Гордіїв вузол мовного питання

Здавалося б, парадокс: от уже 15 років Україна є незалежною, всі ці роки однією з найдискутивніших є мовна проблема, однак і досі держава в цій галузі живе за законом Української РСР. Розв’язанню мовного питання присвячено значну кількість законопроектів. Цікаво те, що, попри акцентування уваги на мовному питанні, здійснюване з подачі нинішньої “партії влади”, серед виборчих гасел якої одне з перших місць займала обіцянка надати російській мові статус у офіційної, депутати ВР цього скликання не збагатили скарбницю  мовних законопроектів новими надбаннями.  А вже існуючи напрацювання минулих скликань можна поділити на дві групи: ті, що передбачають одномовність – хай із винятками та застереженнями – принаймні, в офіційній сфері, і ті, що прагнуть запровадити двомовність чи багатомовність.

До першої групи належить, зокрема, проект закону «Про українську мову як державну мову України», поданий народними депутатами ВР IV скликання І.Юхновським, Л.Каденюком, С.Давимукою, Л.Танюком, В.Литвином, Б.Губським, О.Климпушем, В.Майстришиним, І.Зайцем, В.Зубановим, С.Гавришем, О.Білорусом, О.Зарубінським, М.Косівим, І.Сподаренком, І.Боким, Б.Беспалим, В.Кафарським. Цей документ покликаний укорінити українську мову як єдину державну мову в країні. Ознайомлення з проектом засвідчує: створювали його, виходячи з припущення, що Україна є одномовною – за незначними винятками – країною.

Більшість положень проекту виглядають як цілком справедливі, але привертають до себе увагу вимоги, щоб українська мова була єдиною «у конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному і господарському судочинстві і діловодстві» – виходить, що навіть за тих умов, коли для всіх сторін, скажімо, цивільного процесу прийнятнішою є інша мова. Законопроект також вимагає використання української мови «у географічних назвах» – малозрозуміла вимога з огляду на те, що значна частина географічних назв України, як і будь-якої іншої країни, має іншомовне походження. Виходячи з розглядуваного тексту, у разі ухвалення закону можна буде вимагати негайного перейменування, наприклад, міста Кагарлик через невідповідність його назви законові. Те саме стосуватиметься міст Маріуполь, Сімферополь, Севастополь, Мелітополь, Нікополь тощо. Приреченою буде й багаторічна боротьба мешканців населеного переважно угорцями міста Берегова на Закарпатті за повернення йому історичної назви Берегсац.

Законопроект (ст. 6) гарантує громадянам «отримання інформації українською мовою через загальноукраїнські, регіональні і місцеві засоби масової інформації». Здавалося б, чудово. Але далі ведеться: «Це положення не поширюється на засоби масової інформації, які спеціально утворені для мовлення або видання друкованої продукції на інших мовах, а також іноземними мовами». Отже, гарантія отримувати інформацію українською мовою перетворюється на безальтернативний обов’язок отримувати інформацію нею й тільки нею – бо «спеціально утворені» видання асоціюються здебільшого з національно-культурницькою сферою. (Суто радянський підхід: права – вони ж обов’язки.) Про можливість здобуття освіти іншими, окрім української, мовами не йдеться.

Привертає увагу, що в тексті законопроекту, ст. 3 якого приписує неухильне дотримання мовних норм, що містяться в словниках, принаймні двічі зустрічається слово “поЧтовий”. Та сама стаття містить заборону вживати іншомовні слова та сполучення за наявності українських відповідників. Як бути з людьми, що володіють українською не бездоганно, та хто визначатиме, наскільки адекватними є відповідники, – про це в проекті не згадується.

До цієї групи і належить проект закону “Про розвиток і застосування мов в Україні”, поданий народним депутатом І.Юхновським. Безумовним пріоритет, відповідно до проекту, повинна мати українська мова. «Мови національних меншин України використовуються в культурно-освітній діяльності, а також в інших передбачених цим Законом випадках», – такі акценти розставляє ст. 3. Ст. 4 «Захист мов та гарантії прав громадян у мовній сфері» варто зацитувати: «1. Держава дбає про розвиток і престиж державної мови, підвищення мовної культури громадян; створює умови для збереження діалектів і пам’яток писемності Українського народу – громадян України всіх національностей; вживає заходів до повернення пам’яток писемності, що знаходяться за межами України; забезпечує матеріальну базу для функціонування державної мови; підтримує як пріоритетні галузі науки, які займаються дослідженням української мови, видання наукових і популярних праць з питань української мови, здійснення перекладів українською мовою довідникової, навчально-методичної літератури та інші заходи, спрямовані на розвиток української мови. (Привертає увагу, що стосовно інших мов йдеться про збереження діалектів, але не мов. – Б.Б.) 2. Держава забезпечує збереження фондів і пам’яток писемності, розвиток і захист мов національних меншин, а також підготовку фахівців для задоволення мовних і культурно-освітніх потреб цих меншин. Заходи щодо захисту і розвитку мов національних меншин України не повинні звужувати сферу застосування державної мови або зменшувати необхідність її вивчення. 3. Заходи щодо розвитку і захисту державної мови здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інших коштів відповідно до законодавства. 4. Забороняється публічне приниження чи зневажання, умисне спотворення державної мови, мов національних меншин України в офіційних документах і текстах, засобах масової інформації, пропаганда дискримінації та ворожнечі на мовному ґрунті».

Отже, ми кажемо: мови, маємо на увазі: одна мова, державна. За проектом, існують лише два випадки, коли в діловодстві – зокрема, й у місцевих офіційних органах – можуть використовуватися мови, відмінні від української: це, по-перше, Автономна Республіка Крим і, по-друге, – місця, де більшість населення становлять представники національних меншин, але лише на рівні «села, селища, міста, іншого населеного пункту». Тобто, про райони чи області мови немає.

Ст. 17 установлює, що мовою освіти та виховання в закладах усіх рівнів є українська. Виняток зроблено лише для представників національних меншин, яким гарантується вивчення рідної мови в державних та комунальних освітніх закладах або через національно-культурні товариства. Зверніть увагу: гарантоване не здобуття освіти рідною мовою, а лише вивчення цієї мови. І якщо йдеться про представників національних меншин, то виникає запитання: чи для того, щоб отримати право навчати дитину рідної мови, батьки муситимуть надавати докази належності до національної меншини? Далі, щоправда, йде роз’яснення: мова національної меншини може бути, окрім української, мовою виховання в дошкільних закладах та викладання визначеного кола предметів у середніх навчальних закладах. Перелік цих предметів «визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки». Характерною є також ст. 20, де, зокрема, приписано: «Заходи, які проводять національні меншини, а також виступи зарубіжних митців, оголошення і супровід (конферанс) цих заходів можуть здійснюватися поряд з державною мовою мовами національних меншин». Отже, на фольклорному фестивалі греків припускається – як виняток – окрім української, ще й грецька мова. Ця сама стаття твердить: «Особливу увагу держава приділяє підтримці традиційної народної культури як джерела збереження і розвитку мов». Отже, стара радянська ситуація: співати щось фольклорне ми вам, так уже й бути, дозволимо, а от модерну культуру можна творити лише державною мовою. Ст. 21, п. 5: «З метою утвердження державної мови в інформаційному просторі України ввезення іншомовної аудіо-, відео- та друкованої продукції регулюють відповідні органи державної влади». Ви ще пам'ятаєте часи, коли ввезення друкованої продукції з-поза кордону було ледь не злочином, бо ледь не вся та продукція вважалася антирадянською? Отож бо. А здавати на перевірку цензурою брошури, привезені з туристичної подорожі, ой як не хочеться!

«Поштові відправлення... приймаються... державною мовою», – попереджає ст. 22. Але одна річ – якою мовою підписано конверт, інша – якою написано лист. Поштове відправлення – це лист. То що ж, листи перевірятимуть на мовну благонадійність? Та й у європейських країнах заведено доставляти листи, адреси яких підписані як завгодно, навіть не надто зрозуміло, аби там бодай щось можна було розібрати. Це вважається ознакою цивілізованості. Ми за цивілізованим світом не підемо? І якщо мешканець закарпатського угорського села відправлятиме листа, підписаного угорською мовою, до сусіднього села, де – як він точно знає – угорську мову розуміють геть усі, – то це тепер буде злочин? Чи не намагається ця норма (так само як аналогічні норми інших проектів – хай там ідеться про українську та російську мови) втручатися в приватне життя?

 

Ще один законопроект – «Про мови» П.Мовчана та К.Ситника. Він установлює пріоритет української мови аж до того, що в ст. 1 стверджує: «Володіння державною мовою є обов’язковим для кожного громадянина України». Мало знайдеться держав, де вимоги до громадян були б такі категоричні. Взагалі-то, тенденція в демократичних країнах є такою: громадянин може не знати державної мови, але в такому разі тягар організації перекладу, так само як наслідки непорозумінь із державою через нерозуміння ним мови, лягає виключно на цього громадянина. Ані віддавати під суд, ані позбавляти громадянства за незнання державної мови ніхто не буде і в Україні. То в чому ж полягатиме сенс цієї норми? «Сферою використання мов національних меншин є культурно-освітня діяльність та приватне спілкування», – стверджує ст. 2. Добре, що хоч приватне спілкування дозволили. Хоча, власне, ту саму думку можна висловити дещо емоційніше: «Зі своїми мовами національних меншин ці меншини можуть іти під три чорти». Даруйте за малоаналітичний стиль – просто в разі ухвалення такого проекту не варто буде дивуватися, м’яко кажучи, непорозумінням із тією частиною світу, яку заведено вважати цивілізованою. «Держава забезпечує право громадян України на одержання освіти державною мовою», – стверджує ст. 17. – Мовою навчання та виховання в дошкільних, загальносередніх, професійно-технічних, середніх спеціальних та вищих державних, комунальних і приватних навчальних закладах є українська мова. Громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на виховання, навчання рідною мовою (двомовне навчання), або вивчення рідної мови в державних, комунальних і приватних навчальних закладах, або через національні культурні товариства». Всі ці уточнення не знімають першого твердження: держава забезпечує право на освіту державною мовою, і лише нею.    

До іншої групи належать наступні за переліком законопроекти. Особливо хотілося б зупинитися на законопроекті, поданому народними депутатами Є.Фіксом, В. Воюшем та Н.Шуфричем. Назву він має таку: «Про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні». Перше, що кидається у вічі, – це виокремлення російської мови серед усіх інших. Адже регіональні мови йдуть після сполучника «а також», а про українську в законопроекті не йдеться зовсім (окрім кількох випадків, де, наголошуючи на державному статусі української мови, автори залишають за нею фактично тільки державно-офіційні функції). Таким чином, складається враження, що основною метою створення законопроекту була саме російська мова; саме її передбачали провідним об’єктом правостосунків, що мусять бути започатковані ухваленням даного проекту. Регіональні ж мови – таке складається враження – мусять виконувати камуфляжну функцію, функцію маскування головної мети цього документа. Крапки над «і» розставляє п. 2 ст. 4: «До регіональних мов в Україні належать такі мови: кримськотатарська, молдавська, угорська, румунська, болгарська, білоруська, гагаузька, польська, грецька, німецька, єврейська, словацька». Передусім, що таке «єврейська мова»? Ідиш? Іврит? Ладино? Чи можна, виходячи зі згаданого формулювання, визначити, про яку мову йдеться? Далі: грецька мова. Яка саме? Мова, яка є державною у Грецькій Республіці? Мова, якою розмовляють українські греки-елліни, що на письмі використовують кирилічну абетку? Чудовий приклад було продемонстровано під час прес-конференції переможниці конкурсу Євробачення Елени Папаризу: хтось із українських журналістів – етнічних греків звернувся до співачки своєю мовою. Папаризу запросила перекладача. А є ж іще греки-уруми – люди, що ідентифікують себе як греки, але розмовляють мовою, що колись відбрунькувалася від кримьскотатарської. І таких серед українських греків – ледь не половина. Тож про яку саме мову йдеться? Знову ж таки, неоднозначним є питання румунської та молдавської мов – є вони різними чи ні? Але все це – партикулярні випадки. Невиправданим, сумнівним видається власне підхід – законодавче закріплення закритого переліку мов, за якими визнається право регіональних. Отже, українські чехи ніяких мовних прав не матимуть. Так само як і українські цигани. Не матимуть права використовувати свою мову як офіційну майже 100 тисяч донецьких татар, що не мають жодного стосунку до кримських, але навіть у межах великих міст досі живуть більш-менш компактно. А на півдні України є, наприклад, іще сербські села. А як бути із закарпатськими русинами, певна частина яких наполягає на окремості своєї мови? Не кажучи вже про те, що наявність закритого переліку «привілейованих» мов закладає конфлікти на майбутнє – адже етнічна структура населення є динамічною, а не статичною. Виходить, що люди, які розмовляють не внесеними до переліку мовами, не мають права, зокрема, і на збереження писемних пам’яток своєї мови, не кажучи вже про право на освіту своєю мовою та на її офіційне використання.. Недбалість, декларативність розгляду питання про неросійські мови меншин лише загострює враження, що законопроект мав на меті запровадити офіційний статус російської мови, саме її та лише її.

П. 1 ст. 19 твердить: «Топоніми – географічні назви, назви адміністративно-територіальних одиниць, залізничних станцій, вулиць, майданів тощо – утворюються і подаються державною мовою, а в разі потреби наводиться їх латиноалфавітний відповідник (транслітерація)». А як же бути з поданням назв російською мовою? «Прізвища, імена та по батькові громадян України подаються державною мовою відповідно до українського правопису... –твердить ст. 20. – Російською мовою, а також регіональними та іншими мовами прізвища, імена та по батькові громадян України передаються відповідно до встановлених нормативів». Як на наш погляд, ці положення суперечать першому пунктові 1 тієї ж статті: «Громадяни України мають право іменуватися згідно з національними традиціями». Також вони суперечать практиці, заведеній у демократичних державах: лише власник імені, і більше ніхто, має право визначати, як пишеться та вимовляється його ім’я.

 

На перший погляд, схожим видається поданий П.Порошенком законопроект «Про забезпечення вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України». Утім, по-перше, проект не так відверто виокремлює російську мову з-поміж усіх інших, а по-друге, він є менш декларативним, ніж проаналізований вище: зокрема, він окреслює конкретні заходи щодо забезпечення прав на навчання рідною мовою. Питання, на яке цей проект не відповідає, – це питання утвердження української мови як загальновживаної на всій території України. Що ж до освіти, то незрозумілими лишаються кількісні критерії, за яких процес навчання може проводитися тією чи тією мовою.

Положення ст. 6: «Вимагання від громадянина користуватися чи не користуватися певною мовою проти його бажання забороняється» видається неюридичним – адже будь-який громадянин (у тому числі й такий, що обіймає офіційну посаду) на його підставі зможе відмовитися спілкуватися, наприклад, українською мовою. Закладена в ст. 10 вимога рівноправності мов в економічній сфері – зокрема, можливість вести рідною мовою переговори, діловодство, укладати угоди – не конкретизує випадків, за яких усе це є можливим і за яких зникає поняття загальнодержавної мови, що забезпечує взаємне порозуміння в межах держави. (А саме такою і є функція державної мови.) Якщо така норма набере чинності, то на державу лягатиме тягар забезпечення перекладу будь-якої документації в будь-якій сфері – незалежно від того, призначено цю документацію для внутрішнього, чи локального, чи загальнонаціонального поширення.  

Законопроект В.Мироненка «Про застосування російської мови в Україні» містить лише декларації на кшталт «в Україні гарантується право» без викладення шляхів забезпечення цих гарантій. Окрім того, у коротенькому тексті законопроекту навряд чи міститься щось таке, що не міститься в тій чи тій законодавчій нормі, чинній і сьогодні, адже право користування не російською мовою в галузі освіти, інформації, поштового зв’язку та навіть у судочинстві гарантоване громадянам України вже давно.

Неоднозначним є законопроект «Про розвиток та застосування мов в Україні», поданий народними депутатами М.Баграєвим, Л.Миримським та В.Хмельницьким. «Офіційними мовами в Україні є мови, які поряд з державною мовою визнаються робочими мовами органів державної влади та місцевого самоврядування...» – твердить ст. 3. «Офіційна мова в Україні» та «офіційна мова у певній місцевості» – то змістовно різні поняття, і ця змістова різниця у даному твердженні відсутня. «Російська мова є офіційною на всій території України», – стверджує та сама стаття далі, хоча тут-таки, поряд, ідеться про встановлення офіційного статусу мов на місцевому референдумі. Отже, російської мови вимога референдуму не стосується? Викликає подив заборона проводити місцеві референдуми на рівні селища або села – хоча, наприклад, етнічні села та селища є типовим явищем для Півдня України.

Ст. 5 декларує мовами міжнародного спілкування «англійську та російську». А чому не українську? Чому ті самі закарпатські райони не матимуть права спілкуватися з Угорщиною угорською мовою? «Мовами міжнаціонального спілкування в Україні є українська, російська та інші мови», – дуже хотілося б зрозуміти регулятивний зміст цього положення. Не кажучи вже про те, що цікавитися етнічним походженням співрозмовника, перш ніж почати спілкуватися (аби встановити, буде таке спілкування міжнаціональним чи внутрішньонаціональним), узагалі-то є некоректним. Тут проглядає намір віддати шану сакралізованій, але позбавленій юридичного сенсу радянській правовій нормі. Проект установлює українську та російську мови мовами діловодства та актів державних органів. При цьому він не містить конкретизації: чи кожен діловодчий запис будь-де мусить бути продубльований двома мовами.  Законопроект зобов’язує при утворенні нових топонімів одночасно утворювати їхні відповідники російською мовою – небезсумнівне положення. Однією з основних вад проекту є от що: регламентуючи мови сфери послуг, юридичної допомоги та інших сфер, де йдеться про усне спілкування кількох людей, документ визначає цими мовами українську, російську, місцеві офіційні мови або в деяких випадках інші мови, прийнятні для сторін. Але жодного слова немає щодо прийнятності для сторін української, російської чи інших офіційних мов. Отже, якщо ви звертаєтеся українською, а юрист чи продавець вам відповідає угорською, і відбувається все це на Закарпатті, то, за текстом проекту, все гаразд, і жодних претензій до того юриста чи продавця не може бути. Так само, коли ви звертаєтеся українською, а вам відповідають російською.

На декларативність страждає і проект закону «Про мови в Україні», поданий народним депутатом Л.Черновецьким. Воно й не дивно: проект закону з такого важливого й тонкого, багатогранного питання, як мовна проблема, вмістився менш ніж у 3 тис. знаків. А відтак, практичне регулювання мовного питання віддається на поталу підзаконним актам, створюваним у кабінетній тиші подалі від очей людських. Ст. 4 встановлює державною мовою українську, а другою державною – російську. Жодної різниці між «державною» та «другою державною» мовами в проекті не прописано. Про інші мови взагалі не йдеться – принаймні, у регулятивному плані. Мовами міжнародного спілкування визначено англійську та російську. Отже, проводити в Україні міжнародну конференцію українською мовою віднині буде заборонено? Підписувати міжнародні угоди – навіть на державному рівні – так само? Мовами міжнаціонального спілкування визначено українську та російську – тобто двом громадянам України спілкуватися між собою англійською зась? І, до речі (це стосується і попереднього законопроекту), а в чому полягає така вже суттєва різниця між поняттями «міжнародний» та «міжнаціональний»? Як, скажімо, перекласти ці два терміни на ту саму англійську, щоб позначити їх двома різними словами? Чи не коректнішим уже тоді був би термін «мова міжетнічного спілкування»? Хоча, з другого боку, він не відповідав би предметові: адже йдеться про спілкування громадян не різного етнічного походження, а різних мовних груп – що далеко не завжди те саме.

Проект «Закону про мови в Україні» Я.Сухого, Г.Дашутіна та Ю.Іоффе виглядає як один із найурівноваженіших і найгрунтовніше розроблених. Українська мова визнається державною, решта – регіональними. Утім, і тут (ст. 4) офіційний статус російської мови запропоновано визнати апріорі на всій території України, без референдуму. Певні вимоги щодо обов’язкового використання російської мови – утім, досить коректні та розважливі – зустрічаються в тексті й надалі, хоча подеколи видаються випадковими і безсистемними. Референдуми на рівні селищ та сіл також запропоновано заборонити. Цей проект – один із небагатьох (принаймні, з-поміж тих, що обстоюють права російської мови на офіційний статус у межах

усієї України), де запропоновано заповнювати посвідчення особи лише українською мовою. «Кожна людина має право на запис у цих документах свого прізвища, ім’я та по батькові або інших складових повного імені, у правопису та граматичній формі, що максимально відтворює їхнє написання в національній формі», – це теж нетипова поки що для українських законодавців позиція. Цей проект чи не єдиний приписує формування малокомплектних навчальних закладів для підтримки малочисельних мовних груп. У принципі, за змістом багатьох статей, цей законопроект може бути віднесений до групи тих, що стверджують пріоритет та державний статус української мови. Проект, зокрема, визначає обов’язковість вивчення української мови та літератури в навчальних закладах будь-якої мови викладання та складання випускного іспиту з цих дисциплін. Також установлений обов’язок для неукраїномовних телеканалів не менш ніж 30% (для приватних) і не менш ніж 50% (для комунальних або підпорядкованих місцевим органам влади) мовлення вести українською мовою.

Проект закону «Про внесення змін до закону про мови в Українській РСР» О.Царьова так само містить закритий перелік «регіональних мов або мов меншин». Доакумент виглядає дещо еклектичним: у різних його статтях легко впізнати положення з різних вищезгаданих. Недостатньо коректною видається ст. 10 «Мова спілкування», що стверджує право особи обирати таку мову відповідно до власного бажання. Винятками є лише «інтерв’ю, прес-конференції та інші подібні заходи». Проте не подано визначення того, що мається на увазі під поняттям «спілкування», і, відтак, не розмежовано приватне та офіційне спілкування. У цілому проект установлює режим україно-російської двомовності в багатьох галузях – аж до мови документів про освіту, вивісок та печаток.

Ще один проект – «Про внесення змін до закону України про мови в Українській РСР» Н.Шуфрича, М.Шульги та І.Гайдоша. (То все ж таки, закон, до якого хочуть внести зміни, – України чи Української РСР?) Документ цей схожий на багато з попередніх – аж до тотожності формулювань статей. Цей проект дозволяє офіційне функціонування мов меншин як на рівні районів, міст та областей, так і на рівні селищ та сіл. У тексті так само міститься закритий список регіональних мов – хіба що, на відміну від попередніх, замість єврейської фігурує ідиш та додано вірменську. Новеньке є й у визначенні регіональних мов: їх запропоновано ділити на широко поширені, поширені та мало поширені. Їхній статус визначається не лише через референдум, а й за даними Держкомстату – причому в останньому разі процедура (зокрема, її залежність від волі громадян, а не чиновників) надання офіційного статусу так і залишається невизначеною. Викликає подив і положення, згідно з яким референдуми рекомендовано проводити водночас із президентськими або парламентськими виборами. (Такий простір для політичних маніпуляцій відкривається, чи не так? Ну а якщо місцева громада вирішить провести такий референдум негайно – то не має права?) А от мовами міжнародного спілкування визначено англійську, іспанську, китайську, німецьку, російську та французьку. Знову ж: а що таке міжнародне спілкування? У тексті стверджуються права української державної мови – але час від часу виринають згадки про ті самі права російської, як-от коли йдеться про мову посвідчень особи.

Проект закону «Про мови в Україні» В.Горбачова, С.Матвієнкова, С.Іванова, В.Цушка, О.Гінзбург, С.Мазуренка, К.Самойлик. Тут у ст. 6 офіційними мовами в Україні без зайвих формальностей визнано українську та російську. Причому, ст. 5, що визначає українську мову як державну, встановлює лише одну її виключну функцію – вона має бути мовою офіційних міжнародних документів, що підписуються від імені України. Решта тексту статті – про те, що «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування... в усіх сферах...» – несе нульовий юридичний зміст. Ненульовий зміст міститься в згаданій уже ст. 6: «Офіційними мовами в Україні є мови, які визнаються робочими мовами органів державної влади та органів місцевого самоврядування,  використовуються у службовому спілкуванні, веденні документації та діловодстві, при проведенні офіційних засідань, а також у відносинах з громадянами». Отже, двомовність майже без жодних маскувань, яка простежується в усьому тексті.

Привертає до себе увагу ст. 39: «Імена громадян в офіційних документах подаються рідною мовою власника імені або в транскрипції у тому звучанні, яке він вважає за необхідне, незалежно від мови документа. Переклад особистих імен з російської мови на українську або навпаки, як і з  інших мов, допускається тільки за бажанням власника імені, а у разі його неповноліття – за бажанням батьків». Як це – в офіційних документах рідною мовою? Тобто, в україномовних документах російські імена мусять містити літери Ы та Э? Або навпаки? А якщо йдеться про паспорт українця єврейського походження, то його ім’я в цьому паспорті може бути записане на івриті, з відповідною абеткою? Хто ж його тоді прочитає?

Нарешті, проект закону «Про внесення змін до Закону про мови в Українській РСР», внесений О.Морозом. Проект, що його можна було б назвати компромісним. Українську мову визначено як не лише єдину державну, а й також єдину офіційну на території України – проте, в тих регіонах, де значно поширені «інші національні мови» (а що – бувають іще безнаціональні мови?), вони можуть застосовуватися як офіційні теж. Російську мову не виділено з-поміж усіх інших, хоча далі таке відокремлення її від решти офіційних мов зустрічається. Російська мова неодмінно мусить бути присутня й у паспорті громадянина України. Загалом, цей проект має на меті утвердити українську мову як державну, що домінувала б в усіх сферах, водночас не позбавляючи всіх громадян, для яких рідною є інша мова, права використовувати її в громадському житті. Щодо телеканалів, цей проект містить ідею домінування української мови з пропорційною присутністю в ефірі мов, поширених у тій чи тій місцевості.

Проаналізувавши всі вищезгадані законопроекти, неважко дійти висновку: йдеться в них про двобій української та російської мов. Про намагання, з одного боку, затвердити українську як єдину державну мову в Україні та, з другого боку, позбавити її такого статусу. «Мови національних меншин» виступають тут як антураж, як заручники чужої бійки – і не більше.  Жоден із законопроектів, разом з тим, не декларує позбавлення української мови статусу державної й надання формально такого статусу будь-якій іншій мові. Отже, у тому, що саме українська мова мусить бути державною, вже ніхто не має сумнівів. Усі баталії відбуваються тепер через змістове наповнення понять та правових норм. Що, можливо, є однією з причин завеликої декларативності багатьох проектів. Чимало слів у них присвячено тому, що держава забезпечує, держава дбає, держава гарантує і далі в такому самому дусі. Але – як забезпечує? Як дбає? Хто й звідки фінансує? Хто вивчає питання? Хто ухвалює рішення? Ухвалює обов’язково чи як вважає за потрібне? Хто контролює? Брак конкретних механізмів – от загальна вада майже всіх законопроектів, що перетворюються відтак на збірки добрих побажань.

У багатьох законопроектах простежується той самий підхід, що загострює мовну проблему: або – або. Або українська є державною – і більше жодній мові не має бути місця, або ж російська набуває офіційного статусу і для української залишаються лише церемоніальні функції, щось на кшталт вишиванок та ритуального гопака на прийомах. Мова йде, власне, про силове розв’язання проблеми, розв’язання на користь однієї мови за рахунок витіснення іншої. Тоді як цивілізований підхід – не «або – або», а «і – і». І українська мова утверджується як державна, як домінантна у сфері стосунків, і носії інших мов почуваються неображеними.  

Іще одна риса відрізняє всі мовні законопроекти – це переконання в тому, що, варто лише ухвалити закон, як проблему буде розв’язано раз і назавжди. Навряд чи. Адже якою досі була мовна практика в регіоні, де це питання є ледь не найбільш  резонансним, – у Донбасі? Так, українську мову там ледь не всі ігнорували, і чиновник міг відмовитися з вами розмовляти, якщо ви зверталися до нього українською. (До речі, ще один варіант: він міг бажати з вами розмовляти – але просто не розумів чи неправильно розумів, що ви йому кажете.) Але, варто тільки було звернутися до того самого чиновника російською, але з незручним питанням – як він цілком міг відмовити в розгляді справи через те, що подані вами заява та інші документи були складені не державною мовою. У державі, де панують такі от чиновники, мовна проблема є нерозв’язуваною – та й, власне, не лише вона.

Нарешті, навряд чи можна розв’язати мовне питання за допомогою суто адміністративного набору інструментів: зобов’язати та заборонити. Оcь уже 15 років Україна чекає на позитивні програми заохочення вживання української мови. Програми підвищення її престижу. Не дочекалася й досі. До того ж, коли люди пишатимуться своєю державою, тим, що вони є її громадянами, – мовна проблема постане зовсім в іншому вигляді. До того моменту, наймовірніше, хоч би який закон було ухвалено – а однаково дуже значна кількість громадян почуватимуться зневаженими. До того моменту мовне питання та форсування його розв’язання буде лише зайвим суспільним подразником.