Знай наших!

Ми радіємо перемогам наших спортсменів, пишаємося світовим визнанням вітчизняних митців і науковців, чи не так? Ми роздратовано і з деякою особистою образою сприймаємо їхні невдачі. І навіть невдалі дії державних осіб на зовнішньополітичній арені, які, на нашу думку, не найкращим чином відбиваються на престижі нашої держави, можуть псувати нам настрій. Чому?

Відповідь нібито цілком проста й очевидна: тому що це – наші спортсмени, наші митці, наші політики. Тому що вони уособлюють нашу державу чи нашу націю.

А проте не так усе просто, як здається. Що таке – наші діячі? Які такі “наші”?

Адже йдеться не про кровно споріднених з нами членів родини і не про друзів чи, принаймні, близьких знайомих, які належать до нашого особистого кола спілкування. Йдеться про незнайомих людей, яких зближує з нами лише спільна належність до доволі абстрактного утвору – держави чи нації (у даному випадку різниця між цими поняттями не суттєва. Однак – лише в даному випадку!). Абстрактного в тому сенсі, що в жодному разі нам не дано не лише поспілкуватися з державою чи нацією взагалі, у всій їхній повноті, а й уявити собі їх як ціле. Чому ж навіть формальна приналежність до якогось чуттєво несприймуваного, комунікативно (спілкувально) неприступного утвору все ж породжує відчуття спорідненості з ним і відтак – емоційне сприйняття успіху чи неуспіху когось із його представників?

Відповідальною за відчуття рідності з власним народом є неповторна поведінкова матриця, притаманна його представникам, спільна всім ним ціннісно-емоційна конструкція світобудови, яка стає глибинною основою нашої особистості. Через реальну наявність такої “об'єктивно-суб'єктивної” комунікативної моделі світу формується й чуттєве (а згодом і мисленнєве, раціональне) уявлення про існування певної спільноти, співтовариства, об'єднуваного деякими лише йому притаманними особливостями, уявлення про цілісність такої спільноти, її особливості та умовні межі й кордони. 

Така спільнота має свої, віками випрацьовувані єдині “нормативи” буття, які її членами сприймаються не як нав'язані ззовні, а як природні, “нормальні”. Має вона свою систему цінностей і світоглядних координат. Кожному з нас, скажімо, відоме твердження, що росіяни прихильно ставляться до ображених, навіть якщо страждальцями в конкретній ситуації виступають справедливо засуджені злодії. Навряд чи англієць або ж француз співчуватиме кримінальному злочинцеві лише через те, що того засуджено до покарання. Однак той самий англієць чи француз поставиться до злочинця людяно, гуманно через те, що той, попри всі свої погані особисті риси й вчинки, є людиною. У такому ставленні росіянин англійця не зрозуміє.

Візьмемо інший приклад. Мабуть кожен хоч раз у житті бачив фільм або ж читав книжку, де йдеться про японський чи китайський уклад життя минулих століть. І кожен може пригадати, що за найменшої причини чи навіть без неї людина низького соціального статусу, так звана пересічна людина повсякчасно перебувала під загрозою бути вбитою кимсь, вищим за неї. Таке вбивство не розцінювалося як злочин. Навпаки, сприймалося як цілком звичайне явище. І не тому, що китайці, японці або представники інших азійських народів є винятково жорстокими. А тому, що в системі їхніх життєвих координат окреме людське життя не становило виняткової цінності, і соціальні ознаки, такі як належність до вищої верстви, наприклад, важили значно більше за нього. Вони ж надавали представникові вищої верстви владу над життям представника верстви нижчої. Отож змальоване вбивство з погляду громадськості не могло бути розцінене як злочин.  

І ще один приклад. Ще 1861 року  Микола Костомаров у відомій роботі “Дві русскія народності” відзначив, що для “великоросів” (росіян) є характерним “повне панування загальності (Бог і цар) над особистістю”, звідки випливає й “нетерпимість до чужих вір” (цитую за: Д.Чижевський “Нариси з історії філософії на Україні”, К., 1992, С.153), чужих поглядів і переконань, певна зверхність до інших народів. Натомість українці відзначаються терпимістю, лагідним ставленням чи, як нині говорять, толерантністю до представників відмінних етнокультурних світів. Відповідно, для росіян спільнота, загал є незрівнянно ціннішими, ніж одинична особистість; для українців “немає нічого тяжчого та неприємнішого, ніж такий порядок” (там само, С.154), позаяк особиста свобода є значно більшою цінністю, ніж абстрактна спільнота. Звідси й загальновідомі (аж до анекдотичності) “вади” українського менталітету. Відомо ж: де два українці, там три гетьмани. Однак звідси ж – і волелюбність, і відсутність потягу до поневолення іншого, поціновування людини за її особисті якості, а не за належність до якогось загалу.

З наведених прикладів зрозуміло, що конструкція поведінкових, морально-етичних та естетичних цінностей кожного народу має свої особливості, які й є визначальними для усвідомлення кожним з народів своєї відмінності від інших, своєї внутрішньої єдності. Культурна своєрідність народу робить його унікальним і неповторним. А що ж з гордістю українця за спортивні перемоги національної футбольної команди чи появу першого власного космонавта України?

Коли йдеться про стосунки між народами, міжнародні стосунки, окремий народ  виступає як щось монолітне, ціле, як окрема істота серед інших істот. Як правило в таких стосунках цю “суспільну істоту” репрезентує окрема особа чи група осіб (та ж футбольна команда). “Репрезентант” представник народу таким чином уособлює собою всю свою спільноту, перетворюється на її символ. І не важливо, якими в даному випадку є його особисті якості. Головно, що він достойним чином представляє свій народ перед лицем інших народів. Там, де дієвими особами є спільноти, окремий їх представник втрачає своє індивідуальне значення, представляє не себе одиничного, а певну громаду. Його постать стає втіленням єдності його пільноти, її символом, його успіхи є успіхами його народу. Звідси й наша гордість за них.

І не випадково, що під час спортивних змагань міжнародного рівня відзначення перемоги спортсмена супроводжується підняттям прапора його держави й виконанням гімну. У такі моменти гімн, прапор і сам переможець є однопорядковими символами цієї держави.

За межами нашої розмови залишилося найскладніше й найцікавіше питання: чи олімпійськи перемоги українського громадянина Петренка, наукові відкриття  громадянина України Іванова, або ж художній роман (фільм) народженого українською землею письменника (режисера, актора), що зажив світової слави, є здобутками українського народу, українського етносу, української нації чи української держави? Чи є істотна різниця між цими поняттями? Зрештою, чим народ, етнос, нація й держава відрізняються одне від одного? І чи відрізняються? Та це – тема окремої розмови.