«Сильна рука»: авторитаризм, тоталітаризм чи ефективна демократія?

Про необхідність сильної влади в Україні не говорить сьогодні лише лінивий. Хтось добирає м‘якших виразів, хтось не соромиться вживати ледь не лайку, - але говорять практично всі. Одне слово, ідея сильної влади вже, схоже, перейшла з площини теоретичних дискусій у розріз практичної політики. – і на рівні не тільки "верхів", а й "середини" та "низів".

Але при цьому, зрозуміло, дискусії не вщухають. Кожен поспішає висловити своє – можливо, щоб устигнути сказати "золоте слово", поки "сильна рука" не стисла його горлянку? Чи для того, щоб ця "рука" взяла на озброєння певні (ясна річ, єдиноправильні) ідеї? Та для цього така "рука" має бути нерозривно поєднана з "сильною головою". А, як показує досвід історії, таке трапляється дуже нечасто, тим більше, на наших теренах.

Та за будь-якої політичної погоди щонайменше кілька моментів тут справді потребують свого прояснення.

Сильна влада може мати кілька різновидів: це тоталітаризм усіх барв, це авторитаризм (різновидом якого нерідко виступає військова диктатура) і це, як не дивно для когось, демократія – тільки консолідована і мобілізована на боротьбу з певними зовнішніми і внутрішніми загрозами.

Коли ведуть мову про тоталітарну владу, то зазвичай виокремлюють такі її базові характеристики:

- украй централізоване керівництво державою й управління економікою;

- майже всеохопний контроль за поведінкою індивіда у соціальній сфері;

- керівна і спрямовувальна роль однієї партії в політичній сфері і здійснення нею своєї диктатури (державні та партійні структури зливаються і формується феномен "партії-держави"), хоча при цьому номінально, «для декорації» можуть існувати й інші партії;

- панування офіційної ідеології, постійна "промивка мізків" населення;

- зосередження в руках партії-держави всіх засобів масових комунікацій;

- концентрація в руках партії-держави всіх засобів збройного насильства і переструктурування їх відповідно до панівної ідеології, переслідування службою безпеки не тільки наявних, а й потенційних опонентів режиму.

Таким чином, партія-держава за тоталітарного ладу здійснює (принаймні, здійснює переважною мірою) всеохопний контроль за всіма сферами життєдіяльності суспільства й окремого індивіда. А вже "лівий" тоталітаризм чи "правий", не це головне (до речі, соціальні надбання найманих працівників у Німеччині Гітлера були на кілька порядків вищі за те, що існувало в СРСР за Сталіна – то хто ж тут "лівий"?).

Що ж стосується авторитаризму, то він концентрує державну владу в руках певної групи осіб на чолі з авторитетним персонажем; ця група осіб може бути підперта створеною вже після виникнення режиму "партією влади". Така влада не претендує на тотальний контроль усіх сфер життя країни, хоча не допускає опонентів до конкуренції за владарювання. Тут відсутні феномени "партії-держави" та загальнообов‘язкової ідеології; ядром політичної системи виступає сам відповідно переструктурований державний механізм. Хоча, звичайно, панівна ідеологія може існувати, нею не прагнуть регламентувати всі сторони життя, аж до сексу та живопису; вона радше апелює до традиції чи необхідності ствердження величі нації через розвиток. І ще одна важлива річ: авторитарні лідери здійснюють політичне управління у не надто чітко визначених, але передбачуваних межах; тоталітарні вожді діють, не озираючись на писані (нерідко ними ж) закони чи неписані норми.

А відтак збереження досить широкої автономії особистості у приватній сфері й у сфері економіки (принаймні, на рівні дрібного і середнього бізнесу) дає непогану можливість господарчого розвитку за сучасного авторитаризму. Водночас політична опозиційність чи, не приведи Боже, спроби змінити "правила гри" матимуть наслідком репресії з боку влади, часом навіть масові.

Але, на загал, авторитаризм усе ж таки ліпше, ніж тоталітаризм чи повний хаос, із якого такий тоталітаризм найчастіше й народжується.

Прикладами країн, де тоталітарний режим (у першому випадку) і військова диктатура (у другому випадку) еволюціонували до авторитаризму, а потім – до демократії, є Іспанія та Чилі. В Іспанії середини 1930-х й Чилі початку 1970-х об’єктивно виникла потреба встановлення сильної влади, бо в результаті непримиренної боротьби між конкуруючими політичними силами ці країни охоплював хаос. Питання полягало тільки в тому, хто саме стане цією сильною владою – комуністи чи їхні опоненти. В Іспанії впрововж майже чотирьох років тривала громадянська війна, в результаті якої встановився режим генерала Франко, який спирався на фашистську партію «Фаланга». У Чилі в результаті воєнного перевороту владу здобула хунта під орудою генерала Піночета, яка не спиралася на жодну силу, крім війська. І не тільки концтабори, репресії та масова політична еміграція були ціною встановлення диктаторських режимів у цих країнах, а й економічні злигодні – на певних етапах. У Чилі "економічне диво" розпочалося вже 1976 року, через три роки після перевороту, а перед тим були економічний хаос, злидні і шалена корупція серед військових, які здобули владу. В Іспанії ж економічне зростання розпочалося тільки в середині 1950-х, коли Франко відсунув від влади «Фалангу» і створив уряд технократів. Отже, провальна економічна ситуація і в Чилі, і в Іспанії буяла тоді, коли там існувала відверта диктатура; а коли правлячий режим почав встановлювати певні, хоч і вельми жорсткі, "правила гри" – от тоді і почалося економічне піднесення. Ба більше – почало крок за кроком відновлюватися і громадянське суспільство (попри свою особисту нелюбов до нього і до демократичних принципів життя, і Франко, і Піночет докладали зусилля до його розбудови і до ствердження влади закону). При цьому перехід до авторитаризму став наслідком не стільки внутрішньої еволюції згаданих режимів, скільки результатом зовнішнього і політичного, і фінансово-економічного (ніхто з поважних інвесторів не хотів працювати в країнах зі сваволею чи то фалангістських парткомів, чи то військових) тиску. Заслуга Франко та Піночета в тому, що вони адекватно зреагували на це і не воювали з соціально-економічними законами.

 

А тепер про "сильну руку" у режимі консолідованої демократії. До таких режимів належала, скажімо, влада у США часів "нового курсу" Франкліна Делано Рузвельта чи перших років правління уряду Маргарет Тетчер у Великій Британії. За консолідованої демократії поряд із «владою» і «порядком» не менше значення має третій чинник – «свобода», і водночас влада тут не самоціль, не фетиш, а ефективний інструмент суспільних змін. Ми ж бо часто говоримо – "сила закону", роблячи наголос на другому слові; а тим часом жоден закон за найдемократичнішої демократії не діє, коли на його боці не стоїть як сила традиції, так і сила державної влади.

Іншими словами, ефективна демократична влада у кризових ситуаціях мусить – у разі потреби – мати у своєму розпорядженні потужні силові структури, бо без них боротьба із зовнішніми та внутрішніми загрозами може вестися хіба що на рівні слів. У США в 1930-х роках, коли там набрала неабиякої сили мафія (крім усього іншого, підпорядкувавши собі значну частину профспілкового руху), коли у центрах великих міст нерідко спалахували перестрілки між бандами гангстерів, такою силою стало Федеральне бюро розслідувань на чолі з Едгаром Гувером. За умов, коли в країні були корумповані або залякані мафією і поліція, і суди, агенти ФБР (а знайти кілька сотень людей, готових професійно і самовіддано боротися за свою країну, можна будь-де і будь-коли) зуміли протиставити організованій злочинності ефективні методи її подолання і знищення.

І це при тому, що ніхто не скасовував жодної з демократичних свобод; вільно (часом навіть свавільно) діяли ЗМІ, критикуючи владу, функціонували політичні партії, навіть радикальні, проходили вибори всіх рівнів. Але при цьому законодавча і виконавча влада працювали як єдиний механізм, їхня оперативність була винятковою, і навіть певна частина опозиції підтримувала дії влади, не кажучи вже про переважне число соціально й економічно активного населення. А тим часом, скажімо, на початок 1930-х років США перебували у кризі не меншій, ніж Іспанія та Чилі, ба більше – не меншій, ніж Німеччина у переддень приходу Гітлера до влади. Але американці змогли знайти демократичну «сильну руку» плюс ще й «розумну голову»...