Гонитва іміджів

Імідж глави держави є не лише рекламним трюком під час виборчих кампаній. Від того, як сприймають президента пересічні громадяни й відповідно чи поважають його, багато в чому залежить не лише його особиста політична доля, а й доля держави.

От візьмімо нашу північну сусідку – Росію. Шалена популярність Володимира Путіна (а навряд чи хто стане сперечатися, що фактичним главою держави залишається саме він) є, здавалося б, ірраціональною. Адже ані на соціальному, ані на економічному фронті він не здобув видатних перемог, Росія й надалі живе коштом славнозвісної “труби”, тобто експорту нафти та газу. Корупція залишається однією з головних проблем цієї країни, свавілля чиновників і безправ’я громадян – теж. Зовнішня привабливість так само не є сильним місцем Путіна: обличчя без виразу, позбавлені емоцій жести та інтонації навряд чи додають йому харизми.

І тим не менше коріння популярності Путіна полягає саме в іміджевій площині. Йому вдалося поєднати в собі образи “твердої руки”, “державника” та “інтелектуала”. З одного боку, росіяни традиційно поважають “борців за сильну державу” – у традиційному російському розумінні; з іншого боку, вони скучили за культурним, освіченим лідером, від якого не варто чекати ані стукання черевиком по трибуні, ані самочинного диригування оркестром, ані довгих малозрозумілих промов про “цицьки-мацицьки”, ані ще екстравагантніших витівок.

Який же імідж мусить мати український президент, аби подобатися громадськості? Ким він мусить бути в уявленні та сприйнятті українців? Він мусить бути “твердою рукою”? Так, багато українців виступають за це, – от тільки кожен уявляє ту “твердість руки” по-своєму. Чесний, справедливий, такий, що вміє домагатися законності від усіх, – це вже ближче до істини. Інтелігентність, культура поведінки – це теж важливі риси для бажаного глави держави.

Вісімнадцяту річницю незалежності відзначатимемо ми цього року. Трьох президентів бачила незалежна Україна. Спробуймо одним словом схарактеризувати імідж кожного з них.

Отже, Леонід Кравчук. Суперстар. Голлівудська зірка. Овації, постійне перебування у центрі уваги, посмішки. Манера триматися – в цілому демократична, але дещо зверхня. Цілком у дусі людини, що вважає себе кумиром публіки. Цілком можливо, саме впевненість у своєму кумирстві й завадила Кравчукові серйозно поставитися до виборчої кампанії 2004 року. Контакти зі ЗМІ широкі, але здебільшого беззмістовні: головне – як сказати й зробити, а не що сказати й зробити.

Леонід Кучма. Сірий кардинал. Майже цілковита закритість, непублічність. Рішення ухвалював кулуарно, до пояснення мотивації не вдавався. У його поведінці дуже важливу роль відігравали особисті стосунки з іншими політиками, їхня наближеність чи ненаближеність. Буйним цвітом розквітло типове для феодальних монарших дворів явище – фаворитизм. Контакти зі ЗМІ були жорстко обмежені, та й ті, що були, не мали жодного натяку на експромт: усе було розписано та поставлено. Справжній Кучма, Кучма як особистість не поставав перед публікою. Ще чим запам’ятався другий президент, то це завжди відведеними від телекамер очима та незрозумілим виразом обличчя, який змушував підозрювати Кучму в нещирості.

Віктор Ющенко. Характеристика, що напрошується, на жаль, не має відповідника в чоловічому роді: домогосподарка. Родина – понад усе. Найбільша увага – історичним (майже як родинним) реліквіям: Україна – то оселя, яка мусить бути цікавою для гостей. Спілкування зі ЗМІ та громадськістю – моралізаторство та висловлювання добрих побажань. Виклики сьогодення ніби й не цікавлять Президента.

Прем’єр-міністри, що пройшли перед нашими очима за всі ці роки, були здебільшого сірими мишками, що не залишили по собі згадок.

Ну добре, може, тепер ми “діждемось Вашингтона”?

Віктор Янукович. Визначення, що напрошується для характеристики його іміджу, вживати не хочеться – аби не змушувати його пригадувати не найяскравіші сторінки з біографії. Хоч би що він казав і хоч би як посміхався, а погляд залишається крижаним, колючим. Манера спілкування найчастіше найменшою мірою не нагадує інтелектуальну дискусію. Надмірна жорсткість, неадекватний до ситуацій авторитаризм, зневага до опонентів (мовляв, та як вони взагалі насмілилися?) – усе це не дозволяє вважати імідж Януковича як такий, що відповідає прагненням більшості людей.

Юлія Тимошенко. Активна, ділова. Нібито справедлива. Освічена. Усе так. От тільки надто по-різному встигла вона виявити себе. Аж до того по-різному, що багато українців гадають: чи то грані її багатогранної натури, чи то ролі, які вона грає? Її коса – то її власні смаки чи її уявлення про смаки пересічних українців? Мабуть, у своєму спілкуванні з громадськістю та ЗМІ надто активно експлуатує вона тезу: всі погані, тільки вона хороша. Може, так і є насправді, але надто вже надмірно висловлює вона це. Та й узагалі, чи не головною рисою іміджу Тимошенко є надмірність, яка й псує багато чого.

Арсеній Яценюк. Хлопчик-мажор, вундеркінд, “бог з машини”. Імідж цього політика досі не склався в цілісність і являє собою розрізнені, іноді суперечливі фрагменти. Інтелектуал? Безумовно. Культурний, освічений? Так. От тільки чи не проглядає в його висловлюваннях ледь прихована пиха, та сама схильність до авторитаризму? Ідеї, наміри, прагнення? Вони залишаються невідомими. Матеріалу для оцінювання Яценюка надто обмаль.

Анатолій Гриценко. Темна конячка. З його публічних виступів не виходить скласти цілісну систему його уявлень про бажане майбутнє країни. Залишається не надто виграшне враження: він хоче здаватися, а не бути; він шукає виграшні політтехнології, а не прагне розкритися. Та й у пам’яті ще його дитяча образа після виборів, яку він активно висловлював у всіх можливих ЗМІ: мовляв, обіцяли йому посаду міністра оборони, а не дали, а він, за його словами, тому й пішов за списком НУНС. (А якби не обіцяли, пішов би за списком регіоналів? Чи когось іншого, хто більше пообіцяв би?) Не хотілося б нікого ображати, але пригадувалася тоді майже однофамільниця Гриценка з роману Ільфа та Петрова: вона теж бігала редакційними коридорами й волала: “Изменщик! Сам обещал, а сам бросил!”. До золотого ситечка в нашому випадку не дійшло, а от враження чогось опереткового залишилося.

То що ж, чи “діждемося нового Вашингтона”? Чи знову доведеться відкладати надії на світле майбутнє? А чи наші політичні лідери нарешті зрозуміють: імідж – то не питання технологій; імідж – то вони самі, і що щирішими вони будуть, то кращим він виходитиме?