Більше партій – хороших і різних!

Яких лише партій немає в нашій країні! Не згадуймо політичні утвори з класичними назвами – демократична, ліберальна, республіканська, християнсько-демократична, соціал-демократична, комуністична тощо. Ясна річ, вони існують. Ба більше: кожна в кількох примірниках, подеколи з дрібними уточненнями в назві, а інколи й без них. Скажімо, ліберальних – дві, республіканських – вже навіть важко назвати всіх (перша в Україні політична партія – Українська республіканська партія, що розкололася на Республіканську партію «Собор» і Українську республіканську партію Лук’яненка, християнсько-республіканська й просто Республіканська, яка до республіканізму немає жодного стосунку), а соціал-демократичних, як і християнських, узагалі  по чотири.

На політичній палітрі України знаходилося місце й для доволі оригінальних витворів. Була в нас партія «Красива Україна», а була ще й «За красиву Україну». (Тут, щоправда, у недосвідченого спостерігача може виникнути питання: чи це слід розуміти таким чином, що ті, які “за”, просто підтримують перших?) Кілька років проіснувала партія любителів пива, однак щось не заладилося. Не те, щоб пива забракло на всіх членів організації, мабуть навпаки – з’явилося вдосталь, і відпала потреба за нього боротися. Так чи так, а пивні шанувальники поступилися місцем партії шанувальників жінок на чолі з відомим Юним Орлом з інституту культури. Як кажуть, у кого що болить…

«Класична» партія – це структурована організація, що відображає інтереси певних суспільних верств і відрізняється від інших за своїм баченням бажаної соціально-економічної моделі розвитку суспільства в рамках демократичної  парадигми (чи поза нею, як ото комуністи). Ці моделі з відповідним ідеологічним забезпеченням відбито в її програмових засадах. Однак наші вітчизняні партії часто-густо належать до іншого – “нового типу”.

Йдеться про оформлені в партії групи, що за кумівських часів були скомпоновані за їхнім місцем у вже наявній тоді системі владних стосунків. У цьому сенсі всі вони й досі – лише відгалуження єдиної тогочасної “партії влади”. Такі утвори здебільшого і дотепер використовують ідеологічні ярлики виключно з виборчою метою, обираючи серед можливих ті, що, на їхню думку, можуть привабити виборця. Такими, для прикладу, є об’єднані соціал-демократи (одіозні СДПУ(о)), які до соціал-демократії мають такий самий с стосунок, як донецька Партія регіонів до регіонів. За всієї ідеологічної безбарвності і довільності «маркирування» усі вони довгий час залишалися політично тотожні і розрізнювалися, а значною мірою й досі розрізнюються, лише за ступенем наближеності до безпосередніх важелів влади й за способами організаційного функціонування. Заслуговує на увагу той факт, що, народившись у другій половині 90-х років, саме вони закріпили за собою перемогу на  парламентських-1998 і президентських-1999 виборах. Однак, починаючи з 2004, часів Помаранчевої революції, й вони зазнали деяких трансформацій, намагаючись хоч би «про людське око» озброїтися якоюсь, хай би і еклектичною чи фантастичною ідеологією. На їхню трансформацію справив уплив і той факт, що, раніше підтримувані різними бізнес-кланами, сьогодні вони включають до своїх списків представників різних бізнесів і, відтак, втрачають свою однозначну прив’язку до якогось одного клану.

Натомість класичні партії, ті, які справді мали якусь визначену ідеологію, а відтак і модель бачення бажаного майбутнього країни,  періодично (і майже завжди –  напередодні виборів) зазнавали «брунькування». Їх «дублікати» виникали через розколи висхідної, «матричної» організації на ґрунті розходжень між лідерами з питання про ставлення до влади на тому чи іншому етапі – тобто суто з тактичних міркувань. Поєднання тактично розбіжних «партій-близнюків» з подібними за назвами «партіями-холдінгами» дало в підсумку строкату картину політичного простору, коли одна зі, скажімо, соціал-демократичних партій налаштована на присутність у чинних владних структурах і входить до переліку «партій влади», інша іде в опозицію й об’єднується з лівими силами, а третя активно співпрацює з правою, націонал-демократичною опозицією.

Стабілізація економічної ситуації в країні й елементарна потреба не бавитися в амбіції, а перемагати на виборах штовхатимуть партії з близькими ідеологічними засадами до об’єднання – у виборчі блоки, а у перспективі – й до злиття. На те ж було спрямовано й підняття планки прохідного бар’єру до 4-х відсотків. Нині ж дозрілі до високого рейтингу й великої чисельності партії прагнуть ще більше підняти той бар’єр і, таким чином, примусити дрібні влитися до їхніх лав, зникнувши з політичних обріїв як самостійні суб’єкти політичної дії. Зрештою, як демонструє світовий досвід, штучні малочисельні політ утвори, створювані не через прагнення якоїсь частки громадян реалізовувати спільні політичні проекти, а через амбіції тої чи тої купки амбітних осіб, справді приречені мирно зійти з політичної сцени за непотребою для суспільства. Держава ухваленням відповідних юридичних норм може стимулювати цей процес. Так, зокрема, свого часу прийняття закону «Про політичні партії», за яким зареєструвати новий утвір можливо лише в разі, якщо він має осередки не менше, ніж у двох третинах областей України (плюс у Києві та Севастополі – обов’язково) і в кожному – не менше, ніж у двох третинах районів, стало перешкодою для подальшого виникнення кишенькових партій. А перехід до пропорційної виборчої системи посприяв злиттю існуючих «гілочок» у потужні партії і зменшенню їх загальної кількості.

Щоправда, можливий і іншій варіант, коли все ще потужні «партії-холдінги», що часто-густо тяжіють до тоталітарного стилю роботи, потіснять класичні партії на околицю політичного життя. Та історія доводить, що такий стан не є продуктивним і довго зберігати його вдається лише силовими засобами. Наші сусіди довели, що надмірна багатопартійність – хвороба перехідного періоду й долається мірою розвитку суспільства. Подолаємо її і ми.

Хоч з приводу надмірності кількості теж можна сперечатися. Адже що розвиненіше громадянське (не політичне й не бізнесове) суспільство в країні, то різноманітнішим за своїми складниками воно є. Одноманітність – то ознака тоталітарних держав. А різнобарвне суспільство потребує й свого різнобарвного політичного представництва у владі. Отож кілька десятків партій для країни з багатомільйонним населенням – це не розкіш, а життєва необхідність.