Українська жінка й політика: реальність і проблеми

У всьому цивілізованому світі стало певною аксіомою, що ступінь свободи жінки в суспільстві є показником міри свободи суспільства загалом. Сьогодні ця аксіома трансформується у практичному плані у низку вимірів цієї свободи, загальним показником якої є, безумовно, міра залученості жіноцтва країни до суспільного простору та сфери прийняття відповідальних політичних рішень. Без цього неможлива побудова ґендерно збалансованого суспільства в Україні, що є однією з умов прийняття України до ЄС.

Тому на особливу увагу заслуговує питання представленості українського жіноцтва у сфері особливої відповідальності – політиці. У цьому плані в українському соціумі сьогодні відбуваються цікаві процеси. Зокрема, за роки незалежності виник такий феномен, як жінка-політичний лідер. Попри малу чисельну представленість українських жінок на вищих щаблях української влади, зокрема, чи не найпоказовішою тут є їхня присутність у ВРУ (так у ВРУ всіх скликань максимальний показник жіночого представництва не піднімався навіть до позначки 10%) та Кабміні, сьогодні можемо з певністю твердити про існування такого феномену, як жіноче політичне лідерство в Україні. Чому? По-перше, тому, що більшість жінок-депутатів відомі суспільству завдяки своїй активній життєвій позиції та особистій неординарності, у деяких випадках – справжній харизматичності. Це вже не ті жіночі, між іншим, квотні 30% Верховного Совєта СССР, передових доярок та буряководів, які мало того, що нічого не вирішували в державі, а й яких фактично ніхто не знав.

Сучасні опитування, тестування, інтерв’ю показують, що населення здебільшого знає жіночі імена української політики. Зрештою, це показують і рейтинги, що їх проводять популярні українські журнали. Так у «Топ-100 найвпливовіших людей України» журнал «Кореспондент» за 2008 рік серед таких називає в перших рядах саме жінок-політиків: №1 – Юлію Тимошенко, № 9 – Раїсу Богатирьову, яка пропустила попереду лише таких чоловіків-«важковиків» української політики та бізнесу, як Ринат Ахметов, Віктор Ющенко, Віктор Балога, Віктор Пінчук, Віктор Янукович, Ігор Коломойський та Арсеній Яценюк, обійшовши у рейтингу теж добре відомих Олександра Турчинова, Юрія Луценка, Леоніда Черновецького, Сергія Таруту та інш. На 47-му місці цієї «топ-сотки» – Валентина Семенюк-Самсоненко. Далі – теж жінки-політики: Ганна Герман (№ 58), Наталія Королевська (№ 68). Саме жінки-політики, як виявилося за рейтинговими опитуваннями, є найвідомішими представницями жіноцтва України, а не співачки, поетки, науковці. І це вже само по собі – феномен. До речі, ця цитована вище сотка досить показово названа «Топ-100 бурхливих часів». Журнал «Кореспондент» провів це рейтингове опитування експертів до 17 річниці Дня незалежності України.

Журнал «Фокус» (2008 р.) дає топ-сотку «Найвпливовіших жінок України», де всі не лише перші позиції у списку, а й більшість позицій загалом займають саме жінки-політики. Зокрема: №1 – Юлія Тимошенко, № 2 – Раїса Богатирьова, № 4 – Віра Ульянченко і так далі. Редакція заявила, що вона спробувала окреслити коло жінок, які своїми діями чи роботою реально вплинули на життя країни. А от рейтинг «Кореспондента» 50 найбагатших українців виявив, що серед них немає жодної жінки взагалі, а не лише жінки-політика.

Непогано виглядають жінки-політики і в рейтингах інших видань. Отже, найкоротший шлях до публічного визнання в сучасній Україні для жінки – це політика. Хоча він і найскладніший, бо політика – це не те саме, що шоу, навіть коли вона й набула сьогодні в країні вигляду політичного перфоменсу. Політика – це сфера особливої відповідальності, тим більше в такі кризові моменти, які сьогодні переживають світ і країна.

Українська дійсність сьогодні характеризується тим, що міфи та стереотипи тут функціонують замість вироблених ідеологій, у тому числі й феміністичних, активно впливаючи на політичний процес у країні. І все ж, варто привітати жінок-політиків і все суспільство в цілому, бо почав активно відмирати стереотип жінки-політика як невдахи чи то в сімейному житті (з особистим не склалося, чоловіка немає, дітей немає, тому «пішла реалізовувати свою владу на народі»), чи в суспільному (не зробила професійної кар’єри, відсутні талант та покликання тощо). Адже всім відомо, що українська жінка – це Одарка, якій потрібна влада як не над своїм Карасем, то хоча б над чужими чоловіками. Сьогодні жінка-політик в Україні – це образ успішної, сучасної, самостійної, доволі стервозної, однак безумовно владної особистості.

Почав відмирати, щоправда не так активно, стереотип жінки-політика як обов’язково чиєїсь коханки чи в крайньому випадку – дружини, яку чоловік провів у коридори влади захищати власний бізнес чи з простої вдячності за отримані сексуальні задоволення.

Українське суспільство починає поступово звикати, що жінка йде в політику не лише тому, що вона переступила через норми загальноприйнятих правил та патріархальної моралі і перестала бути Берегинею родинного вогнища, а й тому, що це для неї може бути покликанням, способом вдалої самореалізації, зрештою – проявом її неординарності та талановитості.

І все ж залишається досить помітним той факт, що проходження жінок на верхні поверхи влади підперте потужними грошима. І якщо за жінкою немає потужної бізнес-підтримки, вона все нижче й нижче спускається у виборчому списку до ВРУ, попри її власний вже багатий політичний досвід і персональні неординарні якості.

Звісно, коли йдеться про політику «всерйоз», досить правомірним є запитання, чи взагалі потрібно говорити про стать політиків, чи варто робити поділ на політиків-жінок та політиків-чоловіків? Якщо відкинути той простий факт, що не лише сама природа поділила людський рід на чоловічий та жіночий, а й найпершою суспільною стратифікацією є таки ґендерна стратифікація, а сам ґендер виступає найпершим соціальним інститутом контролю, то залишається очевидним, що акцентування уваги на жіночому в політиці відбувається, зокрема, і через низьку представленість жінок на найвищих щаблях влади. Не можна не погодитись із думкою Мері Вілсон: «Поки жінки з’являються у світі політики по одній, час від часу, їх сприймають тільки як жінок. Ми хочемо, щоб жінок у політиці було стільки, аби можна було вибирати між їхніми програмами». Такого ставлення фактично не існує щодо чоловіків-політиків. Не в останню чергу через їх переважну більшість (або ж, краще, «подавляющее большинство»!) у високих та найвищих коридорах влади. Відсутність репрезентативної (30%) кількості жінок, наприклад, у ВРУ не дає змоги жінці бути «звичайною». Масова свідомість просто вимагає від неї бути надзвичайною, «надлюдиною», здатною творити дива, складатись із заліза та сталі, чи принаймні виганяти злих духів із Тіні. Можливо, саме через це не термінатори стають в українців залізними, сталевими, всесильними, а Леді Ю. І саме тому вона залишається завжди одна. Адже Герой – явище поодиноке, унікальне і неповторне. Проте, не забуваймо мудрого класика: «Нещасна та країна, яка потребує героя». Зрештою, такій жінці-політикові не позаздриш: з подібних височин надзвичайно небезпечно падати!

Що ж стосується «звичайних» жінок-політиків України, то для них, як виявилось, великою помилкою є пряме експлуатування при створенні власного іміджу образу традиційної жінки, берегині домашнього вогнища. На цьому свого часу все втратила у виборчій президентській кампанії в Польщі Ганна Ґронкевич-Вальц. Адже політика – це поки що нетрадиційна сфера самореалізації для жінки. Експерти відзначають, що з такою масовою аудиторією, як виборці-жінки (на сьогодні 54 відсотки електорату України – жінки) треба працювати цілеспрямовано, але не експлуатуючи напряму і занадто активно традиційні для жінок цінності, усталені в патріархальних та патріархатних суспільствах. Все-таки українська дійсність сьогодні висуває і дещо інші вимоги до жіноцтва. Зокрема, суспільної відповідальності за стан країни разом із українськими чоловіками. І хотілось би, щоб політика для сучасної української жінки стала шляхом не лише найкоротшим до власної популярності, а й найперспективнішим для країни.