Sic transit…

Поза сумнівом, топ-темою ЗМІ початку року є тема «газової війни» з Росією. Припинення Росією постачання газу в Україну, взаємні претензії обох держав у зриванні транзиту російського газу до країн Євросоюзу, просто взаємні претензії, розібратися в яких пересічному українцеві не під силу… Подібне вже траплялося неодноразово й тепер, здається, остаточно допекло. Стосовно медіааспекту подій навколо газу, висвітлення їх – то вже точно.

От уже ледь не десять років в Україні триває «весела» традиція – на новорічні свята неодмінно щось трапляється. То, за часів Леоніда Кучми, наступи на опозицію, то, вже тепер, газові протистояння з Росією. Єдиною умовою та причиною таких новорічно-різдвяних сюрпризів є цікавий звичай: протягом майже двох тижнів на початку кожного року в Україні не виходять газети. Або майже не виходять. І це в наш інформаційний вік, і це в країні, що претендує на звання розвиненої. От я ніколи не зустрічав людей, які протягом цілих десяти днів тільки й робили б, що жерли олів’є та дудлили б шампанське. Але чомусь заведено вважати, що всі українці саме це й роблять, інформація їм нецікава. Тож усім нам, друзі, ду-у-же-дуже щастить: за таких розкладів цілком могло б виявитися, що от прокинулися б ми десь 5 січня – а над офіційними установами майорять прапори невідомого дизайну та забарвлення. Зрозуміти, що й чому сталося, однаково не було би звідки.

Не хотілося би занудствувати, однак існує вдосталь підстав припускати, що за часів Кучми подібну традицію було започатковано не просто так, не з поваги до права журналістів на відпочинок. Першого ж разу, коли газети відпочивали, саме на різдвяні канікули захлинулася акція «Україна без Кучми», позбавлена інформаційної підтримки; саме на свята Кучмі й Медведчуку вдалося провести контрнаступ. Усе було цілком передбачуване: тривалі свята й така ж тривала відсутність детальної інформації вибивають людей з контексту подій, які за цей час встигають перетворитися на «минулорічні». Що ж, Кучма тепер на заслуженій пенсії, Медведчук – у Вищій раді юстиції, а започаткована ними традиція живе й квітне. Телебачення? Воно, все ж, не дозволяє аналізувати події надто вже детально, та й сприймати детальне аналізування на слух – то справа навряд чи така вже вдячна.

А ще на нашому телебаченні править бал журналістика, яку, з огляду на події, дуже хочеться назвати транзитною. Транзитна журналістика – це така труба, ну майже як газова, якою думки від офіційних осіб та з офіційних джерел надходять до споживачів без жодного втручання транзитерів у їхній зміст. «Він сказав – а от він сказав – а отой відповів», – ото й уся журналістика. Унаслідок українці сьогодні досить обізнані в тому, що думає з приводу «газової війни» Владімір Путін, а що – Юлія Тимошенко, як інтерпретує події Дмітрій Мєдвєдєв, а як – Віктор Ющенко. Єдине, чого так і не знають українці – це хто з них усіх каже правду, а хто – ні, хто чесний, а хто бреше, хто дотримується угод, а хто їх порушує.

Тож і не дивно, що чимало українців підтримують дії Росії – просто вони звикли вірити Путіну. Нам надано повну свободу – вірити тим і в те, кого й що ми самі собі оберемо, хто й що нам особисто більше до душі. Радіти з приводу такої свободи чомусь не хочеться. Принагідно хотілося би сказати наступне: у тому, що чимало українців довіряють російським політикам та російському ж телебаченню, винні не в останню чергу наші політики, а точніше, заведений серед них спосіб публічного спілкування з суспільством. Коли всі політики тільки й роблять, що, не ускладнюючи собі життя доказами та аргументами, звинувачують і звинувачують усіх у брехні, а ЗМІ тільки й роблять, що ретранслюють ці звинувачення, громадяни врешті-решт перестають вірити всім. А от Путіна з Мєдвєдєвим у брехні російські ЗМІ не звинувачують… Мова, звісно ж, не про те, щоби зробити з державного керівництва «фігуру замовчування». Але ж і коли політики публічно поливають один одного помиями, а ЗМІ тільки того і треба – результатом може стати самий лише сморід.

У тому, що 13 січня Петро Симоненко на засіданні Верховної Ради (трансльованому телеканалом «Рада» та Національним радіо), як завжди, не вдаючись до доказів, звинуватив Президента та прем’єр-міністра в корумпованості й особистій матеріальній зацікавленості у «газовій війні» з Росією, чималою є заслуга ЗМІ. Саме вони створили попит на гучні бездоказові звинувачення, на «що більшою є брехня, то легше в неї повірять». Політикам залишається зовсім небагато – задовольняти цей попит.

У підсумку українці не знають навіть речі, яка є цілком об’єктивною й може бути виміряною ледь не у цифрах. А саме – до якої сторони схиляється Євросоюз. Українські владні джерела кажуть, що до української. Російські владні та українські опозиційні джерела переконують, що до російської. ЗМІ старанно наводять і те, й те й на цьому вмивають руки.

Транзитна журналістика призводить до ситуації, коли поняття «інформація» починає дедалі більше суперечити реальній діяльності ЗМІ. Що більше надходить повідомлень стосовно газу, то менш зрозумілим стає, що ж насправді відбувається. Від цього інформаційного шуму вже починає боліти голова, й єдиним виходом із ситуації стає припинити вольовим рішенням стежити за перебігом «газової війни».

Так, трапляються іноді виступи експертів. Але цього разу ледь не всі вони – на телебаченні, радіо та в інтернет-виданнях – демонструють тенденцію, що раніше не була такою помітною. А саме: переважна більшість експертів (ну просто тобі точнісінько, як наші політики!) ґрунтують свої висновки на припущеннях або в правоті української сторони, або в правоті російської сторони, мов на чомусь аксіоматичному, саме собою зрозумілому, раз і назавжди даному. «Москалі погані, бо вони кацапи» vs «Хохли погані, бо вони бандери». Доводити, пояснювати, чому саме в даному конкретному разі правда є на боці тієї або іншої сторони, майже ніхто не вважає за потрібне. Росія прагне поставити Україну у залежність? Так, прагне. Але з того аж ніяк не випливає, що Україна права завжди й в усьому. В Україні безлад та анархія, та сама каламутна водичка, у якій так легко ловити рибу? Саме так. Але це ніяким чином не означає, що завжди й в усьому права Росія. То хто ж правий, а хто винний? Може, обоє рябоє? А у відповідь – тривала пауза.

Яка й наштовхує на думку: наші ЗМІ (значна їх частина) дещо неадекватно тлумачать слово «експерт». Сам колись постраждав від того: роки зо два тому Радіо «Ера-FМ» запросило мене у присвячений річниці чорнобильської катастрофи ефір як політичного оглядача, а почало розпитувати про ядерну фізику. Так само політологи та економісти не зобов’язані бути фахівцями в питаннях газових технологій та міжнародного приватного права. Більшості наших ЗМІ (телеканалам – то вже точно) нема до того ніякого діла – аби в ефірі був хто-небудь, хто не заперечував би проти визначення «експерт».

От зовсім нещодавно виникла проблема технологічного газу. Напевне, не треба бути доктором психології, щоби зрозуміти: переважна більшість аудиторії ані сном, ані духом не знає, що воно таке, й із чим його їдять. Єдиними, хто цього не розуміє, є ЗМІ. Словосполучення «технологічний газ» стало, напевне, лідером із частоти вживання у новинах та інформаційних повідомленнях, але так і залишилося для аудиторії чимось на зразок «боротьби за мир» або «дружби народів»: усі підтримують, але ж ніхто на власні очі не бачив. Але про що це я? Офіційні джерела кажуть: технологічний газ – то й цього досить. Чого ще можна хотіти, навіщо прискіпуватися?

«Росія відмовляється платити Україні за використаний нею для газового транзиту до країн ЄС технологічний газ», – повідомляють нам. Ну то й що? З самої по собі констатації цього факту неможливо зробити висновку про те, хто правий. Може, я не надто ретельно шукав, але тривале «ґуґлювання» так і не допомогло мені знайти офіційний текст угоди (договору) про транзит Україною російського газу. А без цього тексту оцінити поведінку сторін не можна! Жодного разу не довелося мені побачити ані в ток-шоу, ані в новинному синхроні або повідомленні, здавалося б, елементарного: щоби кореспондент спитав у відповідального політика про текст угоди, про те, що конкретно в ній написано, як саме відрегульовані саме такі ситуації, яка виникла тепер. Тим часом російська сторона тільки й робить, що посилається на двосторонні договори. Вона в такий спосіб виглядає переконливішою – посилання на документи таки вражають аудиторію.

Поза всяким сумнівом, посилання російських офіційних осіб на офіційні тексти розраховані передусім на росіян, які не мають альтернативних джерел інформації. Українці їх мають. Але яка від того користь, коли ця альтернативна інформація зводиться лише до передавання того, хто що сказав? Коли українська аудиторія позбавлена можливості зловити росіян на пересмикуваннях і змушена все сприймати за чисту монету? Коли вона не має змоги бодай розібратися: чи доречними є в даному разі наведені росіянами цитати, чи мимо теми?  

Ситуації бувають різні – як от, наприклад, теперішня; як і будь-які документи, що мають юридичну силу, міжнародні економічні угоди не мусять бути складені «для ідеальних умов», а мають передбачати всі можливі конфлікти між позиціями сторін. Так от: чи виокремили в договорі питання про технологічний газ, чи розглянуте це поняття окремо, а чи його оплату включено до загального (й відтак розпливчастого) поняття «транзит газу»? У разі останньої умови, на жаль, російська сторона має цілковиту рацію, й єдиним порятунком є не укладати халатно, нашвидкуруч зварганених договорів у майбутньому.

І, до речі. Будь-який договір між Україною та Росією – то акт міжнародного публічного права, договір між українською та російською газовими компаніями, хай навіть державними – то акт міжнародного приватного права; ці галузі права дуже різняться між собою. Скажімо, акти міжнаро.жєюдного публічного права зазвичай не створюють підстав для розглядання їх порушень звичайними (не спеціальними міжнародними, які не мають засобів домогтися виконання їхніх рішень) судами. Чи можна де-небудь у ЗМІ точно дізнатися, про що йдеться в даному разі: про договори між державами чи між компаніями?

Є ще й інший бік проблеми. Зовнішньоторговельні договори неодмінно мають уточнювати одну принципову річ: з якого моменту право власності на товар переходить від продавця до покупця. Іншими словами: коли Росія продає свій газ Польщі, то кому він належить у той час, коли знаходиться на території України? Судячи з того, що Україна укладала договори про транзит із Росією – продавцем, а не з країнами Євросоюзу – покупцями, та з того, що за транзит нам платить Росія, а не Польща або Угорщина, випливає: трубами України тече газ, який є власністю Росії («Газпрому»). То дуже цікаво було б, якби хтось із телекореспондентів розпитав компетентних осіб: чи випливає з цього, що Росія мусить нести видатки на транспортування газу українською територією? Принаймні, видатки в разі виникнення нештатної ситуації? Як узагалі розписано ці видатки в договорі? Чи згадано в ньому про ризик виникнення нештатних ситуацій, які потребують окремих витрат, і яка сторона несе ризик виникнення таких ситуацій? Простіше кажучи: наскільки договір про транзит газу є детальним та юридично грамотним? Чи дозволяє він українській стороні домагатися від «Газпрому» компенсації непередбачуваних витрат у судовий спосіб?

І зовсім уже зухвале запитання: а чи можливим є, щоб Україна уклала з Росією угоду, яка складалася би з одного-єдиного пункту: у момент перетину російсько-українського кордону газ припиняє бути російським і переходить у власність покупця? А всі питання про умови транзиту та плату за нього вирішувала б із країнами-покупцями, країнами – членами ЄС, Молдовою, Туреччиною та балканськими країнами? А може, можливим є інший варіант: Україна уклала б із Росією угоду, за якою вона здобувала би право розпоряджатися газом, що знаходиться на її території, на правах комісіонера? Це не заведене у світовій практиці? Але ж і міжнародні відносини в цілому на території, що колись звалася СРСР, є вельми нетиповими, і зовсім не з вини України! Узагалі, чи проробляє українська сторона які-небудь нестандартні ходи та виходи?

Транзитна журналістика не дає змоги розібратися ані в сутності цих питань, ані в можливості альтернативних рішень. Вона є споживацькою – в тому розумінні, що ретранслює лише готові відповіді на запитання, які ставить хтось інший.

Зовсім нещодавно ми бачили таку саму ситуацію. Йдеться про відключення російських телеканалів – і тоді що більше надходило повідомлень з офіційних джерел та політичного середовища (а інших майже не було), то заплутанішою ставала загальна картина, аж поки не залишився єдиний вихід: закинути всю ту «інформацію» кудись подалі й якомога швидше забути про неї.

Чи не свідчить це про те, що транзитна журналістика вичерпала себе, вона не відповідає викликам, що постають перед державою та суспільством? Чи не з тих часів дійшла вона до нас, коли «дорогий Леонід Ілліч сказав» було найпереконливішим доказом істинності й не потребувало ніяких уточнень? Чи не минув незворотно її час?