Молдовський лабіринт

З моменту подій у Молдові після парламентських виборів минуло вже чимало часу. Однак і досі запитання, які постали внаслідок цих подій, так і залишилися не лише без відповідей, а й без спроби їх знайти. Висвітлення тих подій пройшли в наших ЗМІ здебільшого майже так, як проходить у них інформація про стихійні лиха. Дивіться, мовляв, що коїться, – ото й усе.

Що ж показали події в сусідній країні, від столиці якої до Києва ближче, ніж від Одеси, Дніпропетровська, Харкова чи Львова?

Передусім, події в Кишиневі нагадали: люди завжди знайдуть спосіб позбутися набридлої влади і будь-які її маніпуляції безсилі. Коли влада надто тримається за свої крісла, спосіб цей може бути аж ніяк не мирним. Варто нагадати: Молдова не належить до найавторитарніших держав на пострадянському просторі; на загальному тлі вона є, радше, однією з найвільніших. Іще одна важлива річ: Молдова є парламентською республікою. Як виявилося, така форма правління не гарантує ані законності, ані справедливості, ані служіння влади громадянам.

Друга важлива річ полягає от у чому: що більшим стає відрив західних сусідів колишнього СРСР від пострадянських країн, то радикальнішими стають настрої громадян цих країн. Можна сперечатися щодо правомірності або провокативності ухвалення в Румунії закону про надання румунського громадянства всім, хто був громадянином Румунії до 1940 року, та їхнім нащадкам. Узагалі-то, цей закон не виходить за межі загальноприйнятого в континентальній Європі, зокрема й в Україні, права крові: прямі кревні нащадки громадянина держави мають невід’ємне право самі бути громадянами цієї держави.

Так само можна сперечатися щодо самосвідомості та самоідентифікації молдован. Можна пригадати радянський афоризм: молдавани – це румуни, яких радянська влада переконала в тому, що вони не румуни. Як виявилося, переконала не остаточно. Власне, ще за радянських часів молдавани не криючись казали: молдавська мова – не більше ніж діалект румунської, і для того щоб розуміти мову мешканців Бухареста, мешканцям Кишинева не треба нічого вивчати.

Очевидним є от що: на відміну від Молдови, протягом останніх років Румунія демонструє швидке зростання, на очах перетворюючись у справжню європейську державу. Маючи румунські паспорти, молдовани можуть без перешкод їздити по всій Європі. Ці два чинники не додають їм патріотизму, схиляючи “підвішену” національну свідомість у бік “єдиної румунської нації”. Це “заслуга” не політиків чи то в Молдові, чи то в Румунії, та не їхньої агітації, це “заслуга” об’єктивного стану речей.

Протягом останніх років при владі в Молдові були комуністи. От тільки це зовсім не симоненківці й не зюгановці. Не можна, звісно, називати Вороніна єврокомуністом на кшталт Жоржа Марше або Енріко Берлінгуера, але молдовська (комуністична!) влада послідовно виступала за європейський вектор зовнішньої політики своєї країни. Українсько-російська “газова війна” створила для цього об’єктивне підґрунтя: прем’єр-міністр Молдови Зінаїда Гречаний брала участь у газових переговорах разом (так і хочеться сказати: єдиним фронтом) із колегами з країн Євросоюзу.

Отут і варто звернути увагу на певні деталі кишинівських подій та спитати: кому вигідно? Яка була користь протестувальникам від того, що було спалено архів президентської адміністрації, і у вогні було практично знищено документальну історію незалежної Молдови? Ніякої. Яка була їм користь від спалених машин, магазинів? А от дискредитовано молдован було на весь світ. Хочете до Європи? Та на біса їй потрібні такі дикуни! Надто помітною стала робота провокаторів. До речі, а чи в Україні не підняли голови агітатори не за мирні протести, а за “ефекти з піротехнікою”?

“Європейський вектор неодмінно призведе до зникнення Молдови як незалежної держави”, — саме таке враження мало залишитися в мешканців молдовської провінції. Тут варто нагадати: Молдова залишається однією з дуже небагатьох європейських країн, де в селах мешкає більше людей, ніж у містах. Саме села голосують за комуністів, саме там, де панує до значної міри традиційний побут, найменшим є потяг до Європи.

З іншого боку, для нинішньої влади Румунія перетворилася на головну небезпеку, головного ворога, якому треба протистояти. Хто найкраще допоможе, хто найкраще вміє протистояти “західним агресорам”? Звісно ж, Росія. Згортання європейських прагнень Молдови та переорієнтація її на Москву – от що має стати наслідком заворушень. То, може, мають рацію ті, хто бачить “руку Москви”?

Утім, досі Росія не дуже звертала увагу на маленьку периферійну Молдову – що й дозволяло їй проводити незалежну зовнішню, та й внутрішню, політику. Що ж сталося? Цілком може бути, що бажаним виграшем у цій грі була не Молдова, а Україна. Антизахідні, неорадянські Росія зі сходу та Білорусь із півночі лише підштовхували Україну в напрямку південного заходу. Роль гальмівного башмака – от яку функцію, ймовірно, було покладено на Молдову. Роль географічної прокладки, бар’єра між Європою та Україною, що може виникнути після підписання українсько-європейських газових угод.

Усе це було б просто інформацією до роздумів, якби не Придністров’я та пов’язані з ним проблеми. Отже, припустимо: основна частина Молдови увійшла до складу Румунії. Що буде з лівим берегом Дністра? Входити до складу Румунії його мешканці не погодяться. Та й підстав для того не буде: ця територія не була у складі Румунії до 1940 року, а люди, що були громадянами Румунії до цього ж таки року, та їхні нащадки становлять у населенні Придністров’я абсолютну меншість.

Отже, варіант перший. Придністровці згадають про те, що до 1940 року їхня територія становила Молдавську АРСР у складі України, і вирішать возз’єднатися. Наші націонал-патріоти, націонал-демократи так само, як і їхні опоненти, з радістю підуть на зустріч “братам з берегів Дністра”. І цей “подаруночок” стане таким головним болем, від якого навряд чи буде легко знайти ліки. Адже, за свідченнями очевидців, Придністров’я залишається уламком СРСР; вулиці Тирасполя досі прикрашає радянська символіка, яку оновлюють і за якою доглядають, а мешканці регіону досі вважають себе “радянськими”. Час ніби зупинився на лівому березі Дністра. Таким чином, незалежність України стане для нових громадян тим, проти чого вони боротимуться так само енергійно, як тепер борються проти Кишинева. У Тирасполі знайдуть підтримку та отримають кількасот тисяч голосів виборців давно, здавалося б, забуті політичні сили – такі, як ПСПУ. Про симпатії більшості придністровців до української мови та культури можуть мріяти хіба що наші націонал-демократи – насправді, їх нема й найближчим часом не передбачається.

А ще у Придністров’ї розквартировано потужне угруповання російських збройних сил. І хай Конституція України стверджує, що іноземні війська на території України перебувати не можуть, – для Росії це не указ. Для придністровців так само не указ: вони до цих військ звикли, вважають їх за своїх захисників і не захочуть їхнього виведення. Та й прецедент уже є – Севастополь. Тож, радше за все, Росія наполягатиме на “особливому статусі” своїх військ у Придністров’ї. У найкращому разі, переговори про виведення російських військ почнуться з нуля – і зможуть тривати протягом десятиліть.

Варіант другий. Придністров’я вирішить приєднатися до Росії. У такому разі одразу постане питання про транзитне сполучення між основною частиною Росії та Тирасполем. У тому числі й про транзит військової техніки, боєприпасів та військових відходів. Чомусь інтуїція підказує: росіяни наполягатимуть, щоб цей транзит був непідконтрольний українським прикордонникам та митникам. Отже, можна тільки гадати, що відбуватиметься з “внутрішньоросійськими” вантажами під час прямування територією України і чи не стане це узаконеним каналом контрабанди.

На перший погляд, цей варіант викликає аналогію з російською Калінінградською областю. (Запитання: де коронувалися пруські королі? Відповідь: у Калінінграді.) Насправді, ніякої аналогії не виходить. Калінінградська область має вихід до моря, Придністров’я його не має; вантажі з Росії до Калінінграда можна перевозити суднами, до Тирасполя – лише або літаками, або суходолом через територію України.

Саме внаслідок цього можливе приєднання Придністров’я до Росії заблокує перспективу вступу України до Євросоюзу: статутні документи ЄС не передбачають ситуації, коли всередині його території знаходиться анклав держави, яка не є членом ЄС і не прагне ним стати.

І, нарешті, варіант третій. Придністров’я зберігає бодай формальну незалежність. У разі, якщо з політичної карти світу зникне Молдова, незалежність Тирасполя визнають – точніше, лише на лівий берег Дністра поширюватиметься загальновизнана незалежність Молдови.

У такому разі нікуди не подінеться проблема російських військ та складів боєприпасів. Незалежність Тирасполя, радше за все, буде такою самою, як “незалежність” Сухумі та Цхінвалі: фактично регіоном керуватиме Москва так само, як вона керує адміністративно-територіальними одиницями Росії. А отже, Росія постане перед потребою забезпечити “внутрішній” характер сполучення з Тирасполем. Єдиним виходом для неї стане докласти всіх зусиль, аби її відносини з Україною були такими самими, як із Білоруссю. І зусиль цих вона не шкодуватиме. Про посилення її військової присутності в регіоні й сперечатися не варто. У будь-якому разі Україна отримає під самим своїм боком додаткову російську “контрольно-спостережну вишку”.

Виходячи з розміру території та чисельності населення Придністров’я, можна стверджувати: воно не може бути економічно самодостатнім. Допомога з Росії – от що є чи не найпотужнішим джерелом надходжень до тираспольського бюджету. Багато джерел стверджують: іншим потужним джерелом є операції, які не заведено афішувати. А також: рівень корупції у Придністров’ї є таким, що проти нього Україна виглядає країною суцільної законослухняності. Що й у яких кількостях перетинатиме придністровсько-український кордон, важко навіть уявити.

Усі три сценарії гіпотетичного приєднання Молдови до Румунії є небажаними для України. До цього згадаймо от про який факт: дуже багато з-поміж мешканців Придністров’я та чимало мешканців правобережної Молдови мають, поряд із молдовськими, румунськими та російськими, ще й українські паспорти. От цікаво: чи хто-небудь у владі розробляє заходи, що могли б мінімізувати змальовані вище наслідки?