Природа, людина, література

Екологічні проблеми. Красне письменство. Ці два словосполучення тут не випадково стоять поруч. У всьому світі літератори раніше за науковців почали бити на сполох – у стосунках людини із природою не все гармонійно, не все нормально, якщо людина радикально не змінить стиль своїх взаємин із довкіллям, то рано чи пізно гряде грандіозна катастрофа! І якщо у XVIII та ХІХ століттях чимало літераторів, окрім співців прекрасного сільського життя і «золотої доби» минувшини, були оптимістами й описували могутній поступ людства, покладаючи на нього всі сподівання, то вже на початку ХХ століття настрої стали дещо іншими, а часом – і зовсім іншими.

Показовою в цьому плані є творчість усім добре відомого Жуля Верна, що починав як літератор-технократ, як беззастережний співець інженерного та наукового прогресу, а закінчив тривожними антиутопіями на кшталт «Експедиції Барсака», де змальована неоднозначність прогресу і де природа спустошує землі, на яких був розквітнув аморальний розум.

Українська література йшла в річищі світових тенденцій, хіба що з певними відмінностями, спричиненими передусім її колоніальним (а водночас й антиколоніальним) характером. Звідси і страх руйнації не просто природного довкілля, а того, що дає змогу зберегтися селянському, сільському способу життя, з яким чимало письменників ототожнювали (а дехто ототожнює й донині) українське національне буття. Звідси й протиставлення такого буття апріорно чужому й ворожому щиро українській людині місту з його шаленим і невсипущим ритмом та машинним виробництвом. Зрештою, саме звідси й спроба заперечити тим чи іншим способом сучасну добу глобалізації як щось «накинуте ззовні» людству та природі якимись зловорожими силами.

Проте українська література знає і сміливі спроби не відгороджуватися від проблем взаємин у системі «людина – природне довкілля», не протиставляти технічному прогресові «непорочне» сільське буття", а, навпаки, осмислювати людський поступ у всіх його проявах. На самому початку ХХ століття Леся Українка у драмі-феєрії «Лісова пісня» зробила предметом своїх розмислів, поміж іншого, глибинні проблеми природосумірності людського існування, вийшовши на такий рівень осягнення цих проблем, якого світова еколого-філософська думка досягнула тільки через десятиліття.

Володимир Винниченко, Майк Йогансен, Юрій Смолич, Володимир Владко, Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк – ось далеко не повний список тих, хто у 1920-ті та 30-ті роки прагнув осягнути ті чи інші сторони взаємин озброєної технікою людини нової доби з природою у тій чи іншій формі, осягнути у віршах, романах, повістях, від високопоетичного «Зеленого Євангелія» до пригодницько-антиутопічного циклу «Прекрасні катастрофи». На якийсь час ця проблематика відходить на другий план – насунулася тоталітарна доба та Друга світова війна – але від 1960-х вона знову звучить в українській літературі, знову дуже по-різному: тут і оптимістичне оспівування «мирного атому» Іваном Драчем, і містично-фантастичні екзерсиси Олеся Бердника, і технократичні утопії Володимира Савченка, і трагічні пророцтва Галини Пагутяк. Ну, а далі, як колись казали, життя випередило літературу за масштабністю трагедій. Далі був Чорнобиль.

І що, мабуть, парадоксально: з часу Чорнобиля українське красне письмо, за нечисленними винятками, чомусь уникає екологічної проблематики. Чи то інші теми видаються важливішими, чи то немає попиту на книжковому ринку, чи то відсутні належні художні засоби, чи то просто письменникам страшно розмірковувати вголос над перспективами людства і свого народу – не знаю. Але факт є фактом, і, як на мене, сам цей факт уже є тривожним...

А тим часом льодовики Ґренландії тануть з кожним роком дедалі швидше. Число ураганів, тайфунів, повеней та торнадо зростає. Тропічні тварини швидко вимирають. Середньорічна температура у Європі підвищується. А два роки тому довелося скорочувати виробництво електроенергії на атомних станціях Старого Світу, бо вода в річках улітку нагрілася так, що не здатна була вже охолоджувати реактори. Та про це все іншим разом.