Єдність мовно-культурного простору як чинник націотворення

Притаманне утилітарному марксизму ставлення до культурного складника людського буття як похідного від «економічного базису», непродуктивного, додаткового призводило й досі призводить не лише до фінансування галузі за залишковим принципом. Його наслідком є й ігнорування сучасними вітчизняними політиками націотворчого потенціалу культури, а отже – й її політичної, так би мовити, насиченості. Зрештою, існування двох різних за політичними орієнтаціями Україн (і відповідна перманентна боротьба двох соціокультурних моделей розвитку країни) саме спричинено передусім культурно-світоглядним розколом суспільства. Задавнене політичне протистояння еліт Заходу й Сходу України є лише віддзеркаленням несумісності двох систем цінностей, двох морально-етичних систем та істотних відмінностей у культурних орієнтаціях цих частин України. Варто коротко нагадати, про які ціннісні системи, власне, йдеться.

Свого часу радянський, а пізніше – видатний американський учений Володимир Лефевр, засновник математичної психології, під час проваджуваних ним досліджень зіштовхнувся з фактом існування двох різноспрямованих етичних систем, яким він, не надто переймаючись термінологічним пошуком, дав назву Першої й Другої. Так само експериментально він виявив, що Перша морально-етична система притаманна представникам суспільств, умовно називаних Західними (або ж, у термінології Карла Поппера – відкритими), Друга – представникам суспільств Східних (замкнених). Їхніми головними  характеристиками є, в першому випадку, надання переваги особі (одиничному) над будь-яким загалом і тлумачення загалу як похідного від поєднання одиничностей; неможливість поєднання доброї мети з поганими засобами її досягнення; орієнтація на пошук порозуміння й компромісу в спілкуванні. Натомість замкнене суспільство формує в його представників поціновування загалу як найвищої цінності, від якої будь-яке одиничне є похідним і не самоцінним; виправдання будь-яких засуджуваних засобів досягнення мети благородністю самої мети; орієнтацію на конфронтаційну поведінку.

Зв’язок між поглядом на особу як висхідну цінність і орієнтацією на пошук порозуміння очевидний: якщо будь-яка особа є цінністю, то за нею визнано право бути самою собою – іншою щодо будь-кого іншого, а отже, моє існування й мої власні погляди є лише одними з можливих, а я самий, відповідно, мушу шукати порозуміння з тим Іншим, який не гірший за мене. Відповідно, в Другій морально-етичній системі діють протилежні закономірності. Оскільки особа тут не є цінністю, а є лише похідним і вторинним від єдності (спільноти, громади, суспільства тощо), то й «я» маю право на існування лише тією мірою, якою «я» є відповідний загально громадським ознакам, якою в моїх поглядах відображено потреби й інтереси громади. І коли я щось висловлюю, то, власне, це висловлюю не «я» як такий, це радше громада висловлює себе через мене. Тоді будь-хто, хто не погоджується зі мною, тим самим зазіхає на мою спільноту як найвищу цінність, конфронтує зі спільнотою і є, відповідно, її ворогом. У такій ситуації той, хто не погоджується зі мною, не лише не вартий мого порозуміння з ним, а й мусить бути щонайменше навернений на мої позиції, або ж і знищений. Якщо Перша система формує в своїх носіїв толерантність до Іншого та його іншості, то Друга – войовничість до нього і його несприйняття.  

Як бачимо, стрижнем відмінності систем є протилежна оцінка одиничного й загального (особи й громади). Вона ж спричиняє й відмінності в поведінкових орієнтаціях. Перша система, орієнтована на динамічний розвиток суспільства, в якому вона поширена, створює сприятливі умови для сприйняття новацій та будь-чого іншого взагалі. Вона забезпечує, таким чином, можливість різноманітних трансформацій суспільства та його діалогу з іншими, відмінними від нього. Панування другої забезпечує стабільність, незмінність характеристик суспільного життя (аж до його стагнації) і, відповідно, відторгнення новацій та несприйнятливе, вороже ставлення до всього, що виходить за рамки усталеного, загальноприйнятого.

Поширення двох цих систем у межах однієї країни з їх локалізацією в різних її частинах створює небезпечну, потенційно заряджену конфліктом ситуацію. Парадокс такого співіснування в тому, що в той час, як представники Першої системи толерантні до своїх світоглядних опонентів і схильні до визнання за ними права на існування в їхній самобутності, носії Другої налаштовані конфронтаційно і право на існування відмінних від них «західняків» визнають лише за умови їхнього перетворення на таких самих «східняків». В умовах постійного зіткнення прибічників визнання альтернативи з поборниками її невизнання важко сподіватися на зниження рівня конфліктогенності в країні природним шляхом – через «переростання» або ж «розсмоктування» самої ситуації.

Чи можливе подолання світоглядного розколу країни? - Можливе. Через цілеспрямоване формування спільної системи цінностей, що забезпечують толерантне сприйняття Іншого – західних цінностей. Цариною, де генеруються й транслюються цінності, є сфера культури. Нині існування глибинних розбіжностей між частинами країни, нецілісність її мовно-культурного простору сьогодні підживлюються (і стихійно, і цілеспрямовано) не в останню чергу тим, що «надходження» культурно-дозвіллєвої та суспільно-політичної інформації в цих культурних регіонах здійснюються з джерел різної локалізації. «Полюси впливу» на світоглядно-культурну ситуацію в Україні не лише «працюють» на збереження протилежним чином орієнтованих систем цінностей. Стан, коли джерела культурного впливу мають у межах держави однакові правові можливості, об’єктивно сприяє консервації рівня конфліктогенності й перетворює перспективу подолання конфлікту ціннісних систем вельми гіпотетичною. Сягти позитивного результату здатна лише цілеспрямована робота держави над формуванням її єдиного культурного простору.

Ба більше. Культурна самоідентифікація людини, на відміну від її забезпеченої фактом народження належності до певної спільноти, є акцією вільного й свідомого вибору. І відтак – акцією, що забезпечує національну самоідентифікацію.  Культурний вибір є чинником визначеності людини як такої істоти, що отримує свою сутність не від народження, а від певної спільноти. Якщо соціалізація є необхідною умовою становлення людини як людини, то інкультурація забезпечує її становлення як особистості, Залучення до культурного світу як передусім світу цінностей є, таким чином, чинником націотворення. Для доведення цієї тези варто звернутися до зіставлення двох понять, якими позначено два види спільнот – етносу й нації.

У визначенні поняття етносу звернімося до самої мови, до того, як функціонує це поняття у мовному вжитку. Коли людина визначає себе як належну до певного етносу – як українця, англійця, француза, поляка, єврея тощо, вона передусім має на увазі не місце свого народження, виховання чи проживання, не своє громадянство, а таку саму належність її батьків. Етнічна належність не обирається, а «задається» - фактом походження, У визначенні етносу домінантною ознакою є генетична спільність – спільність «крові». Решта – єдність у формах життєдіяльності, в міфології, обрядовості, релігійних уподобаннях – похідне. Отже, етнос – об’єднання біокультурне, його конститутивна ознака – генетична спорідненість, спільність походження, на ґрунті якої сформована культурна єдність.

А коли ми говоримо про націю? Модерну націю, зокрема? Від початку доби, що отримала в історіознавців назву – Новий час і початок якої датовано 17 століттям. Які тоді відбуваються процеси в зміні комунікативних зв’язків? Мабуть не випадково, що модерна нація з’являється разом з формуванням машинного способу виробництва і пов’язаного з ним розвитку ринкових відносин. Саме з формуванням ринкових (виробничо-обмінних) зв’язків між різними частинами якогось соціопростору формуються й нації. Обмінні відносини, породжені, спровоковані й підживлювані потребами машинного виробництва, «зшивають» різні частини етносу з їх локальними відмінностями (а подеколи й різні етноси) в єдине ціле. Наслідком такого «зшивання» є формування єдиного економічного (виробничого й торговельного) простору, у межах якого кожен його мешканець через такі обмінні стосунки спілкується з усією рештою його представників.

Нація (хоч би йшлося про націю моноетнічну, а хоч би – й поліетнічну) – передусім економічна спільнота. Однак така економічна спільнота, на ґрунті якої актуалізується культурна спільність. Відтак, попри те, що й етнос, і нація як певні спільноти мають у своїй основі необхідний культурний складник, ґенеза того складника відмінна: етнічну належність людині «задано наперед» – її походженням, а забезпечуване батьками виховання «спричиняє» й формування етнокультурних ознак особи. Національна належність не тотожна етнічній, а є актом культурного вибору уже сформованої особи і залежить не від батьківського виховання, а від того, чи забезпечує її соціально-культурне середовище. Етнічна належність дана людині від народження, і відсутність належного етнокультурного виховання її не скасовує. Національна належність є результатом інкультурації особи, засвоєння особою певної системи цінностей, поглядів і способу життя не в консервованому вигляді в колі сімейного виховання (що є бажаним, але не обов’язковим, оскільки в цьому колі формуються культурні засади етнічної належності), а в значно ширшому колі «живого спілкування» – в соціумі.

Відтак національна належність є наслідком свідомого вибору особи, вибору, забезпечення якого залежить від того, чи було надано особі можливість оволодіти саме цією національною культурою, визначальною ознакою якої є мова.  Мова – культурний код національного життя. В її живому функціонуванні ретранслюються й культурні цінності. 

Етнічна належність не передбачає й не припускає вибору. Національна його потребує.  І те, яким буде вибір, залежить як від уподобань особи (які самі формуються під визначальним впливом соціокультурного середовища), так і від того, наскільки соціально-культурне середовище сприяє формуванню спільних культурних ознак членів якоїсь спільноти.

І, якщо йдеться про формування системи цінностей, відповідних Першій морально-етичній системі, то український культурний континуум є винятково сприятливим для забезпечення такого формування. Цінність особи разом з цінністю спільноти – ось світоглядна формула українства, відбита в художній творчості, у філософських концепціях, у культурних артефактах у цілому. Українці (і не лише з часів Костомарова з його знаменитою компаративістською роботою, присвяченою аналізу світовідчуття й способу організації життя двох націй – руської й української, а й з часів авторів Києво-Печерського патерика, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича й – до сьогодні) у світоглядному плані завжди були, є й залишаються екзистенційно й персоналістські орієнтовані. «Я й моя воля (воління) в єдності з цінністю того, що більше, ніж я» – таким є переживання українцем свого місця у світі. Російська література, філософія, культура в цілому демонструє дещо вельми відмінне, демонструє «ми» як надцінність. У цій специфіці українства закорінено й драматизм української історії. Однак у цьому ж – величезний потенціал на майбутнє у світі, де цінність людської особи корелює з її свободою та співвіднесеністю з вічними цінностями – етичними.