Кого і як захищають профспілки України?

Першого травня в Україні традиційно мають відбутися більш чи менш масові акції під гаслами захисту прав трудящих, в яких братимуть участь різні профспілки. Чим же є ці профспілки сьогодні і наскільки вони ефективні?

Не «школа комунізму», а захисники найманих працівників

Карл Маркс у другій половині ХІХ століття стверджував: без профспілок робітники перетворилися б на “байдужу до всього масу злидарів, які пустилися берега і яким уже немає порятунку”. Маркс й Енгельс у свої зрілі роки вважали, що трудящі в демократичних державах можуть захистити свої інтереси за допомогою загального виборчого права та мирних форм соціальної боротьби. На відміну від них, Володимир Ульянов-Ленін вважав за необхідне перетворити профспілки на «школу комунізму», тобто на повністю підпорядковану компартії, яка силою захопила владу, робітничу організацію. Адольф Гітлер фактично робив те саме, загнавши усіх працівників у Німецький робітничий фронт.

Вождь більшовиків, правда, промовчав, хто у тій школі мав би вчителювати і яким чеснотам навчилися б учні. Але радянська історія розставила всі крапки над “і”. Профспілки СРСР таки навчилися комунізму: вони дружно виступали за збільшення норм виробітку і зниження розцінок (тобто за те, щоб їхні члени працювали більше, а одержували менше, іншими словами, щоб – за "Капіталом" Маркса – збільшувалася норма їхньої експлуатації). Інакше кажучи, радянські профспілки були профспілками лише за назвою. Бо ж покликання справжньої профспілки – за будь-яких обставин захищати своїх членів: від капіталіста, від держави, від лендлорда, від політичної партії тощо, - у разі, коли останні виступають працедавцями. А радянські профспілки об‘єднували і директорів, і робітників, отож хіба що часом дещо пом‘якшували соціальні антагонізми.

Натомість справжні профспілки – це вільні об‘єднання. Сучасний Оксфордський політичний словник визначає профспілки як громадські організації найманих працівників, які мають на меті заміну індивідуальних угод з підприємцями на колективні для підвищення і підтримання на високому рівні якості життя своїх членів. Профспілки, підкреслює словник, це об‘єднання, покликані нейтралізувати економічну слабкість позбавлених власності на засоби виробництва найманих працівників. Згідно з резолюцією Міжнародної організації праці від 26 червня 1952 року «Про незалежність профспілкового руху», «фундаментальним і постійним завданням профспілкового руху є покращення економічного і соціального становища трудящих. Профспілки також повинні відігравати важливу роль у співпраці з іншими сторонами для сприяння соціальному та економічному розвитку і прогресу всього суспільства в кожній країні. З цією метою профспілковому рухові кожної країни важливо зберегти свою свободу і незалежність, щоб бути спроможним виконувати свої економічні і соціальні завдання незалежно від політичних змін».

У всіх демократичних європейських державах незалежні від влади і великого бізнесу професійні спілки, що об‘єднують у своїх лавах найманих працівників та – часом – дрібних підприємців, є важливими чинниками соціально-економічного і політичного життя. У трикутнику «профспілки-підприємці-влада» розв‘язуються майже всі головні питання, пов‘язані із забезпеченням зростання добробуту населення, захистом соціальних прав та виробленням курсу економічного розвитку країни. Сучасні профспілки відмовилися від авантюризму та надмірної заполітизованості, які були притаманні частині їхніх попередниць; у свою чергу, працедавці зазвичай не ведуть, як колись, війн із профспілковими об‘єднаннями, а ставляться до них як до партнерів – не завжди ідеальних, але неминучих. Держава ж виступає тут своєрідним арбітром у суперечках.

Українські профспілки: фантоми і борці

В Україні, якщо дотримуватися формальних ознак, все так само, як і у світі. Існує понад 100 всеукраїнських професійних спілок та 14 всеукраїнських профспілкових об’єднань. Їхніми членами є понад 13 мільйонів осіб – це більша частина працездатного населення у віці від 18 до 60 років, навіть з урахуванням селян. Найбільші профспілкові об‘єднання – це Федерація профспілок (ФПУ, пряма спадкоємиця «червоних» профспілок), Незалежна конфедерація профспілок, Конфедерація вільних профспілок.

Страйки, пікети, маніфестації на захист соціальних прав давно стали для України звичним явищем. Раз на два роки підписується Генеральна тарифна угода між профспілками, об‘єднаннями працедавців та Кабміном, яка визначає основні засади соціально-економічної політики держави і, головне, мінімальні розміри зарплат відповідно до кваліфікації працівників. За рахунок профспілкових фондів наймані працівники де-юре мають можливість за прийнятними цінами відпочити в санаторіях та пансіонатах в різних куточках України; профспілки зберегли близько половини тієї власності, яка була у них на початку 1990-х років, і це дає змогу забезпечити щороку оздоровлення мільйонів своїх членів та надавати матеріальну допомогу десяткам тисяч сімей. Одне слово, все наче «як у людей».

І водночас – далеко не так само. Згадаймо другу половину 1990-х: тоді виникло таке явище, як стабільні багатомільярдні борги з зарплати, особливо у бюджетній сфері, а також заборгованості щодо пенсій і різних видів соціальної допомоги. Стосувалися ці борги не менш, ніж 18-20 мільйонів людей (тобто кожного третього українського громадянина) і відбувалося це одночасно із різким збагаченням купки нуворишів-бізнесменів та вищої бюрократії. Чи не мусили профспілки, передусім наймасовіша ФПУ, організувати масовий рух протесту? Чи не мали б саме вони стати на шляху незаконної «прихватизації»? Чи не їм повинна була належати провідна роль у захисті прав не лише найманих працівників, а й пенсіонерів, студентів та інвалідів?

Проте акції протесту у ті часи, та і пізніше, зазвичай зводилися до майже ритуального «вибивання» бюджетних коштів шахтарями, які відряджали більші чи менші сили у столицю, - це при тому, що абсолютна більшість цих коштів, за незчисленними повідомленнями преси, «випаровувалася» на шляху до копалень, не доходячи до тих, кому вони, власне, призначалися – ані у вигляді зарплати, ані у вигляді модернізації вугільних шахт з метою запобігти численним підземним катастрофам з людськими жертвами, за числом яких Україна поступається тільки Китаю та Південній Африці.

Тільки окремі профспілки, такі, як Незалежна профспілка гірників України чи профспілка працівників Національної академії наук у ті роки справді демонстрували досить ефективний захист прав своїх членів. Побудовані на позапартійній основі, вони вміли виводити на масові акції в одній колоні і націоналістів, і комуністів – і вигравати бодай тактичні соціальні бої. Інші ж, особливо колишня «червона», а за часів незалежності – типова «жовта», тобто сервільна і до влади, і до великого бізнесу Федерація профспілок України, - вдавалися у кращому разі до демонстраційних акцій, щоб, з одного боку, не втратити остаточно довіру своїх членів, з іншого – не дратувати тих, хто має великі гроші та владу. Один із результатів цього – падіння чисельності ФПУ з 1992 року більш, ніж удвічі.

Дуже дорог «дешева робоча сила»

 На загал, це закономірна ситуація. Не надто ефективна щодо захисту прав трудящих діяльність «міністерства профспілок», як звуть в народі ФПУ, супроводжується постійними майновими скандалами. Минулі керівники цієї організації – Олександр Стоян й Олександр Юркін – звинувачуються своїми опонентами з числа лідерів незалежних профоб‘єднань у причетності до «прихватизації» профспілкового майна на суму до 12-14 мільярдів грн.

Та це не головне. У розвинених демократіях частка зарплат у ВВП сягає 70-75%. В СРСР вона у кращі часи "розвиненого соціалізму" становила лише близько 50%, що було незрівнянно мало для розвиненої держави. Але сьогодні вона в Україні ще менша – близько 25-30% (точніше порахувати важко у зв‘язку з великими обсягами «тіньових виплат»). Крім низького рівня добробуту і соціальних контрастів, політика «дешевої робочої сили» має одним із своїх тяжких наслідків «вимивання» з України мільйонів найбільш кваліфікованих працівників як на Захід, так і в Росію. Разом із тим Партія регіонів та деякі інші впливові політичні сили наполегливо намагаються протягнути через Верховну Раду законопроекти, які передбачають суттєве зменшення прав найманих працівників і профспілок (зокрема, скажімо, необов’язковість укладання колективних угод чи фактичне відсторонення профспілкових об‘єднань від розслідування катастроф на шахтах).

Проте не всі політичні сили прагнуть, перебуваючи при владі, досягати своїх цілей за рахунок трудящих. Якщо уряд Юрія Єханурова та другий уряд Віктора Януковича так і не спромоглися підписати Генеральну угоду між профспілками, об‘єднаннями працедавців та Кабміном, то другий уряд Юлії Тимошенко у квітні 2008 року підписав цю угоду; за всіх своїх недоліків, вона відіграє свою позитивну роль, особливо за умов кризи, не даючи змогу законним шляхом викидати на вулицю найманих працівників. Не випадково деякі лідери квазіпрофспілкових об’єднань так рвуться розірвати цю угоду – не задля блага членів профспілок, а щоб відпрацювати "спонсорські" кошти з боку олігархів...

За цих складних обставин незалежні ж профспілки зазнають шаленого тиску як з боку «традиційної» ФПУ, так і з боку роботодавців, яким вигідно мати лише «кишенькові» профспілки або не мати їх взагалі.

Одне слово, проблем для справжніх профспілок вистачає, але чи здатні всі чинні профспілки їх розв‘язувати? Чи тільки радикальне оновлення на базі кращих й найактивніших об’єднань може зробити український профспілковий рух справді дієвим? Адже соціальні проблеми в країні накопичуються, тим більше за часів кризи, і без тиску «знизу» вони майже не вирішуються.