Українське телебачення і новітній газОват

Газова баталія може розглядатися як складова війни, яку ведуть (в тому числі і в інформаційному просторі) проти України кремлівсько-газпромівські чекісти.

Володимир Ульянов-Ленін дуже любив повторювати одну фразу Наполеона, яка в його перекладі звучала так: треба спершу встряти у серйозний бій, а там уже буде видно. Чи й справді несамовитий корсиканець говорив колись саме так, чи це вже тонкощі ленінського перекладу (бо надто вже скидається ця настанова на славнозвісне російське «авось», а не на керівний припис кадрового артилерійського офіцера), – але не тільки вітчизняний політикум, а й українське телебачення донині живуть за цим принципом. Головно ж за його другою частиною – «...а там уже буде видно».

 У серйозний бій Україна, поза сумнівом, устряла. У бій із «Газпромом», отже, з усією чекістсько-бюрократичною кремлівською імперією. Тут не місце для оцінювання розважливості і професійності політиків, які щиро керуються наполеонівсько-ленінською настановою. Мова про інше: про те, в якій стадії готовності до максимально повного висвітлення подій виявилося вітчизняне телебачення, як воно подавало аудиторії вістки з поля газової битви.

 А от так і подавало, майже без винятків: що бачу, про те і співаю. «Газпром» заявив, «Нафтогаз» відповів, Путін-Тимошенко-Ющенко-Медвєдєв, Київ-Москва-Стокгольм-Брюссель, «РосУкрЕнерго», 210, 250, 418, хінді-русі бхай-бхай, а хохли й москалі – зовсім навпаки.

 Ясна річ, викликати на новорічні свята із заслужених коротких канікул весь журналістський корпус, щоби видати на-гора більш якісний і змістовний продукт було би надто жорстоко, але мусять же бути у телевізійників бодай мінімальні професіоналізм (у який входить уміння передбачати головні сценарії розвитку подій) та шкурний інтерес (бо ж у разі ціни на газ у 418 доларів за 1000 м3 перспективи існування більшості телеканалів України стають вельми примарними...). Бажано було б мати й серйозніше розуміння подій, але вже цього досить, щоб давати аудиторії ширшу інформацію, без якої зміст чинної навкологазової ситуації залишається непроясненим.

 Чого ж бракувало в повідомленнях наших телеканалів для досягнення такої – бодай відносної – ясності?

Ось декілька сюжетів та бекґраундів.

 Десь на початку листопаду голова правління «Газпрому» Олексій Міллер (той самий, який частує нас газом за «ринковою ціною» в 418 доларів) заявив, що з нового року ціни на газ для європейських споживачів знизяться приблизно вдвічі і становитимуть 270-300 доларів за тисячу кубометрів (це середньорічні ціни, що дуже важливо у нашому випадку). Має бути, якщо пошукати, й синхрон цієї заяви Міллера. Так само, як і його заяви, зробленої посеред літа, коли ціни на нафту на Нью-Йоркській товарній біржі сягнули космічної висоти в 150 доларів за барель – мовляв, зараз ціна газу для Європи перевищуватиме 500 доларів за 1000 м3, а якщо ціни на нафту перевищать 250 доларів, то ціни на газ зростуть понад 1000 доларів.

 З цього навіть школяр зробить висновок, що 418 доларів за 1000 м3 може бути «ринковою» ціною на газ для України у січні, а у березні ця ціна вже становитиме 200 доларів (бо часовий лаг при розрахунках ціни становить тут півроку, тобто береться до уваги ціна на нафту півроку тому, якщо дещо спростити формулу «газового ринку»). Отож і виходить, що 250 доларів за 1000 м3 – зовсім не пільгова ціна, якщо врахувати істотно коротшу відстань транспортування газу до України у порівнянні навіть із Польщею чи Чехією.

А ще варто постійно нагадувати: «Газпром» має намір упродовж поточного року збільшити ціни на газ для власне російського споживача на 25% (на 5% підняли з Нового року, далі буде) у 2010 році – на 30% і в 2011-му – на 40% (щоразу у відношенні до попереднього року). Тож 2012 року щасливі росіяни матимуть рівність внутрішніх і зовнішніх цін на газ (ця інформація мала би подаватися спеціально для тих, хто розповідає: треба дружити з Росією чи навіть увійти до її складу, щоби завжди мати дешевий газ...).

Ну, а те, що Білорусь сьогодні справді має нижчі, ніж Україна, ціни на газ – про це також треба говорити, так само як і про ціну такої ціни: контроль з боку «Газпрому» за «Белтрансгазом» й обіцяне державне визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. Проте знов-таки: час дешевих вуглеводнів (синхрон Путіна чи Медвєдєва!) справді закінчився. І для Білорусі це також стане фактом через кілька років.

Ну, а як обійти згадку про «швейцарську» компанію «РосУкрЕнерго» і про те, що чомусь дивовижним чином Швейцарія у газовому конфлікті не задіяна? Чи, може, (синхрон!) вся справа у недавній констатації Путіна: «РосУкрЕнерго» – це дочірня структура «Газпрому»?

І тут буде доречно нагадати, що «Газпром» – це державна російська компанія, що обраний минулого року президент Медвєдєв має прямий стосунок до цієї структури (2000-2001 роки – голова ради директорів «Газпрому», 2001 рік – заступник голови ради директорів «Газпрому», з червня 2002-го до травня 2008 року – голова ради директорів «Газпрому», і це паралельно з виконанням обов’язків керівника адміністрації президента Росії (2003-2005) та першого заступника голови уряду Росії (2005-2008), що, зрештою, люди Володимира Путіна сидять на всіх керівних посадах цієї енергетичної монополії, так, що не розбереш, де тут Кремль, де Луб’янка, а де – газова «комерція».

Отож якраз про «комерцію» і «ринкову ціну»: взагалі-то ринок передбачає конкуренцію товаровиробників і постачальників, диверсифікацію джерел надходження товарів. Ці принципи намагається закріпити Європейська енергетична хартія, у порушенні якої Росія гучно звинувачує Україну. Не буду коментувати це (є порушення чи ні, мають встановити фахівці), проте варто не забувати – і доносити до аудиторії – що Російська Федерація взагалі не ратифікувала цю хартію, бо вона їй, бачте, не сподобалася чимось. Може, тим, що не дає монопольно встановлювати «ринкові» ціни на газ і транзит?

Нарешті, про транзит. Володимир Путін (синхрон!) посилається на угоду з Україною про те, що ціна на транзит російського газу до Європи буде залишатися незмінною – 1,7 долара за 1000 м3 на 100 км – згідно із українсько-російською угодою, підписаною у квітні 2007 року. Якраз за часів другого прем’єрства Віктора Януковича, якщо хтось забув. Тобто ціни на газ зростатимуть і далі, а от качатимемо його ми за безцінь завдяки самі-знаєте-кому; до речі, тому самому політикові, який місяць тому публічно визнав саме ту суму газового боргу України «Газпрому», яку називає російська сторона і категорично заперечує офіційна українська сторона (можливо, десь має бути й синхрон цієї вікопомної заяви «борця за національні інтереси»?).

І це далеко не все, що мало б лягти в інформаційний ряд телебачення.

Одне слово, багато цікавого могло би показати багатомільйонній аудиторії українське телебачення, якби працювало професійно.

При цьому можна погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою, яку дав в інтерв’ю «Радіо Свобода» директор Центру відносин США – Україна професор Нью-Йоркського університету Володимир Зарицький, але враховувати її та доносити до телеглядача, як на мене, варто: «Українці мають зрозуміти, що вони перебувають посеред великої війни. Проти України, як і Грузії, ведеться війна. Лише потрібно розуміти ширше саме поняття цієї війни. Мова йде про інформаційну, економічну війну Росії проти України. Божевільна війна йде проти України і може бути ще гірша ситуація. На жаль, для української влади, політиків важливо втриматися на місцях, нині партійні інтереси перемагають національні. Українська влада і політики, увесь український народ мають зрозуміти, що зовнішня політика має бути одна. Кожен український політик має знати і розуміти, що Росія втручається у зовнішню політику України. Зрозуміти розумом. Тут не йдеться про відносини з російським народом, а мова йде про диктатуру, яка ведеться в Росії».

Власне, газова баталія може розглядатися як складова цієї війни, яку ведуть (в тому числі і в інформаційному просторі) кремлівсько-газпромівські чекісти.

Але навіть у разі, якщо професор Зарицький передає куті меду, і політикам, і телевізійникам України варто було б керуватися іншою максимою, яка вже точно належить Наполеонові Бонапарту і яка з якихось причин залишилася невідомою Ульянову-Леніну: «Мистецтво війни – це наука, в якій нічого не вдається, окрім того, що ретельно обраховано і старанно продумано».

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників