Він був останнім

Він мріяв прожити сто двадцять років. А прожив лише п’ятдесят... Разом із Майклом Джексоном відійшла ціла епоха. Хоч як банально це звучить, але в даному разі це – свята правда. І її не можна не визнати – незалежно від того, подобається творчість Джексона чи ні. Пригадайте кадри: молоденькі дівчата у глядацькому залі витирають сльози, тягнуть до сцени руки – ні, не руки, а душу свою, а в очах – справжня молитва і ще безмежне щастя. Ніби цей день – найщасливіший у їхньому житті. Таке бувало на концертах Елвіса Преслі, „Бітлз” – і Майкла Джексона. Після нього такого вже не буває й навряд чи буде.

Після Джексона є зірки, є суперзірки, є талановиті, найкращі, суперпопулярні. Є ті, чиїми постерами підлітки обклеюють свої кімнати. Є багато співаків, під чиї пісні можна танцювати без упину, можна підспівувати, тащитися, відриватися... Немає таких, як Майкл Джексон. Немає таких, із ким публіка прагнула б душевного єднання. Він не був ані мачо, ані інтелектуалом, ані рафінованим естетом. Він не розкручував навколо себе скандалів, не прагнув шокувати та епатувати. За сучасними канонами, він не мав би стати суперзіркою, бо не відповідав жодному суперзірковому амплуа. І все ж, він був Майклом Джексоном. Він був ще з тієї епохи, коли зірок та музику не було поставлено на індустріальний конвеєр. Він був останнім з тієї епохи.

Колись, у далекі студентські роки, вражало й дивувало запитання однокурсників: „Чи ти бачив Billy Jean Джексона?” Не „чи ти чув?”, а саме „чи ти бачив?”. Саме Майкл Джексон породив моду на відеокліпи – та що там моду, після нього співак без відеокліпів уже не міг претендувати стати зіркою. Це була революція у шоу-бізнесі – й вона „вбила” самого Джексона. Він хотів додати до пісень нових барв, нової виразності – а вийшло, що відеоряд затулив собою музичний ряд, що БАЧИТИ пісні стало набагато важливішим, аніж СЛУХАТИ їх. У кліпах багатьох „зірок” можна сміливо вимкнути музику – ніхто нічого й не помітить. Неповторний голос, неповторні інтонації Джексона – це в епоху кліпів стало не так уже й потрібно. Його сценічні щирість та душевність уже не могли конкурувати з награною „душевністю” кліпів. Його неперевершений сценічний рух втратив свою справжню цінність – адже у кліпах можна знімати безліч дублів і не співати при цьому, а можна й узагалі найняти дублерів. Започаткована Джексоном революція у шоу-бізнесі знівелювала його власні таланти. Хоча ні – не знівелювала, а просто навіки залишила його останнім володарем цих талантів, рівних якому вже не буде.

Майкл Джексон був останнім представником „старої” Америки, де традиційно чорні слухали „чорну” музику, а білі – „білу”. Так, білі слухали Луї Армстронга, Еллу Фітцджералд, потім Дайану Росс. Але не без зверхності: мовляв, от є в нас і така екзотика. Донні Саммер знадобилося виїхати до Німеччини, щоб стати світовою зіркою там і вже в такому статусі повернутися до Америки, – тільки тоді Америка визнала її. Майкл Джексон вдався до пластичних операцій. Він хотів виглядати, мов білий, хотів бути білим. Бо знав: залишаючись чорним, він не міг розраховувати стати тим, ким міг би стати. Напевне, саме ці операції вкоротили йому віку. Так, багато хто з представників і білої, й чорної Америки обурювався тоді. Але чи не саме Майкл Джексон наблизив той час, коли Америка обрала собі темношкірого президента?

Він увійшов до історії. Його пісні залишаться з нами. Вічна йому пам’ять.