На Майдані не квітнуть тюльпани

Політична лихоманка вплела синьо-білі та червоні кольори у київську весну, наповнила повітря смородом біотуалетів та агресивним мажором низькосортної попси, а статистику кримінальних злочинів збільшила до 65 %.

Кияни більше не гуляють вечорами на Майдані, а вдень, з виразом облич, повними огиди (аби знайомі не зарахували їх часом до табору підтримки найманців-яничар), швидко пробігають повз військові намети, що проросли тут на місті тюльпанових клумб. Не позаздриш студентам консерваторії, музичний слух яких страждає від звукового тероризму. А як у цьому ґвалті доводиться заколисувати немовлят заручникам цього дебошу, що мешкають поблизу з Майданом Незалежності?

 І хто б підняв питання про моральну компенсацію за ті скажені децибели, які можуть довести до неврозів та психозів будь-кого? Але ватажкам трудящих мас байдуже. Зі сцени лунають їхні пафосні заклики про „національну єдність” та „стабільність”, від якої дрижать шибки у кілометровому діаметрі навколо епіцентру цього сценічного дійства, з приводу котрого класик закричав би своє сакраментальне „Не вірю!”.

І не зрозуміло, хто вірить  –  адже тут не густо й найманців. А скільки коштує патріотизм наших регіональних братів? Моє обережне розпитування виявляє, що їх тут поділили на сорти. Студентів медичного університету, що прогулюють заняття за наказом Януковича – цінують по 130 грн за штуку, вибачте, за голову; харківським студентам видають по 80, а киянам – тицяють по 50. З певних джерел відомо, що від початку для приїжджих було виділено суму у 200 грн за добу, однак певна кількість монет прилипла до волохатих рук їхніх бригадирів.

Дотримуючись режиму перекличок та отримуючи платню, „янучари” не стоять на мітингу, а долучаються до столичного життя, цікавляться ж, звісно, не музеями та театрами. Вражає передусім їхній вигляд: у багатьох темні від регулярного підігріву алкоголем фізії, одягнуті так, наче не перевдягалися від початку дев’яностих. Таких людей можна зустріти в депресивних містечках Донбасу, де мені довелося побувати два роки тому.

Знайомий чоловік з Донецька, з яким ми разом побували на екскурсії цього незнаного Майдану, сказав, що такий контингент не презентує його рідне місто: люди, які займаються справою, на мітинги не їздять, тут, на Майдані, працевлаштувався безробітній Донбас...

Мабуть, ми маємо втішитися, що східно-південний регіон зітхнув, позбавившись від такої кількості непутящих. Але ж чи мають їм дякувати кияни, яким вони привезли у дарунок кримінальний дух „Шансону” та додали відсотків столичній кримінальній статистиці? Дві дівчини-студентки пристойного вигляду наскаржилися нам, що побоюються повертатися додому в одному автобусі з синьо-білими чоловіками. На наше запитання, чому вони сюди приїхали, дівчата стисли плечима й висловили парадоксальну думку: „ Ми взагалі-то за помаранчевих, але тут платять. І якщо ми тут постоїмо – то ж нічого не зміниться”.

В усякому разі синьо-блакитних поводирів дуже влаштовувало б, що нічого не мінялося у головах людей і щоб вони „єдіногласно” віддавали свої голоси за стабільність сталінського зразка. Пробираючись цим чужим Майданом, ми з болем спостерігали людей під червоними знаменами, вдягнутих по моді часів Брєжнєва. Їхні довірливі обличчя були сповнені надії. Можливо, тут дехто отримав своє матеріальне заохочення як винагороду за свою таку-сяку ідейність, не усвідомлюючи, що хтось сильний і нахабний обікрав їх і на їхні ж гроші змусив їх думати, що мабуть, так і треба: „Янукович наш, будемо за нього”.

Їм, задуреним злиднями й важкою працею в суміші з дешевою горілкою, несила зрозуміти, що цей „у доску свій”  Янукович в окремо взятому регіоні показав їм зразок того „раю”, у який він з братками перетворив би Україну, якби тільки йому те дозволили.         „Рай” з териконами та сміттєзвалищами, з депресивними занедбаними містечками, з животінням на рівні мінімальних потреб, з підтасовкою моральних цінностей, з знеособленням національних прикмет, з перетворенням громадян в біомасу, що раз у чотири роки перетворюється в електорат.

Добра штука інтуїція: хоч би як називали свої партії Янукович, Мороз та Симоненко, а суть та ж сама: усі вони – мутанти, що ведуть свій родовід від великих учителів та практиків тоталітаризму. Звідси вам і ставлення до мови української, й до самого українського духу, звідси і невизнання голодомору геноцидом.

Не навчилися „православні комуністи” каятися, а все тому, що благословенного 91-го не розпочався з відомих причин гучний на весь світ, не гірший від Нюрнберзького, процес над незліченними злочинами компартії. І, як наслідок, маємо сьогодні суспільство без ідеології, без національної ідеї, без моралі. То ж холодної весни 2007-го не розквітнуть на Майдані тюльпани. Однак, є надія на весну наступну. Така вже їх, тюльпанів, живуча природа.