Агенти впливу й вплив агентів

Дискусія щодо шляхів, меж і можливостей самоочищення суспільства, що активно розгорнулася  після Помаранчевої революції, на жаль, не вийшла за межі доволі вузького кола творців і медіаторів інформаційних потоків – законодавців, політиків, журналістів та деякою, і то незначною, мірою – творчої інтелігенції і не перетворилася на громадську. В її контексті встигли побачити світ кілька законопроектів щодо люстрації як одного з владно ініційовуваних засобів такого очищення, навколо них певний час вирували доволі напружені “з’ясовування позицій та стосунків”. Знадобився зовсім невеличкий час, аби вона заглухла сама собою й майже забулася за навалою політичних пертурбацій. І сьогодні, після довгої низки владних «перефарбовувань», приголомшливих кульбітів і зрад, ми можемо з гіркотою констатувати: революція, хоч би якою величною і піднесеною вона була, не призвела до кардинальних змін українського суспільства, а деяка ротація політичних постатей на владному Олімпі – не лише вельми недовготривала за часом, а й декоративна за змістом – жодним чином не відбилася на характері української політики, яка залишилася по-азійськи під килимовою й брудною. Політичні стайні України потребують очищення. Ба більше: очищення все ще потребує саме суспільство. Чи можливе воно?

Кожен народ гідний тієї влади, яку він має

(Г.В.Ф. Гегель)

Думаю, не буде перебільшенням стверджувати, що відступ помаранчевої влади від завойованих політичних позицій і моральних висот, що його ми спостерігаємо з моменту її розколу на два “паралельних” (чи конкуруючих?) загони, не останньою мірою є наслідком неготовності самої української громади  до кардинального світоглядного оновлення. Відсутність емоційної й раціональної зацікавленості в обговоренні проблеми, вкрай важливої для будь-якого суспільства, котре отримало унікальну можливість вирватися зі “стану напіврозпаду”, пришвидшено еволюціонувати від посттоталітарної (чи то авторитарно-кримінальної?) моделі до цивілізованої демократичної, є ознакою того, що саме суспільство все ще перебуває під владою успадкованих стереотипів і цінностей. І його тривала спустошена байдужість, яка певний час, здавалося, без залишку згоріла в помаранчевому вогнищі Майдану, насправді під тиском натхненної надії лише ненадовго поступилася місцем позитивно емоційному сприйняттю дійсності й громадянській активності. Байдужість і пасивність – ці десятиліттями випрацьовувані риси тоталітарної людини не зникли, вони лише тимчасово зачаїлися. Мірою того, як сподівання “на щось” і надії “на когось” (не на себе!) не справджувалися, поверталася й пасивність.

Нетривалість “помаранчевої відлиги”, до болю швидке промальовування знайомих потворних рис старого владного обличчя крізь фейєрверки обіцянок і гасел не дозволили ані закріпити світоглядні результати Майдану в структурі ментально-поведінкових змін суб’єктів громадського життя, ані принаймні розпочати рух убік випрацювання механізмів, які убезпечили б суспільні трансформації від регресії – “просідання” на застарілі комунікативні зразки й поведінкові стереотипи.

Не спроможність українського уламку імперії скористатися оксамитовою революцією 1991 року й розпадом СРСР, аби  перетворитися на громаду й захистити себе від повернення минулого, закорінено в тому, що Незалежність, хоч би якою вона була вимріяною, на той час, за великим рахунком, виявилася несподіваним дарунком долі, до якого звикле до підпорядкованості суспільство не було готове. Самостійність де-юре автоматично не перетворилася й не могла перетворитися на самочинність де-факто. По-іншому, але дещо аналогічне й лише доведене до зорово сприймуваного вияву, трапилося й в останні роки. Стояння на Майдані (само-стояння як вчинок, здійснений за власним рішенням і власною волею) не перетворилося на вчинення – вільну поведінку як спосіб життя й одну з найбільших цінностей (само-чинність).

Це й засвідчила відсутність широкої громадської дискусії навколо проблеми знаходження засобів самозахисту суспільства від будь-ким нав’язуваної залежності, дискусії, яка б зрезультувалась у конкретні політичні й законодавчі рішення. Тим було вчергове втрачено шанс на реальне подолання минулого й вихід за його межі у виміри сучасного світу: ані нова влада, ані її джерело – народ не виявилися гідними власних прагнень і ними ж стверждуваної мети. Винесену в підзаголовок давню філософську мудрість було підтверджено ще раз. А ми отримали те, що отримали – черговий набір політичного бруду, який цього разу, видається, призвів до вибухової суміші тоталітарних рецидивів і повного паралічу влади. Та чи ми самі в тому винні? Чи підстави вважати деякі процеси штучно інспірованими таки існують?

«Нас тьмы, и тьмы, и тьмы»

Те, що радянська система трималася величезною армією таємних агентів, ніколи й не було секретом. Кожна країна так званого соціалістичного табору була нашпигована власними й радянськими сексотами. Карол Зауерланд, автор дослідження «Тридцять срібників», наводить такі дані: у 1987 році на держбезпеку Польщі працювали понад ста тисяч інформаторів, а на “штазі” НДР уже після падіння Берлінської стіни за чотири неповних роки другої половини 80-х (з січня 1985 року по листопад 1989-го) ще більше – 260 тисяч. Як стверджують співробітники російської служби “Німецької хвилі”, “підрахувати, скільки всього донощиків було за час існування НДР (чи соціалістичної Польщі, чи Радянського Союзу) просто неможливо. Однак професор Зауерланд наводить такі вражаючі цифри. У Східній Німеччині на кожних двісті громадян припадав один штатний чекіст и на кожних сто – позаштатний стукач”. Що вже казати про СРСР!

Колишній міністр МДБ і секретар ЦК КПРС Ігнатьєв називає цифру в 10 мільйонів інформаторів. За даними російських істориків Лідії Головкової та Нікіти Пєтрова у час першої п’ятирічки до таємного співробітництва було залучено 10% населення – кожний десятий на всю кількість населення з новонародженими включно!  Дехто нараховує й більше – 30 мільйонів (кожен шостий громадянин). Зрозуміло, що усереднена їх кількість значно варіювала в різних прошарках населення. У матеріалах, розміщених на сайті kiev-security.org.ua, наведено дані, за якими офіційно встановлена кількість повідомлювачів у дружніх соціалістичних країнах становила близько одного відсотку населення, однак “у керівній верстві й середовищі творчої інтелігенції ця цифра зростала до 10%”. Якщо подібна средньостатистична закономірність розподілу властива й СРСР (а вважати інше не має істотних підстав), то керівна верства Радянського Союзу, як і його творча інтелігенція – найбільш соціально активні представники суспільства – мали б бути суцільно охопленими співробітництвом зі спецслужбами, і той, хто не був залучений до цього роду діяльності, становив поодинокий виняток.

За такого доволі простого розрахунку вважати, що до парламентів новопосталих незалежних держав пройдуть лише не причетні до співробітництва особи було б верхом безумства. А враховуючи те, що контингент парламентаріїв формувався з тих самих найактивніших, можна з певністю сказати, що сконцентрована в середовищі народних обранців частка колишніх таємних агентів значно перевищує середній їх відсоток у суспільстві. Тому “розкриття” Леонідом Кравчуком секрету Полішинеля, зроблене ним напередодні парламентських виборів-2006 в одній з телепередач (там він зізнався, що знає напевне, хто з нинішніх депутатів був таємним агентом), можна розцінювати виключно як не дуже вдалий PR-хід (а з огляду на зізнання “у спокусі використати” отриману інформацію, то й дуже невдалий). Та й з чого б йому після стількох років збереження страшної таїни почати опікуватись незалежністю українських парламентаріїв від Москви саме нині?

Однак проблема справді є. І сформулював її Леонід Макарович доволі чітко. Наскільки може бути незалежною політика країни, якщо до тих, хто її формує, інша держава в будь-який час може застосувати шантаж розголосом фактів, принаймні неприємних для них, які, до того ж, є формально засуджуваними суспільством? І що може убезпечити нас від контрольованості вітчизняних законодавців зокрема й вищих посадовців узагалі від контролю з боку іноземної розвідки, а відтак і від застосування їх як знаряддя спецтехнологій усередині країни?

“Если друг оказался вдруг...”

Що загроза такого використання існує, сумніватися не доводиться. Як і сподіватись на те, що безлад в сусідній “метрополії”, через який пройшли всі пострадянські країни, розірвав агентурні зв’язки і мінімізував таку загрозу. І вона зберігатиметься доти, доки живі колишні агенти й доки оприлюднення інформації, якою їх можуть тримають на гачку, справді є нищівним для їхньої кар’єри, а подеколи й життя. Тому оцінити міру цієї загрози можна, якщо перевести запитання в іншу площину: наскільки соціально небезпечним для дезавуйованих “колишніх” є розголос їхнього агентурного минулого об’єктивно й суб’єктивно.

Видається, до ухвалення якогось люстраційного закону оприлюднення такої інформації об’єктивно не матиме жодних наслідків, крім морально-психологічних негараздів. Які, зрештою, можна пережити – і не лише для того, щоб скинути камінь з душі (можливо, його там немає), а й для того, щоб не потрапити в становище об’єкта маніпулювання, не бути шантажованим. Однак!

Проведені три роки  тому консультації щодо механізму виконання ухвалених Сеймом Латвії поправок до закону про збереження й використання документів колишнього КДБ й констатації фактів співробітництва з КДБ виявили не лише негативні суспільні наслідки набуття чинності таким законом, а й ті загрози, на які наражатимуться “засвічені” екс-агенти в разі розголосу інформації про факт і, тим більше, змістовний бік їхньої агентурної діяльності у будь-якому разі, незалежно від того, чи ухвалено в країні люстраційний закон чи ні. Адже до картотеки КДБ незрідка потрапляли люди у зв’язку з їхньою діяльністю в боротьбі з оргзлочинністю, економічними злочинами чи й навіть з їхніми науково-технічними дослідженнями. Подеколи людина й сама не знала, що перебуває на агентурному обліку. А якщо завдяки агенту було розкрито карний злочин, винні в якому вже відбули покарання й знаходяться на свободі, то оприлюднення змістовної інформації про співробітництво перетворювалося на джерело загрози його життю. І це не кажучи про можливе прагнення помсти з боку тих, для кого донос розшифрованого нині пана N обернувся на ні за що втрачені роки життя.

Тим більшим буде бажання приховати від спільноти інформацію про своє  агентурне минуле, чим жорсткішим буде люстраційний закон.  

Отож ми потрапляємо до своєрідної пастки: неоприлюднення факту співробітництва консервує загрозу, не побоюся цього вислову, національній безпеці країни. З другого боку, її оприлюднення тягне за собою різке посилення соціальної напруги, містить потенційну загрозу життю тисяч і тисяч людей.  Винних? З цим теж слід розібратися.

“Вихід є!”

(напис у лондонському метро, зроблений задля упередження самогубств)

Російська “Родная газета” 2005 року надрукувала матеріал Анни Томілової з вдалою, на мій погляд, класифікацією причин, що спонукали пересічного радянського громадянина “добровільно-примусово” йти на співпрацю з органами.

За ступенем значущості вони розподілилися так:

1.                Страх. Доносили у сподіванні убезпечити себе та родичів від переслідувань, особливо тоді, коли погрози на їхню чи родичів адресу вже пролунали;

2.                Ідеологія. Пропаганда закорінювала у свідомості людей те, що “стук” – явище позитивно оцінюване і йде на користь суспільству;

3.                Компромат. Найчастіше резиденти допомагали потенційному інформаторові уникнути покарання за здійснений злочин;

4.                Особиста неприязнь і бажання звести рахунки з кимсь за допомогою доносу;

5.                Матеріальна винагорода. Цей стимул був не дуже чинний. Агентам платили надзвичайно мало, символічно. Якщо взагалі платили;

6.                Винагородження у вигляді просунення по службі, виїзду за кордон. Інколи нагороджували просто грамотою.

Подібна класифікація запропонована й одним з відомих дослідників цього питання Борисом Руденком (його дослідження “Агент – просто професія” надрукував журнал «Дружба народов» № 4 за 1996 рік). Б. Руденко застерігає: “Справжню шпигунську еліту... складає категорія агентів за покликанням, які... займаються цим від любові до мистецтва, до відчуття стану ризику, гри, психологічної перемоги над супротивником. Ось до цих слово “зрада” не застосовувано абсолютно. Вони не зраджують – вони живуть, грають, перегравають, перемагають і починають нову гру”. Утім, не застосовуваним цей термін є й фактично до решти категорій освідомлювачів. Чи можемо ми однозначно засуджувати людину, яка щиро намагалася наблизити “світле майбутнє”, допомагаючи людям, з яких складається суспільство, тим, що вистежувала й викривала ворогів, “шкідливих” з її погляду (суголосного панівному на той час), для всієї держави-громади? І тепер слід наражати цих людей на загрозу їхньому життю за їх щирі прагнення добра?

З іншого боку, і вбивця-садист може керуватись у своїх  злодіяннях найкращими міркуванням: наприклад, виходячи з того, що цей світ сповнений стражданням, а потойбічний – світ вічного блаженства, він може покласти собі за мету відправити до світу блаженства якомога більше людей. І цей “добрий мотив” жодним чином не виправдовуватиме його смертоносні садистські дії.

То чи є вихід?  І чи може він знайтися? Видається, вихід полягатиме в одному. Загроза національній безпеці мусить бути однозначно й беззастережно усунута. Що можливо лише шляхом оприлюднення фактів такого співробітництва через ухвалу закону про люстрацію в його цивілізованих формах: він має передбачати пропозицію оприлюднення ФАКТУ співробітництва зі спецорганами як попередньої умови збереження можливості претендувати на керівну посаду й обіймати її. Він же має передбачати в подальшому акцію прощення – громадську амністію всім тим, хто добровільно і прилюдно визнає факт співробітництва, за тим пройде розгляд його справи в люстраційній комісії і чию вину в кримінальних злочинах не буде доведено у судовому засіданні.