Україна не захищає свої інтереси

Як виглядає, світова економічна криза загострила низку питань, що не вирішувалися десятиліттями. Одним з ключових є питання про те, що глобальні світові процеси та проекти, а також структури, що їх реалізують, не мають входити в суперечність з національними інтересами демократичних держав і націй (оскільки деспотичні режими і тоталітарні держави тільки роблять вигляд, що працюють на національні інтереси, насправді діючи проти них).

Цей принцип є абсолютно необхідним для стійкості і самого існування цивілізаційної моделі завтрашнього дня. Сьогодні зрозуміло, що саме цей принцип становитиме наріжний камінь майбутнього економічного і політичного світоустрою, якому експерти вже дали умовну назву «капіталізм-3» – себто третій після класичного та змішаного кейнсіанського. Хоча, можливо, правильнішою є назва «світовий системний устрій-3». Оскільки сама назва «капіталізм», на думку багатьох економістів, вичерпала себе понад півстоліття тому.

Україна ж фактично зовсім не захищає свої інтереси, навіть на власних теренах. Якщо говорити про загальний перелік питань, які слід захищати, то до них належать: політичні, економічні, соціальні, культурні й демографічні. Відстоювати їх можуть і мають на різних рівнях – на державному, на рівні політичних, громадських та інших недержавних організацій і, власне, на рівні ділових організацій, місцевих громад та окремих громадян.

Два останніх пункти мають реалізовуватися за рахунок створення в Україні загального політико-ідеологічного контексту, що спонукає навіть приватні організації відстоювати ці інтереси. Безперечно, головну роль у виконанні цього мають відігравати державні інституції, що повинні забезпечувати інфраструктуру для реалізації цієї діяльності всіма іншими організаціями та приватними особами. Проте, якщо судити про діяльність державних інституцій по ділах їх, то ми бачимо дуже сумну картину. Державні органи здебільшого стоять на охороні інтересів олігархів, корумпованих суспільних елементів та їхніх інституцій, транснаціональних корпорацій, що лобіюють свої інтереси вагомими аргументами, і особливо – на варті нового правлячого класу України, чиновництва. Після перемоги Помаранчевої революції чиновництво не лише не втратило своїх надпривілеїв, але їх іще більш інституювало й розширило. Починаючи від безмежного підвищення зарплат чиновникам і практичної безкарності їх на правовому рівні.

Водночас головна зі свобод – право на самодіяльність усіх громадян – реально не забезпечується, поле її застосування всіляко зменшується протягом усієї історії незалежності України. Діагноз, який можна поставити в галузі захисту національних інтересів України в Україні, – параліч центральної та периферійної нервової системи всього державного і суспільного організму. Проте, на жаль, і це не зовсім так. Якщо брати до уваги лише факти, цілком очевидно, що в Україні ведеться певна цілеспрямована діяльність. Але не в інтересах національних чи інтересах суспільства. Діє якась невідома організована і далеко не недієздатна там, де їй треба, система, яка дуже вправно й рішуче захищає себе – аж до надзвичайних заходів у разі виникнення серйозної загрози. Назвемо лише загальновідомі факти, що їх можна умовно назвати справами Кравченка, Кирпи, Фере, того ж Кушнарьова, і таких лише дуже відомих прізвищ можна назвати десятки, якщо не сотні. А менш відомих – тисячі і тисячі. І це лише порівняно прості й очевидні ознаки.

Про що це свідчить, вповні зрозуміло й без детального дослідження. Якщо до цього додати трагедію Георгія Гонгадзе і неспроможність ані державних, ані інших організацій вирішити бодай одну цю всесвітньо відому справу, то картина стає ще зрозумілішою. Якщо ж додати до цього більш ніж очевидний факт, що все майно держави Україна та її народу за короткий історичний період перейшло до рук дуже невеликого кола осіб, яке, навіть з особами другого, третього та навіть обслуговуючого порядку, складає менш ніж один відсоток населення країни... Це майно має вартість принаймні сотні мільярдів доларів на сьогоднішній день і продовжує шаленими темпами приватизуватися на користь цього ж таки кола осіб.

Відтак, якщо суто гіпотетично вибудувати можливу модель того, що відбувається в Україні, просто за зовнішніми проявами, то випадає так, що, можливо, від самого початку незалежність України була куплена певною групою осіб як господарська територія, на якій відбуваються приватизація і господарське використання задля досягнення економічних інтересів. Усі ж інші питання, у тому числі й захист національних інтересів, а також ідеологічні, соціальні, національні залишаються поза увагою – можливо, не через якісь злостиві наміри, а тому, що вони не потрібні тим, хто взяв цю територію на відкуп, а отже не входять у сферу їх справжніх інтересів.

Безперечно, ця модель дуже нагадує щось із «теорії змови», але, на превеликий жаль, вона найближча до реальності. Хоча, на сьогодні, не в останню чергу за допомогою глобальної економічної кризи, ця модель себе вичерпала. І навіть якщо були якісь дуже організовані групи, що її запроваджували всі роки української незалежності, то тепер вони мають визнати, що подальша їхня діяльність в Україні можлива лише за переходу на цивілізовані процеси й структури, як це прийнято в Америці і Європі.

Нова вигідна всім і реально можлива модель має містити якнайширше забезпечення діяльності всього соціуму в економічній та політичній сферах. Ця модель також має містити забезпечення тотального правого поля, яке стосується не лише і не вибірково звичайних громадян, а всіх без винятку. Та, власне, установлення тих інституцій держави та суспільства, що й звуться сучасною демократичною системою.

Відтак, коли це розуміння (не?-Н.) буде підкріплене розумінням кожним громадянином та їхніми об’єднаннями того, що без тиску на систему влади і владні системи не відбудеться самостійного переходу на цивілізовані рейки всього розвитку в Україні, українці не зможуть подолати ані глобальної, ані внутрішньої кризи й залишаться на тривалий час у болоті невизначеності та напіванархії і напівкатастрофи.

На сьогодні склалася парадоксальна ситуація: ті, хто реально володіє владою і грошима, об’єктивно зацікавлені в тому ж векторі розвитку економіки та політики України, що й пересічний громадянин. Це саме той момент, коли можна дійти елементів справжнього порозуміння і взаємозлагоди, які й можуть надалі лягти в той широкий суспільний національний договір, що покладе початок новому стійкому державному, економічному і національному устрою в Україні, яка зможе стати гідним членом сучасної глобалізованої світової спільноти.