдіяльності), а потім відпускають на вулицю, де в них з фактично свіжих ран на животі випадають кишки і тварини тяжко конають.

Харків – одне з кількох міст в Україні, де на міському рівні прийнято Програму скорочення чисельності тварин гуманними методами. Крім нього таку програму спромоглися прийняти Київ, Одеса й Вінниця. І в кожному місті з її реалізацією відбуваються  свої дива. В Одесі за лаштунками справді чудово організованої за допомогою Німецького товариства захисту тварин масової стерилізації поширюються випадки не менш масового й цілеспрямованого отруєння безпритульних собак. Влада запевняє громадськість у своїй непричетності.

Те саме відбувається й у столиці. І тут влада теж біла та пухнаста. Ба більше. Широко розрекламована київською владою Програма вже сьогодні обертається зростанням кількості безпритульних тварин на вулицях європейської столиці – з усіма відповідними наслідками. І дивуватися тут теж нема чому. Адже, попри прилюдне оголошення про виділення 72-х мільйонів гривень на  реалізацію Програми, кошти з міського бюджету на неї так і не пішли. Відтак місто, де, за приблизними підрахунками мерії, пліч-о-пліч з городянами мешкають близько 30 тисяч безпритульних собак, забезпечує щоденну стерилізацію лише шістьох (!) з них. На рік виходить ледь більше двох тисяч. За таких темпів стерилізації скорочення популяції просто не може відбуватися, навпаки – іде її збільшення. Зрозуміло, що під цим приводом дуже зручно й саму Програму оголосити неефективною й згорнути. Зрозуміло й інше: розв’язання цього питання таки відбуватиметься – дідівськими методами й поза межами правового поля.

Ужгород – єдине місто, де вбачаються ознаки намагання надати закону «Про захист тварин...» практичну дієвість. Тут на рішення міської влади про знищення безпритульних тварин у місті обласна природоохоронна прокуратура відповіла судовим позовом на адресу міськвиконкому. Після чого містом прокотилася хвиля масових отруєнь собак і котів. І тут влада до них, ясна річ, не причетна. І знову – протести вітчизняної й міжнародної громадськості. Знову в очах світу ми – дикуни й варвари.

Причина такої «гуманізації» по-українськи – не лише відсутність передбачених «Перехідними положеннями» Закону нормативно-правових актів та істотні законодавчі суперечності. До речі, уже згаданим Перехідними положеннями цього закону (розділ 6) на приведення у відповідність з ним решти законів було відведено два місяці. Такий же термін був визначений і для розробки необхідних підзаконних актів. За два з половиною роки жодного кроку в цьому напрямку зроблено не було! А ми ще дивуємося, що закони в нашій країні не діють, або діють якось не так, як, здавалося б, мали. Якої законослухняності чекати від чиновників низової ланки, якщо найвища влада, ухваливши закон, забуває про власні зобов’язання, нею ж там прописані?

Однак головна причина культивування в суспільстві жорстокості полягає все ж в іншому – в тому, що порушення закону, який має створити умови для її викорінювання, є надзвичайно зручним і ефективним засобом привласнення чиновниками передбачених на розв’язання проблеми безпритульних тварин бюджетних коштів. Мірою збільшення кількості болю й страждання живих істот більшають і статки причетних до того чиновників, дії яких, знову ж усупереч закону, досі перебувають поза державним і громадським наглядом.

18 вересня 2008 р. у Києві пройшла прес-конференція “Євроінтеграція України: собачий вимір” за участю представників регіональних зоозахисних організацій України. Бізнес на крові, практикований на державному рівні, є одним з найтяжчих каменів спотикання на шляху нашої країни до Європи. Такою була визначальна теза учасників прес-конференції. Вони висловили одностайну думку: в державі, де не дотримуються права живих істот на життя без болю й страждань, не може бути й цивілізованого ставлення до людини як теж живої істоти. Тому нагальною є необхідність розробки Національної програми захисту тварин (власне, – захисту суспільства від жорстокості), розробки нормативно-правової бази, яка б уможливила дієвість закону, ратифікації основоположних міжнародних документів у цій сфері. 

Було сформульовано й вимоги до Кабінету міністрів України, серед яких, крім згаданих вище, – участь зоозахисних організацій України в розробці Національної програми й роботі над нормативно-правовими актами, передача управління діяльністю у сфері поводження з домашніми та безпритульними тваринами міністерству охорони навколишнього природного середовища, а головне – негайне припинення ганебної практики знищення безпритульних тварин в Україні. З пакетом вимог учасники прес-конференції провели дводенне пікетування Кабінету міністрів під гаслом «STOP зооциду в Україні!».

Наслідком громадської активності стала домовленість зоозахисників з урядом щодо створення робочої групи за їхньою участю. Однак, попри визначені терміни, Мінприроди не поспішає братися до роботи. А куди й навіщо поспішати, якщо,  на думку його чільників, популяціям собак і кішок нічого не загрожує?

Як звикли ми мислити в поняттях популяції, а не окремого індивіда, що зазнає страждань! Менталітет, панове… Однак не національний, а тоталітарний менталітет. Адже й громадяни, розбещувані законодавцями, самі не проти «порегулювати» кількість тварин, що перебувають в них на утриманні, і бадьоро викидають «зайвих» на смітники або ж, у кращому разі, віддають у «притулок», де на них чекають смертельні хвороби, бруд, брутальність персоналу і, зрештою, тяжке і тривале помирання.

Яка Європа, панове? У нас – менталітет! І він старанно підгодовується майже пропагованим «гламурним полюванням» сильних світу цього. За даними правоохоронних організацій, чисельність лише зубрів – тварин, занесених у Червону книгу! – за роки незалежності скоротилася втричі: з 685 голів у 1992 році до 255 – у 2007-му. Всього за 15 років в Україні, за даними, оприлюдненими в ЗМІ, знищено з урахуванням відтворення, близько 1100 зубрів. При цьому повністю знищено їхні популяції в Чернігівській, Рівненській, Хмельницькій та Івано-Франківській областях. І це – лише через полювання VIP-персон.

Здається, ще з часів нестримного Віссаріона Бєлінського українці зробили для себе висновок: мірилом російської демократії є українське питання, оскільки най-найдемократичніший росіянин ладен погодитися на існування українця лише за умови, що той – такий самий росіянин, тобто – не українець. Видається, за європейськими мірками, ми – не кращі. І мірилом нашої людяності є й ще довго буде «собачо-котяче» питання. Адже за 17 років незалежності Україна не спромоглася ратифікувати ЖОДНОГО з міжнародних документів у цій сфері і створити ЖОДНОГО закону європейського рівня. Менталітет…