Розслабтеся, вас використовують!

Головною передноворічною подією в Україні стала акція «Дістали!». Принаймні, якщо вірити нашим ЗМІ, які спочатку небачено активно тиражували опубліковані в «Українській правді» (хороше було колись видання!) маніфести такого собі Юрія Романенка, а потім, явно перебільшуючи масштаби, висвітлювали власне перебіг акції.

Є в медіасередовищі вислів: «Новини для барбоса» - тобто, інформація, розрахована на невибагливого, обмеженого споживача. От дудіння у клаксони в даному разі дуже нагадувало гавкання барбосів у бажанні кістки. Саме ідеї очікування твердої руки, «доброго хазяїна», навіювані ЗМІ замість зміцнення ними громадянського суспільства, стали причиною того, що два «Маніфести середнього класу» Романенка та ініційована ним «клаксонна революція» перетворилися на медіатему №1. Сталося небачене: героєм ЗМІ, головним ньюзмейкером уперше за кілька років стала людина, що не асоціюється ані з політичною верхівкою, ані з гламурним бомондом. За єдину аналогію може правити хіба що баба Параска – персонаж, штучно розкручений медіа, й, до того ж, не без подвійного дна: її світлий образ дав «доброзичливцям» підстави й досі вести мову про те, що буцімто Майдан-2004 був «революцією баб Парасок».

Так, українці втомилися від нинішньої, даруйте на слові, еліти. Держава, відповідно, дедалі очевидніше перебуває у стані «бери, поки тепленька». Перший охочий «узяти» вже об’явився – чи то сам (якщо клаксонна ідея справді належить Романенкові), чи то в особі свого «аналітично-креативного» представника (якщо Романенко тільки озвучив її). Далі буде. Порівняно з ідеями наступних рятівників Вітчизни, нинішня дудистика здаватиметься дитячими пустощами. Усі умови для того є: ЗМІ поширюватимуть будь-що, аби гаряченьке, тож автори наступних перформансів можуть сміливо розраховувати на всебічну медіапідтримку. От чого більшість ЗМІ точно не поширюватиме, то це нудних викладок, надто педантичних для нашої слов’янської душі програм та подібного неформату. Тож тих, хто справді може запропонувати порятунок, просять не турбуватися. Українцям і далі пропонуватимуть навмання, навпомацки шукати порятунку в темряві під супровід клаксонів, зневірюючись у будь-чому. Дуже зручно, до речі, й для влади, й для нових наполеончиків – претендентів у тверді руки.

Деякі оглядачі вважають, що за маніфестами проглядає контора Глєба Павловського. Деякі неоковирності текстів справді кидаються у вічі. Наприклад, «вечнозеленая гривня». Аніде в Україні, навіть у Криму та Донбасі, мені жодного разу не доводилося чути іронії на адресу гривні – принаймні, до того, як вона почала «плавати». А от у багатьох російських джерелах такої іронії вдосталь – бо для багатьох росіян саме словосполучення «українська валюта» видається чимось на кшталт «розвісистої клюкви»: «Гривня? – Ги-ги-ги!»

А ще саме для російської... назвімо її інформаційною політикою, характерною є впевненість, що «піпл усе схаває», а для того «піплу», відповідно, характерним є переконання, буцімто найскладніші проблеми мають легке розв’язання у стилі: відібрати та поділити. Звернімо увагу: Юрій Романенко довго й емоційно розписує чесноти акцій громадянського спротиву, взірцем чого й мала стати акція «Дістали!». І в той самий час він украй зневажливо відгукується про Майдан-2004, презирливо називаючи його «дискотекою», а нинішню владу – «майданмейкерами». Зауважмо: йдеться не про змарновані сподівання, а про саму Помаранчеву революцію, про громадський рух за право обирати керівників держави. Чи не дивина? Хіба ж масове дудіння клаксонами не дає підстав так само назвати його «дискотекою»?

«Гоняют с синего майдана на оранжевый», - пише Романенко, й це є очевидною неправдою. Досі не можу забути враження від «синьо-білого майдану» навесні минулого року: багатотисячний натовп стоїть біля Верховної Ради, а в очах «борців за справедливість» - безпросвітна нудьга. Хтось оперся на паркан, хтось притулився до ліхтарного стовпа, хтось переминається з ноги на ногу, а погляди в усіх... такі погляди я востаннє бачив на комсомольських «міроприємствах» - і піти не можна, й витримати нема сил. Хіба щось подібне було на Майдані-2004? Чи, може, Романенко вже не пам’ятає ті далекі часи? А може, їх не пам’ятають редактори, що масово розтиражували тексти Романенка, а разом із ними – неправду? Хай би там як, але саме Майдан-2004 став однією з головних їхніх мішеней. Оця от алергія на Помаранчеву революцію, хай навіть у даному разі украй безглузда, бо суперечить прокламованим у маніфестах цілям та методам, теж змушує замислитися про джерела їхнього виникнення.

Але чи таке вже значення мають джерела виникнення маніфестів? Яка, власне, різниця? Ну, хіба що така: серед тих, хто не проти «підібрати, поки тепленька», є не лише приватні особи, а й деякі держави. Важливішим є те, що вони виникли та здобули дивовижну, не бачену досі прихильність та підтримку в медіасередовищі. А ще важливішою є їхня сутність. До чого вони закликають? А от до чого: відбудеться гудіння клаксонів, і... Подальша роль громадян та, зокрема, середнього класу залишається в тумані. «Ми» (хто?) їздитимемо Україною, подивимося один одному у вічі. Владу буде повалено (як? ким?), і прийде нормальна влада; ваша, громадян, місія на тому скінчиться. Чому така впевненість? «Украине сейчас нужен свой Франко, Кемаль или Салазар», - каже в інтерв’ю Романенко. Ані Франко, ані Салазар не заохочували не санкціоновану владою громадську активність, ой як не заохочували! А тепер відкрию маленьку таємницю: ані Іспанія Франко, ані, тим паче, Португалія Салазара не були успішними державами! Країни з архаїчною економікою та найнижчим у Західній Європі рівнем життя – от чим вони були. Розтиражовуючи маніфести, чи всі як один редактори не знали про це інтерв’ю? Чи, може, вони й самі мріють про «свободу слова» а-ля Франко та Салазар?

Кемаль Ататюрк, за традиційними європейськими мірками, теж нібито був диктатором. А от за турецькими мірками він був, поза сумнівом, небаченим демократом. Від деспотії до демократії – саме такий вектор задав він своїй країні. А який вектор пропонує Романенко, а разом із ним ЗМІ, що поширюють його тексти?

«Украина превращается в президентскую республику, где глава государства несет всю ответственность за исполнительную власть. Он формирует правительство, отвечают за внешнюю политику и т.д. Президент выступает как Суверен, который гармонизирует отношения между различными социальными группами, ФПГ», - це з того самого інтерв’ю. «Президент – суверен» - отже, про суверенність суспільства або, на жаргоні наших політиків, «народу» вже не йтиметься. Зовсім нещодавно в Україні вже був президент-суверен, звали його Леонід Кучма. Отоді, судячи з усього, й був на українській землі змальований Романенком рай для середнього класу? Знову хочеться нагадати: коли президент – суверен (епохою абсолютних монархій віддає це слівце, чи не правда?), про вільну пресу не може бути й мови, бо сувереном вона не є. Коли президент – суверен, у державі немає громадян, а є піддані, єдиним завданням яких є виконувати волю суверена.   

Але й це ще не все. Ще цитата: «Вводится смертная казнь за коррупцию в крупных размерах (устанавливается специальный ценз), государственную измену». Ще років із двадцять тому за державну зраду вважали, наприклад, неповернення або невчасне повернення з-поза кордону. Опозиційна діяльність, висловлення несанкціонованих думок, самвидав – щодо всього цього й питань бути не може. Державна зрада, й не сумнівайтеся! Хіба можна розцінити інакше протидію суверенові? То, може, саме така перспектива влаштовує тиражувальників маніфестів у ЗМІ? Що ж до смертної кари, то у США (в більшості штатів) вона є, у європейських країнах її немає. Де рівень злочинності є вищим? Більшість з нас напевне бачили наслідки автокатастроф із трагічним фіналом. Чи так уже це спонукає дотримуватися правил дорожнього руху? Чи такою вже ефективною є агітація проти СНІДу та наркотиків, яка не приховує найжахливіших наслідків?

Знову цитата: «Регионы укрупняются, превращаясь в штаты или нечто подобное. Так мы ослабим региональных баронов». Враховуючи, що «баронів» в Україні менше, ніж областей, такий крок може призвести лише до того, що держава розпадеться на удільні князівства – безроздільну власність тих самих «баронів», а центральна влада стане номінальною. То чи розуміють керівники наших ЗМІ, кого саме вони зробили героєм нашого часу?

А тепер спробуймо дати відповідь на запитання: чи справді в Україні за останні чотири роки нічого не змінилося, а то й навіть змінилося на гірше? Щирі хоча б самі з собою визнають: таки змінилося, й не на гірше. Урешті-решт, у державі вже щонайменше півтора роки немає влади, а вона якось та й живе. Хвороби зростання, болісний перехід від простого до складного, від «суверен – батько рідний, нагодує та одягне» до хай зародкового, але громадянського суспільства – цей етап міг би відбуватися в інших формах, але самого по собі його не уникнути. І, в будь-якому разі, сьогоднішня Україна – не диктатура. Навряд чи хвороби зростання можна вилікувати за допомогою гільйотини. А саме її – повернення до стану, коли вся відповідальність лежить на вожді, - нам і пропонують. Саме за цю ідею з дивовижною наполегливістю вхопилися наші медіа.

Квінтесенція марень про тверду руку – от чим є наведені вище цитати. На тиражування цих марень, таким чином, перетворилося розксерювання в медіапросторі «маніфестів середнього класу». Наші вільні й демократичні ЗМІ, хотіли вони того чи ні, стали знаряддям у руках тих, хто прагне, щоб «середній клас» (саме в лапках) не відрізняв де Голля від Франко, а Рузвельта від Гітлера, щоб усіх їх суспільна свідомість відносила до однієї й тієї самої категорії – «ефективних менеджерів». (Успішні злочинні угруповання, узагалі-то, теж існують тільки завдяки тому, що мають ефективних менеджерів.) Спроба барбосування середнього класу – от що насправді стало передноворічною медіаподією. 

Отут і виникає запитання, на яке я сам не маю остаточної відповіді. З одного боку, публікувати чиїсь думки, чиюсь позицію (принаймні, допоки позиція не починає скидатися на манію) – це безпомилкова ознака вільних ЗМІ. З іншого боку, маніфест, який закликає до дій, але мовчить щодо всієї їх послідовності, навіть щодо наступних етапів, та щодо кінцевої мети, не може не викликати підозри в наявності подвійного дна. Або хоча б упевненості, що тексти маніфестів сирі й вимагають доопрацювання. І, здавалося б, фаховість редакторів у тому й мала б полягати, щоб оце подвійне дно одразу помітити. Чи, може, наші редактори так уже звикли до подвійного дна скрізь і в усьому? Поширювати будь-що сумнівного гатунку, та ще й без редакційних коментарів і не в рубриці «Полеміка» (а саме так тиражували маніфести Романенка) - чи не свідчить це про нефаховість редакторів або їхню зацікавленість, не пояснювану лише якістю публікованих матеріалів? І, якщо так, чи не надто масовою вийшла ця зацікавленість? І чи вперше вона вийшла такою масовою? Так, уперше масово розтиражованим став продукт, автор якого (реальний чи номінальний) не перебуває серед політичної еліти. От тому він і привернув до себе увагу. Але хіба такою вже рідкістю є сумнівні твердження та ідеї, озвучені кимось з політиків, які, попри їхню сумнівність, неперевіреність, нелогічність і навіть очевидні внутрішні суперечності, переважна більшість ЗМІ поширює й поширює, немов істину в останній інстанції?

Події з «маніфестами середнього класу» зайвого разу переконали у давно вже складеному враженні: стати медіагероєм в Україні – то не має нічого спільного з реальними чеснотами. Коли на телеекрані повсякчас бачиш недорікуватих телеведучих зі штучними мімікою й інтонаціями та натягнутими, банальними репліками, що мусять зображувати розкутість, коли чуєш одкровення зірок, місце яким – у колгоспному клубі на контролі квитків, коли спостерігаєш за «елітарністю» нашої еліти, поява у ЗМІ тих, хто пропонує порятунок Вітчизни у два помахи руки, аж ніяк не дивує. Час уже оголошувати загальнонаціональну лотерею, супервиграшем якої буде перетворення на телезірку.  

А все ж таки, запитання залишаються (й залишаться?) відкритими. Які обставини сприяли тому, що «маніфести середнього класу» перетворилися у ЗМІ на топ-тему? Чи таке розкручування акції «Дістали!» відбулося через те, що таки дістали, й на щось подібне суспільство давно чекало – чи, може, в Юрія Романенка були впливові та грошовиті продюсери? Якщо так – то хто вони, хто й з якої шухляди дістав його?

На розкручування у ЗМІ якого Распутіна чекати нам надалі? Якщо один з телеканалів передасть: «Над усією Україною безхмарне небо» - це, як топ-новину, теж почнуть поширювати всі інші ЗМІ? Залишається тільки дякувати долі за те, що Юрій Кривоногов та Марина Цвигун «випередили час» і не дочекалися сьогодення: сьогодні вони цілком могли б обійтися без роздавання листівок, розмістивши свої маніфести у якому-небудь соціально-політичному виданні. Резонанс було б гарантовано. І ще не викликає сумніву: ті, хто роздмухав сенсацію, мали б щонайменше замислитися, до чого можуть призвести заклики повалити владу, у які не вкладено ніякої конкретики – от повалити, й усе.

Нарешті: куди може завести отака схильність ЗМІ до створення фальшивих суспільних кумирів та керманичів?

...Є люди, з якими можна довго розмовляти про свободу, які багато чого розумного скажуть про її користь, а потім візьмуть і підсумують: от прийде добрий цар і подарує нам усім ту свободу. То що ж, ім’я таким людям – журналісти?