Україна, хочеться вірити, – не Росія

Місяць тому відомий журналіст Віталій Портников у коментарі телепрограмі “События недели” на телеканалі “Україна” спрогнозував події на наступні роки. За його словами, на наступних президентських виборах переможе, найімовірніше, Юлія Тимошенко. Вона не лише поверне країну “під крило” Росії, а й сама наслідуватиме російські політичні ноу-хау. Зокрема, Портников вважає, що, пробувши президентом два терміни, вона так само, як Володимир Путін, стане прем’єр-міністром, а її спадкоємцем на президентській посаді стане Олександр Турчинов.

Дуже песимістичним видається той прогноз. Але чи справді Україна приречена стати типовою для СНД країною, де “республіки” дуже нагадують монархії, а вибори є не більше, ніж грою? Хочеться вірити, що ні. І ось чому. Передусім, якщо винести за дужки середньоазійські країни, то, мабуть, недаремно в кожному випадку доводиться винаходити все нові й нові способи пролонгації перебування державних керівників при владі. У жодній європейській країні СНД ще жодного разу не спрацював спосіб, уже винайдений і застосований у іншій країні. І це, мабуть, не просто так: надто відрізняються соціально-політичні умови в них. Україна – це й справді не Росія.

Передусім, українці – не росіяни. Одного разу змусивши поважати своє право обирати керівників держави, вони вже не дозволять собою маніпулювати. Їм уже не доведеш, ніби “коней на переправі не міняють”, а “ці вже накралися, тож тепер почнуть турбуватися й про громадян”. До того ж українці не заражені імперським вірусом, а тому “відродження величі держави” не правитиме ними, як росіянами, за привід заплющувати очі на численні негаразди всередині країни. Українці навряд чи погодяться перетворитися на гвинтиків державної машини задля того, щоб ця машина “омила колеса в Індійському океані”.

А ще, на відміну від Росії, в Україні немає партії, яка б у лічені строки змогла підпорядкувати собі все політичне життя країни. Що ми бачимо сьогодні в Росії? Фактично таку саму “багатопартійність”, яка існувала за комуністичних часів у Польщі чи Східній Німеччині. Тобто партію-лідера, чиє лідерство ніхто не ставить під сумнів, та її сателітів. В Україні таке видається неможливим, сумнозвісний “розкол” тут може стати в нагоді.

В Україні не видно такої, як у Росії, кількості провідних політиків, що проходили дуже своєрідні політичні університети в дуже своєрідних органах і методикою діяльності яких є проведення спецоперацій. Ніхто з українських лідерів не виявив себе як майстер інформаційних війн.

Нарешті нафта та газ у Росії є дуже міцним фундаментом для авторитаризму: навіть відверті економічні невдахи можуть завдяки їм утримувати прийнятний для населення рівень життя й рапортувати про “нечувані успіхи”. Україна такого фундаменту не має.

І, напевне, головне: швидкість зміни політичної ситуації в Україні значно перевищує російську. Тож зовсім не факт, що позанаступного року українці так і вирішуватимуть квадратуру кола: чи Тимошенко, чи Янукович.