Дзвони Тернополя – 2

Сумнівався, чи треба повертатися до теми виборів у Тернополі. Аж поки не отримав повідомлення, від якого досі не можу прийти до тями. Колега, дуже досвідчена журналістка, що прожила в цій професії ціле життя, яку я вважав і вважаю за одну зі своїх учительок, винятково принципова людина, до того ж, єврейка за походженням, готується взяти інтерв’ю в Олега Тягнибока. Для дуже солідного політико-аналітичного журналу з бездоганною, здавалося б, репутацією. «Я заготувала гострі запитання», - каже колега. Аякже – хіба хто сумнівається, що Тягнибок має заготовані відповіді на всі можливі гострі запитання, по десять варіантів на кожне – вибирайте, мовляв, на свій смак та розсуд?

У будь-якій нормальній країні перед подібним – назвемо його політиком – захлопнулися б усі двері. Тим більше, коли він переміг би десь на місцевих виборах. У нас – усе навпаки. Чим, власне, запам’ятався цьогорічний березень? Передусім, двома подіями – перемогою на виборах у Тернополі ВО «Свобода» та перемогою на національному відбірковому конкурсі Євробачення Світлани Лободи. Попри, здавалося б, геть різні сфери людської діяльності, між цими двома подіями є дещо спільне. В обох випадках був скандал, і в обох випадках перемогу отримали ті, хто робив ставку на епатування публіки, на дії «нижче від поясу». І от тепер що Тягнибок, що Лобода – обидва є героями нашої журналістики. Навіть тієї, що цілком щиро вважає себе за серйозну. Хоч трава не рости – аби скандал.

Наші політичні гранди прогавили Тягнибока. Так, прогавили. Ніхто не давав собі клопоту ретельно, без зайвого нервування, роз’яснювати, немов двічі по два, хибність та безперспективність висловлюваних ним ідей. Ну добре, це було раніше, коли ВО «Свобода» можна було вважати за маргінальну політичну силу. Не звернули вчасно належної уваги й обпеклися. Але ж уже обпеклися! Ні, навіть тепер політичні «важковаговики» зайняті своїми розбірками, їм не до Тягнибока й не до того, що він набирає очки. І тепер не почути бажаного спростування проголошуваних ним цілей, які здаються такими простими, такими легко досяжними – чим і підкуповують виборців. Що ж має статися, щоб наші політичні лідери нарешті звернули увагу на вкрай небезпечне явище – не так у політиці, як у суспільстві?

Доводиться тепер читати: мовляв, тернопільська перемога Тягнибока є суто політтехнологічною: мовляв, його агітація була найкраще розробленою й тому найбільш впливовою. Дурниці! 2004 року не було куди подітися від агітації за Януковича. Її теж не новачки розробляли – з неї поставав такий Янукович, про якого ніхто досі не чув, герой з-поміж героїв, а ще й геній, і святий. Агітації за Ющенка, натомість, майже не було. Ну то й що? Чи не лідером з кількості агіток перед парламентськими виборами 2006 року був Блок Литвина. Яких тільки чудернацьких агітаційних витворів він не поширював! І знову: ну то й що ж? Хай би якою бездоганною була агітація, вона може подіяти лише тоді, коли суспільство до цього готове. Коли посіяно зерна, які можуть зійти. Наочна агітація – то лише додаток, завершальний акорд впливу політиків на їхніх потенційних виборців. Сама по собі вона нічого не варта.