Кого підтримає середній клас?

Українська політична практика де в чому вже схожа на європейську. Бодай у тому, що за останні двадцять років у ній склалися певні традиції. Клястися священним іменем демократії, звинувачувати опонентів у зраді національних інтересів, підтримувати вітчизняного товаровиробника, поборювати гідру корупції і, звісно ж, захищати інтереси середнього класу. Слід зауважити, що про захист прав і інтересів українського середнього класу, та ще й напередодні виборів, традиційно говорять усі політичні сили, яким не ліньки це робити (не знаю, як комуністи, але навіть у прогресивних, чи то пак прогресуючих, соціалістів можна знайти щось стосовно цього). Середній клас не тільки захищають – на його міць спираються, йому відкривають ясний шлях у майбутнє, на нього покладають надії. А що ж він? А він після Майдану (сплеск просто-таки феєричної активності всіх груп середнього класу Центральної, Західної, а частково і Східної України) не надто відгукується на заклики (якщо відгукується – то за гроші) і демонструє скепсис, розчарування, а часом і відверту соціально-політичну пасивність.

А водночас до лав цього класу вписуються все нові й нові рекрути. Якщо не такого вже й далекого 2002 року, згідно з проведеним Центром Разумкова загальнонаціональним соціологічним дослідженням, до українського середнього класу відносили себе близько 45% опитаних, то сьогодні кількість тих, хто вважає себе середнім класом, як фіксує той-таки Центр Разумкова, трохи перевищує половину респондентів.

У чому ж річ? Адже по всій Європі традиційно саме середній клас є опорою демократії і захисту прав людини. Адже середній клас – це люди, яким є що втрачати, це люди, які вміють добре робити все, за що не беруться. Середній клас не рветься в скоробагатьки: він цінує своє стабільне місце у житті вище за примарний блиск золота нуворишів. Чому ж в Україні середній клас ніяк не здобудеться на реальну вагу в суспільстві і чому він не рветься масово захищати навіть свої права, не те що права загальногромадянські, тим більше, коли він становить більшість вітчизняного громадянства?

Загадковий знайомець

Трохи історії. Традиційно середнім класом у західній соціології і політичній науці вважався прошарок між найманим робітництвом і вищими соціальними стратами. Термін у близькому до сьогоднішнього значенні вперше з’явився в 1843 році, коли Джеймс Борроу повів мову про «середній клас, крамарів і майстрів». Від робітників, на думку науковців, середній клас відрізняється родом занять, вищим рівнем доходів та рівнем освіти. Від вищих суспільних груп – більшою практичністю, більшою моральною цілеспрямованістю і необхідністю постійно заробляти, проте не просто на відтворення фізичного існування, а на забезпечення достатньо широкого спектру потреб. Середній клас традиційно асоціювався з «білими комірцями» (але не тільки з «вільними професіями», а й із найманими працівниками), тоді як робітники – з «синіми».

Уперше в історії масовим став середній клас у США після Другої світової війни, коли понад вісім мільйонів демобілізованих з війська чоловіків та жінок скористалися урядовими грошовими ґрантами не на придбання житла чи іншої нерухомості, а на вищу освіту. Не в останню чергу саме наявності великого числа порівняно молодих, добре освічених і загартованих у воєнних лихоліттях представників середнього класу й завдячують Штати своїм піонерським позиціям у науково-технічній революції, яка розгорнулася з середини 1950-х років. Адже середній клас був не лише причетним до її творення, а й найпершим споживачем практично всіх її новацій – від телебачення до рок-музики.

Але в останні десятиліття критерії належності до середнього класу (чи середніх верств суспільства) змінилися у зв’язку з науково-технічним прогресом (скажімо, підвищенням суспільної ролі «золотих комірців», тобто висококваліфікованого наукового, проектно-конструкторського, науково-технологічного, управлінського персоналу) та із загальним зростанням заможності західних країн.

На українських землях ще за часів Романових та Габсбургів середній клас, попри тиск з боку, м’яко кажучи, не надто демократичних державних структур, гуртувався, обстоював свої права, створював громадські та політичні структури. До нього належали чиновники на солідних посадах, професура вишів та частина осіб «вільних професій» – інженерів, юристів, лікарів, газетярів. До «нижчих груп» середнього класу входили викладачі гімназій, техніки (тоді це слово звучало серйозно), власники крамниць, майстри-ремісники, агрономи, кооператори тощо. Одне слово, середній клас був реальністю.

Роки ҐУЛАҐу та цілеспрямованого винищення всіх, хто робив крок уліво, крок управо без команди, далися взнаки – «старий» середній клас був знищений – основна маса фізично, залишки – морально. На його місце прийшов новий, совєтський, тепер уже квазісередній клас. Він помітно відрізнявся від свого попередника не стільки за рівнем статків, скільки за рівнем свободи. Скажімо, дореволюційний київський професор міг зі своєї зарплати у 300–350 рублів відкласти за рік півтисячі й поїхати разом з усієї сім’єю на місяць до Італії чи Єгипту; ба більше, у разі звільнення з роботи «за неблагонадійність, яка знайшла свій вираз в українофільстві» (а саме з таким формулюванням утратив місце в Одеському, тоді Новоросійському, університеті Ілля Мечников) можна було або піти працювати у приватний навчальний заклад (такі заклади почали з’являтися в Російській імперії в останні десятиліття її існування) чи виїхати на працю за кордон (що, власне, Ілля Мечников і зробив, ставши в результаті першим українським лауреатом Нобелівської премії). Совєтський професор, певна річ, нічого такого зробити не міг. Поїздка до соціалістичних Болгарії чи Угорщини, і то не з усією сім‘єю – хтось мав залишитися вдома як «заручник», – ось на що він міг сподіватися, якщо, звісно, не співпрацював із КҐБ. І навіть номенклатурний чиновник, який «вертів» своїм районом, бувши там царем і богом, у сенсі свободи вибору і свободи пересування значно поступався й адвокатові царських (чи цісарських, якщо йдеться про Галичину) часів, і своєму сучасникові – якомусь заштатному ріелтеру чи менеджеру супермаркету.

Іншими словами, головна відмінність квазісереднього класу совєтської доби від «справжніх» представників цієї суспільної верстви у більш-менш «нормальних» країнах полягала у духовній та моральній несвободі, у потребі завжди виявляти свою лояльність в обмін на певний добробут, зрештою – у нездатності захистити свої права.

Утім, останнє потребує, мабуть, певної корекції. Як суспільна група, совєтський середній клас був готовим обмінювати свободу на добробут. Але саме із лав цієї суспільної групи (чи потенційних її членів, як-от студентство) здебільшого рекрутувалися учасники дисидентського руху – і не тільки його активні діячі, а й маса співчуваючих, симпатиків. Саме середні верстви «совєтського народу» були головними адресатами Самвидаву. І саме в цих верствах у добу перебудови почалися бурхливі процеси формування опозиційних політичних сил, саме ці люди активно читали й обговорювали революційну за духом і формою пресу, саме студентство здійснило «революцію на граніті» 1990 року.

А далі, у перше десятиліття незалежності, саме звільнений із ланців «совка» середній клас (включно із його новою складовою – кооператорами) виявився головною жертвою владної бюрократії й олігархії. Знецінення заощаджень, трастові афери, рекет усіх різновидів, постійні зміни в законодавстві, що конче ускладнюють бізнес, невиплати зарплат і злидні бюджетників – усе це падало насамперед на плечі новопосталого українського середнього класу.

Гроші – це ще не головне

Треба сказати, тривала війна «української» влади проти тих, без кого не було б незалежної України і давно розвалилася б вітчизняна економіка, дала свої результати. І хоча прагне бути середнім класом більша частина українців, і навіть так себе оцінює, ті самі соціологи, які проводили згадані опитування, відзначили: йдеться лише про суб’єктивні настрої та прагнення. А об’єктивно віднести до середнього класу можна не більш ніж 10% українців. І ці розрахунки мають під собою серйозні підстави, у тому числі й пов’язані з тим, як бачать реальний середній клас самі українські громадяни.

Отож спробуємо найперше розібратися, хто наразі належить до середнього класу? Іншими словами, чи потрібно шукати якісь інші, крім майнових, критерії належності до середніх верств населення?

Російські дослідники чинять просто. Там визначають належність до середнього класу за рівнем доходів, які мають становити близько 1–1,5 тисяч доларів США на місяць на одного члена сім’ї. Такого люду в країні налічувалося до кризи приблизно 10 мільйонів осіб, зараз – менше на кілька мільйонів. Але чи справді це середній клас? Річ не тільки в тому, що на 140 мільйонів населення цього надто мало, аби вважати Російську Федерацію модерною країною, де середній клас становить якщо не більшість, то принаймні 40–45% загалу. У Росії 80% населення перебувають близько межі малозабезпеченості чи нижче цієї межі, а тим часом усе соціально-економічне життя побудоване з розрахунку на «верхні» 20%. Західні автори ведуть мову про «“жахливий», на їхню думку, розрив у рівні і способі життя між «верхом» і «низом» у РФ.

Але справа, ясна річ, не тільки в грошах. Не випадково росіяни все міряють ними – відсутність реальних політичних свобод у цій державі зсуває активність середнього класу в бік турбот про добробут, приватного життя і перегляду нескінченних телесеріалів. Хоча, звісно, фінансовий критерій – річ дуже важлива. Середня зарплата в Україні становить близько 2000 гривень на місяць. Та чи досить такої зарплати, щоб автоматично потрапити до середнього класу? Ні. Самі ж опитані соціологами зазначають, що приблизно такими мають бути не зарплати, а доходи на члена сім’ї, як працюючого, так і непрацюючого, щоб ця сім’я почувалася більш-менш упевнено. Отже, фінансовий бік належності до середнього класу – це стабільні щомісячні сукупні доходи на працюючого члена сім’ї у розмірі не менш ніж 2,5–3 тисячі гривень, а у великих містах – Києві чи Донецьку – мабуть, до 3–4 тисяч, не менше.

Але це не все. Серед інших економічних критеріїв належності до середнього класу, на думку самих українців, – наявність нерухомості, предметів довготривалого користування та автомобіля і, головне, здатність розраховувати на самого себе, а не на милість бюджету чи великого бізнесу. А це означає, що бюджетники – лікарі, вчителі, викладачі вишів – не можуть претендувати на належність до середнього класу не лише за рівнем доходів (вони в них справді нижчі, ніж середні, практично у всіх регіонах), а й за своєю залежністю від «сильних світу цього». Іншими словами: хочеш належати до середнього класу – знайди собі підробіток, щоб одержувати кошти за позабюджетними каналами.

А ще важливим індикатором належності до середнього класу (як об’єктивним, так і суб’єктивним) є вища освіта, ба більше – якісна вища освіта, хоча в ряді випадків її наявність не обов’язкова, коли йдеться про вмілих бізнесменів (трапляються й такі).

На додачу до цього деякі українські (і не лише українські) дослідники визначають два головних позаекономічних критерії належності до середнього класу: самовдосконалення, самонавчання, постійне самочинне підвищення кваліфікації (от, наприклад, у Швеції, де домінує середній клас, 80% населення тим чи іншим робом вдосконалюють свою освіту в різних структурах, державних та ні) і наявність вільного часу, тобто здатності індивіда діяти як власне громадянин. Із самоосвітою за наших обставин складно. От, скажімо, викладачі університетів, лікарі, вчителі, тобто люди, кому сам Бог велів займатися самовдосконаленням – і вони нерідко ним справді переймаються, але які їхні зарплати? На межі або за межею бідності! Тепер про вільний час. Це не просто позаробочі години; час стає для людини реально вільним, коли вона не задіяна у повсякденні проблеми, коли нема суб’єктивно-психологічного напруження внаслідок нерозв’язуваності цих проблем. Це поняття означає не стільки час, вільний від роботи чи хатнього клопоту, скільки час, вільний від турбот про забезпечення власного добробуту та суспільного статусу, отже, такий час, у який можна вийти за межі щоденних соціальних ролей і займатися тим, що зветься приватним і громадським життям.

Не випадково соціологи зазначають, що у розвинених країнах проблема вільного часу перетворюється на проблему загальнокультурного розвитку суспільства та міри його свободи. Цей час вимірює активна творча (в тому числі і громадська й політична на неоплачуваних добровільних засадах) діяльність; навчання, самовиховання та самоосвіта, культурне (духовне) споживання, яке має індивідуальний (читання книжок, газет тощо) та публічно-розважальний характер (кіно, театри, музеї); фізичні заняття (спорт); любительські заняття (хобі); зайняття, гра з дітьми; товариські зустрічі, спілкування з різними людьми тощо. Якщо ми подивимося на весь цей перелік, то якраз і йтиметься про зайняття, типові для середніх верств суспільства. Але хто може собі дозволити все це в Україні? Ті, у кого вистачає грошей, чхали на національну і вселюдську культуру вільного часу, крім, звісно, концертів Кобзона чи Вєрки Сердючки; у ставленні до цього часу вони надзвичайно близькі до маргінальних верств суспільства (чи треба розшифровувати?). Ті ж, хто прагне бути справжнім середнім класом, надто багато часу (з об’єктивних причин) зайняті проблемами власного виживання. А відтак і вони відвикають читати серйозні книжки та відвідувати симфонічні концерти...

Камо грядеши?

Ясна річ, що, виходячи з усього сказаного, до середнього класу в Україні навряд чи належить більш ніж 10% населення. Хоча за одним, окремо взятим показником, може, й більше. Скажімо, заробітчани, які працюють у країнах Заходу, забезпечують своїм сім’ям цілком пристойний матеріальний рівень. Але чи можна віднести цих людей до середнього класу? З другого боку, лікарі, вчителі, інженери (не тільки про бюджетників мова), – у Європі ці категорії населення належать саме до середнього класу. А в Україні більшість із них має доходи нижчі за ті, які гарантують стабільний добробут. З усіма наслідками, що звідси випливають.

Але (і це теж українська специфіка) навіть пристойні гроші і наявність власної справи не гарантують людині життєвої стабільності. Бо ж перебувати в лавах вітчизняного різновиду середнього класу – це наражатися на постійний ризик, бути майже беззахисним перед сваволею найдрібнішого представника клану чиновництва. Спроби ж організацій структур громадянського суспільства для самозахисту від держави поки що помітного результату не дали, принаймні, у більшості регіонів країни. Отож укотре вже постає запитання: а чи взагалі існує в Україні справжній середній клас, чи це просто якийсь фантом?

Хоча... Який же це фантом? Середній клас – це верства, на якій тримається добра половина української економіки. Справа не тільки в малому і середньому бізнесі, що рятує людей у добу економічної кризи і дає їм можливість заробити в час зростання. Річ ще й у тому, що середній клас у масі своїй найсправніше платить податки. Багаті можуть собі дозволити сховати власні статки; бідним ледь вистачає на прожиття. Середній клас платить за всіх. Йому просто нікуди подітися – хіба що емігрувати з цієї невдячної землі чи поїхати на заробітки за кордон (але ж і в такому разі далеко не все зароблене сховаєш від пильного ока податкових служб).

Іншими словами, маємо зафіксований науковцями розрив між реальним станом справ і прагненнями більшості українців належати саме до середнього класу та сповідувати його цінності. До чого приведе така ситуація? Важко прогнозувати однозначно. Але зрозуміло, що від політичного вибору тих, хто прагне бути середнім класом, тобто більшості громадян, залежить подальший шлях України. Від вибору, який слід здійснити на поточних президентських і, можливо, дострокових парламентських виборах, і в складних політичних ситуаціях услід за тим.

Проте чи зуміє подолати своє постмайданне розчарування той чималий сегмент українського суспільства, що прагне бути середнім класом цивілізованої країни, становим хребтом суспільного розвитку, і чи піде він під прапорами політиків зі старої обойми й надалі розбудовувати олігархічний капіталізм, а чи відсторонено чекатиме на кращі нові часи?..