Особливості становлення політики пам’яті у Республіці Болгарія

Сьогодні, з розгортанням інформаційної ери, інформація дедалі більше перетворюється не лише на продуктивну силу, а й на один із засобів ведення т. з. «гібридних воєн». Зважаючи на це, важко переоцінити важливість вивчення досвіду країн світу, зокрема й європейських, у здійсненні державної політики національної пам’яті (історичної політики, меморіальної політики, хронополітики) як фрагменту державної інформаційної політики та гуманітарної стратегії.

Різним аспектам аналізу питання реалізації політики пам’яті як у країнах Центрально-Східної Європи загалом, так і в Болгарії зокрема присвячено низку розвідок як зарубіжних (Ж. Мінк, Л. Неймайєр та ін.), так і українських науковців (Г. Голубчик[1], А. Киридон[2], В. Лозовий, О. Маклюк, В. Свириденко[3], Ю. Шаповал, М. Шпак[4] та ін.). У даному дослідженні робиться спроба розгляду особливостей становлення політики пам’яті у Республіці Болгарія, передусім у розрізі вивчення досвіду зазначеної країни Балканського півострова для визначення можливості його використання в процесі формування та розвитку відповідної політики Української держави. 

Необхідно згадати, що у науковій літературі побутує низка назв, які використовуються задля означення політики пам’яті – «державна політика пам’яті», «історична політика», «меморіальна політика», «хронополітика»[5] тощо, котрі будуть вживатись у цій статті в якості синонімів.

Перш ніж розпочинати аналіз проблеми, слід охарактеризувати сутність поняття «політика пам’яті». Так, на думку Алли Киридон, політика пам’яті є сукупністю соціальних практик, спрямованих на репрезентацію або ж модифікацію певних образів спільного минулого, які актуалізуються сучасним політичним контекстом. Для хронополітики є характерною актуалізація та вибірковість – фокусуючи суспільну увагу на одних героях та подіях вона свідомо ігнорує інші. Основним завданням політики пам’яті є формування чіткого уявлення про найбільш бажане майбутнє нації та розуміння того, що саме необхідно утримати з минулого для вдалої підготовки цього майбутнього[6]. Розставляючи акценти на певних, вигідних на їхню думку на цей час, історичних моментах, домінуючі групи нації (еліта) водночас намагаються стерти з народної пам’яті інші історичні віхи, які не вписуються в їхнє бачення концепції «світлого майбутнього». Й, напевно, це не завжди є цілковитим негативом, бо, як зазначав колись Ернст Ренан, «…сутність нації саме в тому, щоб всі індивідууми мали багато спільного, щоб всі вони багато забули»[7].

Отже, здійснюючи вибір подій і способів увічнення минулого, нація, в особі національної еліти, одночасно визначає своє майбутнє. Тому, перш за все, обирається те, що співзвучно сучасності, актуалізується нею і відповідає певним нинішнім політичним цілям, і, відповідно відкидається те, що перешкоджає їх досягненню[8]. Водночас на представників культурної та політичної еліти, які задіяні у процесі реалізації зазначеної політики, покладаються досить непрості завдання. Враховуючи неоднорідність соціуму та побутуючу суперечливість у суспільній оцінці певних знакових історичних віх, вони повинні оволодіти мистецтвом відповідних тактичних ходів та маневрів, які уможливлять досягнення визначених перспективних цілей. Без подібних вмінь можливості успішної результативності державної політики пам’яті є досить сумнівними.

Більш того, існує можливість появи феномена «конкуруючих традицій». Найчастіше він проявляється у вигляді протиборства національних або етнічних звичаїв в рамках поліетнічного соціуму або ж у формі конфліктів між традиціями представників різних соціальних груп та політичних союзів. Можливим є й досить гостре суперництво політичних, релігійних, регіональних або етнічних традицій[9].

Також не слід плутати історичну політику з власне історичною наукою. Це є далеко не ідентичні, хоча й дотичні сфери. Якщо професійна  історична наука (мається на увазі пов’язана певними правилами аргументації і використання фактів система критичних досліджень) передусім покликана вивчати та висвітлювати всі складнощі та суперечності істинного історичного процесу, то державна історична політика має дещо інші завдання. Вона служить одним з елементів своєрідної об’єднуючої структури, так би мовити, «цементу» нації, й тому періодично дозволяє собі, як вже згадувалось вище, зосереджуючись на певних моментах завуальовувати інші. Часто подібна тенденція проглядається вже у викладі історичних знань у шкільних підручниках, автори яких схильні до підкреслення героїчного минулого свого народу та більш детального опису виграшних моментів у його історії. Однак така ситуація є цілком зрозумілою, оскільки зазначений навчальний курс є не лише початковим етапом надання молодому поколінню комплексу історичних знань, а й потужним знаряддям його соціалізації. У тому числі й джерелом такого важливого внутрішньополітичного завдання, як прищеплення поваги до минулого та сьогодення своєї нації. Тож нинішня розмитість уявлень щодо взаємодії та взаємовпливу історичної науки та політики пам’яті ще раз підкреслює важливість подальшого вивчення різноманітних нюансів державної історичної політики.

Державна політика пам’яті може включати в себе не лише возвеличення якихось позитивних віх в історичному поступі народу, а й виокремлення в його минулому того, чого бажано позбавитися на шляху до бажаного майбутнього. Зокрема, після розпаду СРСР керівництво низки постсоціалістичних країн поставило собі за мету досягнення остаточної декомунізації історичної пам’яті громадян. Враховуючи зазначене, політика декомунізації, яка помітно активізувалася в Болгарії в останнє десятиліття, заслуговує в розрізі тематики даного дослідження особливої уваги.

Варто відразу зазначити, що досить довгий час процес розриву з комуністичним минулим відбувався в Болгарії порівняно повільно – напевно як відлуння доброзичливого ставлення болгарського соціуму до СРСР. На думку болгарських дослідників, у державі існує суспільний прошарок, для якого є характерною ностальгія за радянськими часами (хоча подібні погляди не домінують серед населення). Можливо наявність таких настроїв частково пов’язана з тим, що в останні десятиліття свого існування комуністичний режим у Болгарії особливої жорсткістю не відрізнявся, бувши різновидом того, що називають «гуляш-комунізмом» чи «угорським соціалізмом» (який відзначався наявністю елементів ринкової економіки). Напевно з цих причин на початку 1990-х років болгарське суспільство зіштовхнулося з труднощами в досягненні злагоди з питань проведення реформ. Значна частина громадян були переконані, що не варто радикально міняти те, що й так непогано працює. Втім, під впливом економічної кризи, що почалася невдовзі, нарешті виник консенсус з приводу безальтернативності руху до Європи. Й це викликало не лише масове відторгнення посткомуністичної реформаторської ідеології екс-комуністів, а й зростання відрази до попереднього комуністичного періоду. Однак після вступу Болгарії до ЄС, коли країна стала переживати кризу перехідного часу, у масовій свідомості сталася свого роду історична реабілітація періоду 1945–1989 років: на початку ХХІ ст. 70% населення країни були схильні оцінювати його швидше позитивно, ніж негативно. Разом з тим, повертатися у ті часи та повторювати комуністичний експеримент переважна більшість громадян не бажає[10]. Все ж досить значна група населення різного віку висловлює незадоволення сучасним станом свого життя. Багато людей старшого покоління й наразі вважають, що соціалістична система функціонувала дуже гарно, а тому знищили її даремно. Молодь порівнює нинішнє своє існування не з радянським минулим, а з теперішніми сусідами по ЄС, і відзначає його набагато нижчий рівень. Що й не дивно, враховуючи те, що Болгарія є чи не найбіднішою країною Євросоюзу (періодично поділяючи ці сумнівні «лаври» з Румунією)[11].

Першим етапом декомунізації Болгарії стало прийняття у 1992 р. закону «Додаткові вимоги до членів керівних органів наукових організацій і Вищої атестаційної комісії» (також відомого як закон Панева або «Закон про декомунізацію науки і освіти»). Зазначеним законом передбачались тимчасові вимоги до членів виконавчих органів і Вищої атестаційної комісії, за якими бувші активісти комуністичної партії та викладачі наукового комунізму не мали права посідати керівні посади у вищих навчальних закладах та наукових установах. Однак незабаром, 3 квітня 1995 р.,  болгарський парламент скасував цей закон.  Втім, Болгарія стала однією з країн Центрально-Східної Європи, в яких існує спеціальне законодавство про злочинний характер комуністичного режиму. Мається на увазі ухвалений у 2000 р. закон «Про визнання злочинного характеру комуністичного режиму в Болгарії». У ньому визначалась відповідальність вищого керівництва болгарської компартії за цілеспрямоване знищення цінностей Європейської цивілізації, умисне порушення прав і свобод людини, моральний та економічний занепад держави, руйнування традиційних принципів права власності, посягання на свободу віросповідання тощо. Це давало підстави для визнання злочинного характеру комуністичного режиму в Болгарії в період із 9 вересня 1944 р. по 10 листопада 1989 р., а болгарську компартію – злочинною організацією. Відповідно до цього будь-які дії, спрямовані на опір і протистояння комуністичному режимові та його ідеології в зазначений вище період проголошувалися справедливими, морально виправданими й такими, що заслуговують на пошану[12].

Вагомим поштовхом країни у напрямі декомунізації стало створення у 2006–2007 роках «Комісії з відкриття документів і оголошення про належність болгарських громадян до органів державної безпеки й розвідувальних служб Болгарської народної армії»[13]. Діяльність Комісії передусім пов’язана з обробкою та відкриттям утворених свого часу комуністичними службами безпеки архівних документів.

Слід згадати, що ці архіви у Болгарії  збиралися розсекретити вже досить давно. Однак з’ясувалося, що до десяти відсотків чиновників і підприємців посткомуністичної Болгарії входили до числа співробітників КДБ і його інформаторів. Можливо саме цей момент став на той час певним гальмом для початку процесу обробки документів. Адже під час подібного розкриття архівів у інших країнах колишнього соціалістичного табору часто спливали факти про роботу нині діючих керівників держави секретними співробітниками та інформаторами органів безпеки. Тому активний рух у цьому напрямі почався лише за часів президентства Росена Плевнелієва, на думку якого всі досьє секретних агентів необхідно зробити доступними для громадян і у такий спосіб нарешті остаточно закрити питання про служби соціалістичного репресивного апарату. Однак його політичні опоненти не погоджуються з подібним очищенням Болгарії від тоталітарного минулого. Вони переконані у тому, що своїми діями він передусім прагне розчистити політичне поле для нових людей зі своєї команди, відтіснивши старі досвідчені кадри управлінців[14].

Головним завданням Комісії є визначення причетності болгарських громадян до служби безпеки та розвідувальних служб Болгарської народної армії на основі зібраних документів. Також, відповідно до закону «Про політичну і цивільну реабілітацію», Комісія видає сертифікати про реабілітацію жертвам репресій на основі матеріалів, що зберігаються в архіві. До складу Комісії входить дев’ять членів (у тому числі голова, заступник голови та секретар), які обираються з представників Національної Асамблеї на п’ятирічний термін за пропозицією парламентських груп. Члени комісії можуть обиратися повторно лише раз. Комісія забезпечує громадянам: 1) доступ до інформації, що стосується їх, їхніх покійних чоловіка або дружини, родичів до третього покоління по прямій лінії; 2) можливість перевірки інформації про їх власну приналежність або причетність їхніх покійних чоловіка або дружини, родичів до третього покоління по прямій лінії до органів служб безпеки; 3) доступ до документів органів для дослідження, видавничої та слідчої діяльності у рамках закону «Про доступ до публічної інформації». Якщо причетність особи до служб безпеки або розвідувальних служб Болгарської народної армії була підтверджена, вона має право переглядати документи своєї робочої справи. Також особа має право оскаржувати рішення Комісії стосовно оголошення її належності до зазначених служб[15].

Зупинимося більш детально на кількох ключових об’єктах уваги хронополітики Болгарської держави у розрізі конструювання простору пам’яті.  Почнемо з розгляду особливостей формування образу «турецького ярма». Українська дослідниця болгарської державної політики пам’яті Вікторія Свириденко зазначає, що однією з характерних рис історичного наративу Народної Республіки Болгарія було намагання влади сформувати погляд на історію нації як на низку злочинів проти болгар.  Причому період «турецького рабства» є напевно базовим сюжетом зазначеної конструкції. Тому п’ятисотлітнє перебування болгарських земель під владою Османської імперії описувалося зазвичай як період «темних століть» і нескінченних страждань болгарського народу. Сутність «турецького ярма», на думку болгарських істориків, полягала в соціально-економічному, політичному та національно-релігійному «гніті»[16]. Таким чином, болгари тих часів отримували статус «народу-жертви», а турки зручно підійшли для формування однієї з обов’язкових складових суспільної свідомості – «образу ворога».

За часів соціалізму в Болгарії у наукових працях мали місце навіть прямі паралелі між досліджуваною епохою та сучасною політичною ситуацією. Причому інколи ці твердження ставали базою виправдання жорсткого політичного курсу влади стосовно турецької меншини й відносин з Туреччиною[17].

Взаємовідносини з Туреччиною й нині дуже неоднозначно сприймаються болгарською громадською думкою. Поряд з проблемами, що існували в стосунках двох зазначених країн у давнину, підвищенню градусу напруги між державами сприяла низка досить кардинальних дій уряду республіки стосовно болгарських турок у 80-х рр. ХХ ст. Нагадаємо перебіг і суть тих подій.

За період грудня 1984 р. – січня 1985 р. сотні тисяч турків Болгарії примусово змінили свої турецькі прізвища. Лідер болгарської компартії Тодор Живков висловив побоювання, що за 20 років Болгарію чекає доля Кіпру, тобто розкол країни під приводом захисту прав нацменшини. По тому уряд Болгарії заявив, що зацікавлений в еміграції до 500 тисяч турків. У квітні 1986 р. в Болгарії було прийнято рішення про заборону використання турецької мови в громадських місцях під загрозою штрафів. Були введені обмеження на проведення ісламських обрядів. Нарешті, після того, як у лютому 1988 р. міністри закордонних справ Туреччини та Болгарії підписали договір про дружбу і партнерство, 3 червня 1989 р. Софія відкрила кордон, заохочуючи еміграцію турків. Однак 21 серпня прикордонні застави перед турецькими емігрантами закрила Анкара.  Це мотивувалося тим, що лише всього за 78 днів з Болгарії в Туреччину перейшли 311 862 етнічних турка (тобто щодня по 4 тисячі осіб). У той час як Туреччина щорічно готова була приймати максимум 30 тисяч нових громадян. Ймовірно також, що для Турецької держави було небажаним повне виселення турків з Болгарії – з огляду на те, що цю меншину можна було в перспективі використати для лобіювання певних інтересів Туреччини[18]. Однак, не зважаючи на вищезгадані події, нині в Болгарії майже десяту частину населення складає турецька меншина, яка має свою партію і своїх представників у парламенті та уряді[19]. За даними останнього перепису населення 2011 р. турками в Болгарії вважають себе 585 тис. чол., що становить 8,9 % усіх жителів країни[20].

Ще одним наріжним каменем конструювання болгарської політики пам’яті є образ національного Відродження.  Під це поняття підпадає період з 1762 по 1878 рр., початковою точкою якого є створення монахом Паїсієм Хілендарським «Історії слов’яноболгарської», а кінцевим пунктом – звільнення Болгарії з-під османського панування після завершення російсько-турецької війни 1878 р. Основним змістом, який вкладається у це поняття, можна вважати становлення («відродження») болгарської нації на основі культурно-освітнього руху («просвітництва»), боротьби за створення незалежної Болгарської Церкви та національно-визвольної боротьби проти «турецького ярма».

Символічний зміст Відродження проявляється в усвідомленні тих часів як моменту «воскресіння», «народження заново». Функціональним значенням цього образу, в контексті державної політики пам’яті, можна вважати імпульс до консолідації суспільства навколо спільного переліку історичних цінностей та святинь[21]. Як бачимо, даний образ історичної пам’яті як і попередній нерозривно пов’язаний з османським елементом. Однак, на відміну від згадуваного вище образу «турецького рабства», тут має місце вже не використання зв’язки «жертва – ворог», а спроба увиразнення значного потенціалу народу, його героїзація та возвеличення здатності до боротьби. Образ «нації-жертви» у даному випадку кардинальним чином модифікується в образ «нації-борця» за незалежність.

Також варто відзначити, що за доби соціалізму головна увага дослідників приділялася революційному елементу Відродження, причому відбувалось його порівняння з «соціалістичною революцією» в Болгарії (1944 р.). Це була очевидна спроба встановити зв’язок тогочасного режиму із минувшиною, претендуючи на «спорідненість» тодішніх соціалістів із революційними діячами Відродження. Цілком зрозуміло, що за допомогою цього методу минуле використовувалося владою НРБ для легітимації свого правління та реалізації поточних політичних цілей. У нинішній Болгарії розуміння Відродження як революції поступово втрачає свої позиції. Натомість набирають обертів спроби «глобалізувати» болгарське Відродження, наново вписавши його у траєкторію розвитку сучасної Західної цивілізації[22]. Подібна тенденція гармонійно вливається до процесу пошуку об’єднаною Європою своєї внутрішньо- та зовнішньополітичної ідентичності, який все ще триває. Й одним з ключових інструментів, які можуть консолідувати поки що теоретичну ідентичність, є висвітлення спільного європейського спадку[23]. Цікавим в цьому розрізі став би аналіз того, як би відреагувала політична еліта, яка бере участь у творенні хронополітики як Євросоюзу загалом, так і Болгарії зокрема, на вступ до ЄС Туреччини? А ця країна, як відомо, є вже багаторічним кандидатом на роль повноцінного члена Євросоюзу. Наскільки будуть сумісними елементи болгарської державної політики пам’яті, пов’язані з формуванням образу «османського ворога» (котрий, як вже згадувалося, певним чином відкидає проекцію й на сучасну Туреччину та турецьку національну меншину в державі), з сучасним прагненням країни вписатись в канву загальноєвропейської культурно-історичної спільноти?

До сфери впливу державної політики пам’яті Болгарії потрапило й питання Голокосту. Історія Голокосту в Болгарії характеризувалася масовими акціями протестів населення проти знищення євреїв. Після початку дії «Закону про захист націй» (23 січня 1941 р.), спрямованого на обмеження громадянських прав євреїв в державі, свою рішучу незгоду з ним висловили широкі верстви населення. Однак, цар Борис ІІІ та його уряд не відреагували їх вимоги й сприяли створенню плану депортації євреїв з Болгарії та його узгодження з німецькою стороною. Але після того, як про ці плани стало відомо жителям столиці, почалися маніфестації на захист євреїв й це призвело до призупинення запланованих дії влади. Пізніше план взагалі змінився – болгарські євреї були врятовані від фізичного знищення й переміщені до таборів праці у провінції[24].

Перше публічне обговорення цих трагічних подій минулого та їх наслідків для сучасності ініційовано президентом Желю Желевим у 1993 р. Було зроблено наголос на тому, що у злочинних діях проти євреїв на болгарській території винні лише пронацистсько налаштовані сили країни, а сам народ має бути сповненим гордощів за мужність предків, які чинили цьому опір. У 2003 р. уряд ухвалив рішення відзначати на державному рівні кожного року 10 березня як День порятунку болгарських євреїв від смерті та пам’яті жертв Голокосту. Таким чином, болгарська меморіальна політика стосовно Голокосту вийшла на новий горизонт розвитку. При цьому акцент робився не на втратах і пошуку відповідальних за злочини, а на заслугах болгар у відстоюванні прав євреїв в межах Болгарії, діями котрих має пишатися нинішнє молоде покоління. Хоча, для прикладу, заслуги царя Бориса ІІІ та тогочасного уряду в справі порятунку іудейського населення є досить сумнівними[25]. Водночас державна історична парадигма не передбачає висвітлення способів порятунку євреїв, хоча, як вже згадувалося, після відміни плану депортації їх було переселено до провінцій країни в табори праці для будівництва транспортних сполучень. Тому дослідники, які в своїх роботах описують реальні факти жахливих умов побуту й праці іудеїв у провінціях та знущання над ними місцевого керівництва, зазнають критики й засудження. Таким чином, державна політика щодо офіційної історії Голокосту в Болгарії стоїть на позиціях беззаперечної заслуги всього народу та спростування його вини у депортації євреїв із приєднаних в часи війни територій (Фракії та Македонії). Однією з головних причин цього є й те, що акцент на заслугах болгарського народу у порятунку десятків тисяч євреїв став своєрідною рекламною компанією держави на міжнародній арені. Так, у період боротьби Болгарії за вступ до Євросоюзу, створений образ її як «країни без антисемітизму» відіграв неабияку роль у зближенні з європейськими партнерами. Підкреслювалося, що держава має історичний досвід у захисті національних меншин, а отже й ідентичні з провідними країнами Європи пріоритети[26]. Є очевидним, що у даному випадку спостерігається класичний прийом проведення державної політики пам’яті, коли увага свідомо та вибірково фокусується на одних історичних особах чи діях населення й відбувається замовчування інших, хоча вони мають фактично однакову систему координат у часі й просторі. Однак подібна ситуація систематичних інформаційних викривлень є досить небезпечною й може призвести в майбутньому до певних негативних наслідків.

Отже, підводячи загальні підсумки, можна констатувати наступне:

1. Сутністю державної політики пам’яті є маніпуляція політично домінуючих груп (національної еліти) образами історичного минулого з метою прищеплення широким верствам населення відповідної концепції історії спрямованої на просування їхніх політичних цілей та легітимізацію їх знаходження при владі.

2. Серед найбільш вагомих складових болгарської політики пам’яті варто виділити  образи «турецького ярма» та національного Відродження, бачення ролі болгарського народу в долі євреїв часів Голокосту, а також сучасний процес декомунізації.

3. Образи «турецького ярма» та національного Відродження хоча й взаємопов’язані, однак мають низку суттєвих відмінностей. Так, якщо перший з них спрямований формування погляду на історію нації як на низку злочинів проти болгар, то другий є спробою фокусування на потенціалі болгарського народу, його героїзації та возвеличенні здатності до боротьби з гнобителями.

4. У випадку болгарської хронополітики щодо явища Голокосту спостерігається практика зосередження суспільної уваги на міфічних масових тенденціях до участі народу Болгарії в процесі порятунку єврейського населення. Переважна більшість болгарських істориків та політиків підтримують версію всенародної заслуги в цьому явищі. Натомість фактично замовчуються і недостатньо вивчаються індивідуальні випадки героїзму чи навпаки, певного сприяння нацистській політиці щодо іудеїв окремими державними діячами.

5. Вагомим інструментом модерної політики пам’яті Республіки Болгарія є процес декомунізації, серед основних завдань якої декларуються бажання остаточно порвати з соціалістичним минулим та прискорити оновлення владної верхівки країни, серед якої наразі багато вихідців з радянської системи.

6. Для процесу становлення політики пам’яті в Болгарії є характерною низка як позитивних, так і певною мірою негативних рис. Однак при цьому подальше і поглиблене вивчення зазначеного процесу є безперечно цікавим як у розрізі суто наукового інтересу, так і в контексті можливого використання болгарського досвіду представниками української державної влади та національної еліти.